Російський богослов Мєльков: Щодо абортів, то РПЦ можна задати багато незручних питань

Про це та інше - в інтерв'ю зі славістом і теологом, президентом Інституту сучасних гуманітарних досліджень, доктором богослов'я і кандидатом філологічних наук Андрієм Мєльковим, великим другом України, який вже третій рік виступає з позицій гуманізму і здорового глузду, які в сучасній Росії тлумачаться в кращому разі як нонконформізм, у гіршому - як антидержавна діяльність.

В Росії Андрій Мєльков давно перетворився на медіаперсону, чия своєрідна ексцентричність не залишає безсторонніми ані анархістів з "Луркмору", ані російських державників-чорносотенців.

У другій половині нульових років Мєльков захопився Україною, її мовою й культурою, чим остаточно позбавив себе перспектив громадсько-політичної кар'єри в авторитарній (а нині фактично тоталітарній) Росії. Кар'єри, яка, слід зауважити, розвивалася дуже вдало (декан відомого вишу, помічник депутата, член молодіжної Громадської палати і т.д.).

Роман з Україною став особливо небезпечним після подій Революції Гідності, коли Мєльков назвав стан російського суспільства "крымобесием". З того часу Андрій Сергійович часто виступає в українських та польских ЗМІ - на тлі приникшлої мовчазної і заляканої московської інтелігенції та запальної полеміки із прислужниками режиму."

- Андрію, на Вашу думку, який висновок можна зробити із щойно завершених у РФ парламентських виборів? Наднизька явка, тотальний тріумф правлячої партії - що це, повна відмова російського суспільства від демократичного, або ліберального шляху розвитку?

- Минулі вибори в Державну Думу показали, що російське суспільство втомилося від політики. В основному це стосується молоді та мешканців великих міст. Саме представники цих груп фактично бойкотували вибори, цим пояснюється рекордно низька явка в цілому. З іншого боку, як завжди були активні виборці з числа літніх людей і жителі національних республік. Саме цей сегмент традиційно забезпечив перемогу "Єдиної Росії" як за партійними списками, так і в одномандатних округах.

В цілому, російське суспільство дотримується установок, що сформувалися в останні 15 років, - жертвує демократичними правами і свободами, самоусувається від вирішення актуальних соціальних та політичних питань в обмін на можливість відчувати зростаючу ейфорію від націонал-патріотичного підйому, який забезпечує влада. Для багатьох сучасних росіян важлива не якість їх життя, не соціальні блага, а почуття гордості за країну, бажання колективної переваги над Заходом, для таких людей лібералізм - зло, з яким потрібно боротися.

- Фактично одразу після виборів Російська Православна Церква виступила з ініціативою заборони абортів, у той час як очільниця верхньої палати Федеральних Зборів Валентина Матвієнко - проти. Чому раптом зараз, і чи здатне це питання генерувати конфлікт у російському суспільстві?

- Скажу відразу, що як християнин і як громадянин я рішуче виступаю проти абортів та вважаю їх вбивством. Однак, говорячи про ініціативу обмеження абортів у Росії, вважаю, що це, в цілому благе починання, із самого спочатку було скомпрометовано тими, від кого воно виходить. Проблема абортів у Росії виникла не сьогодні і не вчора, вона має глибоке коріння, що сягає ментальності та моральної культури сучасних росіян.

Очевидно, що одними заборонними і каральними заходами цю проблему не вирішити. І тут можна задати багато незручних питань до РПЦ, яка, як бачимо, насправді не має такого серйозного впливу на душі та думки громадян. Адже будь-яке релігійне суспільство абсолютно конкретно і негативно реагує на проблему абортів. У Росії ж формально майже 80% населення зараховують себе до Православ'я, за фактом залишаючись або поганцями, або атеїстами. Ось такі формально віруючі люди не вважають аборт злочином, тому, що Церква, незважаючи на фантастичний рівень своєї нинішньої свободи, так і не змогла переконати паству, що вбивство ненароджених дітей - тяжкий гріх.

