Закон про фейках. Як "слуги" прикривають прагнення до цензури європейським правосуддям
Український уряд у своєму прагненні переконати всіх і вся крайньої необхідності закону про дезінформації - презентованого нещодавно міністерством культури законопроекту "Про внесення змін у деякі законодавчі акти України щодо забезпечення національної інформаційної безпеки та права на доступ до достовірної інформації" - з ентузіазмом продовжує провокувати хвилі обурення. Законопроект раніше розкритикували Національна спілка журналістів України і Європейська федерація журналістів. А в четвер, 23 січня, мимо не зміг пройти вже представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Арлем Дезір, який сказав, що, мовляв, я розумію, що з дезионформацией боротися дуже важливо, тим більше враховуючи ситуацію "в і навколо України", але "не за рахунок свободи ЗМІ та втручання держави в контент засобів масової інформації та організації журналістської діяльності в країні".
А втручання держави буде - до ворожки не ходи. Досить поглянути на сам закон. Документ сповнений туманних формулювань, що дають широкі можливості для вільного трактування того, що є дезінформація. І що саме цікаве, як вже пояснювала "ДС", фейкотворцем можна охрестити ЗМІ, але не розмовляючу голову - депутата, чиновника, яку цитує журналіст або видання. Грубо кажучи, якщо хто-небудь з народних депутатів чи політиків прокремлівських сил скаже, що українська армія пішла в наступ на Ростов, то ЗМІ зможуть вільно це розганяти в медіа. Піднялася галас вже країна-агресор, стримування інформаційних вбивць якого нібито повинен служити закон (у цьому нас невтомно переконують у Кабміні), використовує в своїх інтересах.
Далі. Так, закон нібито дає право на оціночне судження, але тільки якщо є "мінімальна фактологічна основа". А хто взагалі буде визначати, чи достатньо фактажу у колонці або блозі? Та й де він, цей "фактологічний мінімум"? Будьте спокійні. Автори все продумали: буде створена посада, по суті, цензора - уповноваженого з питань інформації, якого Кабмін буде де-факто ручному порядку призначати строком на п'ять років. Цей "уповноважений" буде наділений чималою владою. Наприклад, зможе лізти в кожен матеріал і спростовувати "фейки". І матеріал може бути опублікований лише з даними експертною думкою. Це ще півбіди. Адже "дезинформаторов" буде в разі прийняття закону легше і по судах тягати. І пощастить, якщо відбудешся тільки штрафом. Передбачена також кримінальна відповідальність.
Але побоювання на цей рахунок спробував після заяви Дезира розвіяти міністр культури Володимир Бородянський. Правда, його висловлювання викликали ще більше запитань.
Отже. В інтерв'ю "Еспресо.TV" Бородянський, з дозволу сказати, заспокоїв журналістів: кримінальна відповідальність загрожує лише після трьох "фолів". Коли суд тричі визнає факт поширення дезінформації. І, мовляв, не турбуйтеся, садити ніхто не буде, оскільки максимум - це "суспільно-корисні роботи". І взагалі, суд до винесення вердикту повинен звернутися за консультацією до Європейського суду з прав людини.
Дійсно, в статті 434 прописана така норма. Верховний суд України може попросити ЄСПЛ про консультації. І, як свідчить 335-я стаття, на той час, поки ЄСПЛ розглядає запит та готує висновок, розгляд справи в Україні припиняється.
До речі, важливий момент. Стаття 424 закону передбачає оскарження судових рішень. Можна видертися по сходах судових інстанцій до Верховного суду, який вже і буде просити ЄСПЛ сказати своє слово. А це означає, що сам по собі судовий процес для журналіста або видання може затягнутися на роки. І виникає питання: а згорає ліміт в горезвісні три "проколу"? Або вони будуть накопичуватися, а отже, ЗМІ просто завалять справами, під купою яких продихнути не вийде, не кажучи вже про те, що займатися колишньою діяльністю? Плюс врахуємо витрати на захист у суді. Загалом, журналістам цілком можуть влаштувати процесуальний пекло.
Вся правда про ЄСПЛ
Входить в юрисдикцію Суду питання боротьби з дезінформацією?
В принципі, так. В Європейській конвенції з прав людини є стаття 10 "Свобода вираження поглядів", яка декларує право людини вільно висловлювати свою думку", "дотримуватися своєї думки" "одержувати і поширювати інформацію та ідеї без будь-якого втручання з боку публічних властей і незалежно від державних кордонів". Другий пункт цієї статті передбачає певні формальності, умови, обмеження або санкції" в рамках законодавства "з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я і моральності, захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя".
Чи можуть суди взагалі звертатися за консультацією до ЄСПЛ з питань, що стосуються тлумачення або застосування прав і свобод, прописаних у Конвенції та протоколах до неї?
Так, можуть. Але тільки "Вищі суди і трибунали Високої Договірної Сторони". Таку можливість суди країн-підписантів отримали завдяки Протоколу №16 (стаття 1) до Конвенції, підписаного в Страсбурзі 2 жовтня 2013 р. і ратифікованій Верховною Радою 5 жовтня 2017 р. Верховний суд України має надати ЄСПЛ детальну мотивацію такого запиту і все "юридичні й фактичні обставини, що мають значення для справи".
Якщо ж судді Великої Палати вирішаться всі ж давати свою оцінку справах, з потенційною метою наступу на свободу в Україні (відмовити теж можуть), тобто, по суті, легалізувати майбутній вердикт Верховного суду України, це буде означати, що відповідач вже програв. З тієї простої причини, що в тому ж Протоколі №16 є невелика за обсягом, але дуже ємна стаття №5: "Консультативні висновки не мають обов'язкової сили". Це дає можливість опротестувати рішення Верховного суду України в ЄСПЛ в порядку індивідуальної скарги, спираючись на ті ж положення Конвенції з прав людини і апелюючи, серед іншого, до даної статті. Той факт, що Верховний суд запросив таку консультацію, не означає, що порушення прав людини не було і що не можна домогтися визнання цього від ЄСПЛ в ході судового процесу.
Що це означає в принципі? По-перше, закладена в законопроекті Мінкульту звернення до ЄСПЛ - банальна імітація дотримання прав і свобод і турботи про ЗМІ. По-друге, виходить, що держава, спираючись на цю імітацію, в цей закон апріорі закладає ймовірність порушення прав людини. І ще хотілося б зрозуміти наступне: якщо Велика Палата ЄСПЛ вказує у своєму висновку, що має місце порушення прав людини, як надійде Верховний суд? Він прийме рішення на користь журналіста або ж пошлеться на горезвісну 5-ю статтю Протоколу №16, ставши на бік позивача?
І останнє - про громадських роботах як максимальному кримінальне покарання.
Автори закону як локомотив без вікон тягнуть його під приводом боротьби з дезінформацією з боку держави-агресора, тобто Росії. А адже за локомотивом слідують вагон-цензор, вагон-держрегулювання, вагон "повторюй тільки сказане політиком або чиновником" (а ці хлопці, як відомо, ще ті виршеплеты).
Ну, гаразд, припустимо. Припустимо, що уряд насправді стурбований засиллям в Україні фейків і хоче їх побороти, в тому числі закриваючи рот проросійських ЗМІ. Але дозвольте, а в чому сенс такого покарання? Яким чином конкретно громадські роботи відвадити того ж кремлівського фейкотворца, що працює в Україні, від продовження своєї діяльності? Чи Не занадто "суворе" покарання - листя в парку прибрати, грубо кажучи? Чи все ж розрахунок тут передусім робиться на затяжну судову тяжбу в якості методу впливу?
