В передчутті інтеграції. Що для України означає новий статус в НАТО
Рішення в першу чергу політичне, але воно відкриває нові можливості перед Києвом
Україна в п'ятницю, 12 червня, отримала статус партнера НАТО з розширеними можливостями (Enhanced Opportunities Partner, EOP), склавши компанію Йорданії, Грузії, Австралії, Фінляндії і Швеції.
До програми EOP, створеної в 2014 р., Київ приєднався через шість років після Грузії. Саме стільки часу знадобилося, щоб, по-перше, підтягнутися до відносного відповідності стандартам Альянсу; і, по-друге, члени АЛЬЯНСУ визнали внесок України в забезпечення євроатлантичної безпеки шляхом участі в навчаннях НАТО і місіях в Афганістані та Косово.
Як заявила офіційний представник НАТО Оана Лунгеску: "Це рішення визнає значний внесок України в місії НАТО і демонструє незмінну відданість Альянсу його партнерським відносинам, незважаючи на пандемію COVID-19".
Українські Міноборони і дипломатичний корпус можуть занести собі в актив це серйозне досягнення, до якого Київ йшов не один рік.
Бонуси та обов'язки
EOP - це складова Ініціативи з питань сумісності партнерів (Partnership Interoperability Initiative, PII). На базі Ініціативи функціонує Платформа взаємодії (ІР) - формат співробітництва, що об'єднує партнерів Альянсу в кількості 23 країн (за станом на 2017 р.): Вірменію, Австралію, Австрію, Азербайджан, Бахрейн, Боснії і Герцеговини, Фінляндії, Грузії, Ірландії, Японії, Йорданії, Казахстану, Південної Кореї, Молдови, Монголії, Марокко, Нової Зеландії, Сербії, Швеції, Швейцарії, Туніс, Україна та Об'єднані Арабські Емірати.
Але що дає розширене партнерство само по собі?
Перше - це, безумовно, більш інтенсивні діалог і обмін розвідданими.
Друге - розширений доступ до військових навчань під егідою НАТО.
Третє - допомога партнерам в кооперації та консолідації під час кризових ситуацій.
Четверте - можливість для українських офіцерів зайняти більш високі посади в Альянсі.
Природно, що НАТО дає, так і просить взамін. Зокрема, знову-таки більш широкої участі у своїх операціях і місіях на Західних Балканах, в Афганістані, в Середземному морі біля берегів країн Африканського Рогу.
І, звичайно, Україна повинна проявити ще більше завзяття до реформування оборонного сектору, так і держави в цілому. Це питання залишається відкритим. Мало того, розбрід і хитання у високих кабінетах, які часом можна спостерігати в Києві, його навіть актуалізують. Отже, EOP - це свого роду пряник, виданий авансом. І свого роду запобіжник від курсу на капітуляцію перед Москвою.
В цілому ж Партнерство, по суті, окреслює контури сфер інтересів Альянсу, робить акцент на регіонах, пріоритетних для політики НАТО щодо забезпечення глобальної безпеки. Так, Австралія - це форпост на китайському напрямку; Йорданія - на близькосхідному, Грузія, Україна, Фінляндія, Швеція - на російському.
Однак головне, що це трамплін до подачі заявки на членство. Працював раніше в штаб-квартирі НАТО аналітик центру Friends of Europe Джеймі Ши в коментарі Deutsche Welle охрестив EOP "клубом обраних", а експерт Німецького фонду Маршалла США Бруно Літо - назвав його "залом очікування для членства".
Скільки Україна проведе в цьому залі - хороше питання. Все залежить від того, який курс обере Київ. Не зверне з євроатлантичного шляху, навіть після доданих колосальних зусиль, особливо в останні місяці, як це в нашій історії вже траплялося. Минулого разу, нагадаємо, такий розворот привів до Майдану.
Меседж Кремлю
Не вся відповідальність лежить суто на Україні. Потрібно розуміти, що рішення щодо EOP - це і наслідок роботи "адвокатів" Української держави, в першу чергу Вашингтона. І, звичайно, ж зміни кон'юнктури.
Примітно, що свою згоду дала і Угорщина, кілька років блокуюча зближення України і НАТО. Сумнівно, що це стало наслідком тільки очікування майбутньої зустрічі прем'єр-міністра Віктора Орбана з українським президентом Володимиром Зеленським, під час якої глава угорського уряду сподівається отримати закарпатські ґешефти. Куди істотніше тут, по всій видимості, "примус до консенсусу" з боку Вашингтона і, ймовірно, Лондона.
Схвалили приєднання України до EOP також Франція і Німеччина - держави, які на саміті в Бухаресті 2008 р., "зарубали" заявку України на ПДЧ. Тодішнє рішення стало результатом того, що, незважаючи на війну в Грузії і явну агресивність Москви, сподівалися якось стабілізувати діалог з Кремлем.
До недавніх пір Берлін і Париж дотримувалися цього ж курсу.
Так, президент Франції Емманюель Макрон після кампанії Кремля з його дискредитації на виборах, після протестів "жовтих жилетах" видавав на-гора не одну скандальну заяву про стосунки з Росією та НАТО. Берлін же і особисто канцлер ФРН Ангела Меркель, залишаючись прихильниками антиросійських санкцій, паралельно лобіювали будівництво газопроводу "Північний потік-2" і сподівалися на діалог.
Та й проект створення "європейського НАТО", над яким в поті чола трудяться Макрон і Меркель, вимагає величезних ресурсів і часу. А в ситуації, коли в Європі одна криза змінює іншу (міграційна, коронавірусна), їх проекти багатошвидкісної Європи і єдиної армії ще більшою мірою зміщуються у часі. Отже, альтернативи Північноатлантичному альянсу в осяжному майбутньому не буде.
Так що саме по собі рішення включити Україну в EOP - це все ж таки політичне рішення. Абсолютно символічне. З одного боку, Альянс дав зрозуміти тієї ж Росії, кого бачить своїми ключовими союзниками поза НАТО. З іншого боку, уряди, що скептично відносяться до зближення Києва і Альянсу, таким чином направили такий же політичний і символічний меседж Москві у відповідь на її деструктивні дії.
І це не є гарантією того, що в найближчому майбутньому Макрон або Меркель, або її наступник(ца) знову не почнуть загравати з Кремлем. Бізнес є бізнес, а гешефт понад усе.
Тому не варто приміряти рожеві окуляри - потрібно бути готовими до раптових розворотів і заяв. І користуватися моментом, зміцнюючи співробітництво з Альянсом.