І ось тепер за участі Церкви та за підтримки держави починається таке насильницьке "перевиховання", яке дійсно провокує у суспільстві конфлікт. При цьому, ревнителі забувають, що своїми діями уподібнюються євангельським книжникам і фарисеям, про яких Христос сказав, що вони "в'яжуть тяжкі тягарі, і кладуть їх на людські рамена, самі ж навіть пальцем своїм не хотять їх порушити. Усі ж учинки свої вони роблять, щоб їх бачили люди, і богомілля свої розширяють, і здовжують китиці" (Мт. 23:4-5).

- На Ваш погляд, чим відрізняється політичний наступ релігійного консерватизму в Польщі та в Росії, чи є сенс ототожнювати ці процеси?

- Існує стійка думка, ніби сучасна Польща є оплотом релігійного консерватизму в Європі. Вважається, що авторитет Католицької Церкви у поляків незаперечний. Але недавня історія з масовими протестами проти законопроекту про повну заборону абортів, переконливо показала, що в польському суспільстві сьогодні існує серйозний запит на секуляризацію і відхід від християнських цінностей. У цих умовах консервативно налаштована польська влада намагається стабілізувати ситуацію, зміцнивши позиції традиціоналізму і католицизму, одночасно вказуючи Євросоюзу на амбіції Польщі виступати в якості регіональної держави, не озираючись на вказівки Брюсселя.

У Росії, на мою думку, взагалі немає жодного наступу релігійного консерватизму. Тут у внутрішній політиці релігія використовується владою як інструмент впливу на свідомість народних мас. Якщо в Польщі релігійність йде з глибини народної душі, то в Росії все навпаки - релігійна свідомість історично походить від еліт, від влади, є виховною та ідеологічною системою народу. 

- Очевидно, що система освіти та науки посідає одне з ключових місць у реформістському курсі нинішнього українського уряду. Як би Ви оцінили цей поступ? Крім того, чи не слід, приміром, запозичити з досвіду хай якого пригніченого, але ще дієвого громадянського суспільства в Росії такі ідеї, як "Дісернет"?

- Мені дуже подобається новий Закон України "Про вищу освіту". Мабуть, на сьогодні це один з найкращих подібних законів на пострадянському терені, який спрямований на інтеграцію системи вищої школи України в європейський науково-освітній простір. Звичайно, чекає велика робота, щоби зробити українську освіту і науку конкурентноздатною. Проблема плагіату і низької якості дисертацій характерна для багатьох країн колишнього СРСР, тому, звичайно, в Україні потрібен механізм не тільки державного, але й суспільного контролю.

В умовах, коли Україна взяла курс на відмежування від пострадянської системи оцінки науково-дослідних робіт та інтеграцію в європейську систему освіти і науки, країні необхідно покращувати свою репутацію з точки зору підвищення відповідальності науково-педагогічних працівників.

Важливо, що б це усвідомлювали самі науковці, тому все повинно починатися ще на студентській лаві. Завдання викладачів пояснити студентам, що крадійство чужих текстів, у тому числі за допомогою Інтернету, є злочином і може погубити кар'єру, тоді суттєво знизиться проблема плагіату при захисті кандидатських і докторських дисертації, підвищиться якість досліджень, а значить якість та успішність всієї української науки.

- Чи існують відмінності між моделями богословської освіти України, Росії, інших переважно православних держав, та країн Заходу?

- До останнього часу в Україні реалізовувалася радянська схема богословської освіти, коли духовні школи були загнані до подоби гетто, а духовенство було позбавлене будь-якої можливості вийти за межі церковної огорожі. Це стосувалося не тільки проповіді, але й такої важливої складової, як державне визнання документів про духовну освіту. Фактично, випускники семінарій вважалися для держави людьми без вищої освіти. Не могло бути й мови про визнання наукових ступенів та вчених звань, виданих духовними академіями.Аналогічна ситуація спостерігається і в Росії.При цьому в країнах Заходу, включаючи і країни, де Православ'я є домінуючою конфесією, богослов'я є частиною університетської освіти і цієї традиції не одна сотня років. Однак останнім часом на пострадянському просторі було зроблено крок на користь визнання документів про духовну освіту. Це питання детально висвітлено у моїй статті "Розвиток теології як наукової дисципліни на пострадянському просторі".

19 серпня 2015 року Кабінет міністрів України затвердив Постанову "Про державне визнання документів про вищу духовну освіту, наукові ступені та вчені звання, виданих вищими духовними навчальними закладами". З вересня цього року при Міністерстві освіти і науки України розпочали роботу дві профільні комісії - одна з державного визнання документів про вищу духовну освіту, інша з державного визнання документів про наукові ступені та вчені звання.

Таким чином, для випускників українських духовних шкіл, включаючи і тих, хто захистив дисертацію з богослов'я, з'явилася можливість не тільки отримати відповідний диплом державного зразка, але й займатися науково-педагогічною діяльністю у світському ВНЗ.Наступний етап розвитку теологічної освіти в Україні (згідно з перехідними положеннями Закону "Про вищу освіту") - формування спеціалізованих вчених рад за напрямом "богослов'я". До їх складу вже на цілком легальних підставах увійдуть кандидати та доктора богослов'я. Буде реалізована можливість підготовки теологів за трирівневою системою - бакалавр - магістр - кандидат/доктор богословських наук. Як результат, з'являться власники вчених ступенів, які будуть претендувати на посаду завідуючих кафедрами богослов'я і деканів богословських факультетів.

- Сьогодні, мабуть, вже можна побачити якісь результати реформи РАН - як відомо, в Україні подібним шляхом не пішли, фактично залишили НАНУ в спокої. То як краще?

- Найкраще взагалі відійти від радянської моделі. Я вважаю, що академічному науковому співтовариству необхідно надати широку автономію за західною моделлю. Держава не повинна контролювати академічну науку, а самих вчених потрібно звільнити від невластивих їх діяльністю обов'язків з управління численними академічними інститутами, профільними відділами та відділеннями тощо. Сучасна наука мобільна, трансгранична, міждисциплінарна й відкрита.

Реформування науки в Україні потрібно здійснювати за кращими західними зразками, при цьому зберігаючи і примножуючи свою спадщину. Тому, варіант консервації НАНУ, на мою думку, не вирішить існуючі проблеми. Реформи потрібні, але з урахуванням європейського вектора і на користь надання широкої автономії науковим та освітнім установам.

- Державний статус тієї чи іншої церкви, за Вашим переконанням - це добре, погано, для кого і для чого? Що таке "державний" статус узагалі?

- Державний статус Церкви передбачає, що держава бере участь у її фінансуванні, в тій чи іншій мірі впливає на кадрові питання, приймає законодавчі акти, що регулює внутрішню діяльність релігійної організації, привертає релігійних лідерів до участі в роботі державних структур. При цьому неофіційна підтримка державою того чи іншого віровчення не надає йому статус державного.

Я переконаний, що в сучасному світі державний статус негативно позначається на самій церковній організації. Церква, що знаходиться під повним контролем держави, не в змозі виконувати свої основні функції - бути моральним авторитетом для суспільства, посередником між народом і владою, підносити голос на захист традиційних цінностей та прав людини. Державний статус Церкви суперечить християнському вченню. "Моє Царство не із світу цього" (Ів. 18:36), - говорить Христос, при цьому закликаючи давати "кесареве кесареві, а Богові Боже" (Мт. 22:21).

- В Україні багато чого чекали від Усеправославного собору на Криті. Із точки зору спеціаліста, що справдилось, що ні, чи продовжується діалог стосовно автокефалії українського Православ'я?

- Питання автокефалії дуже болюче для світового Православ'я. У давнину не існувало так званих національних Церков. У перші століття християнства вся ойкумена була поділена на п'ять релігійних центрів - Єрусалим, Олександрія, Антіохія, Рим і Константинополь. Згодом єпископи цих міст отримали титул Патріархів.У більш пізній час, головним чином з Константинопольського Патріархату, стали виділятися нові церковно-адміністративні центри - так з'явилася Помісні Болгарська Церква, Сербська Церква, Руська Церква з патріаршим престолом в Москві, а в 19-20 століттях у зв'язку з утворенням незалежних держав на Балканах і в Східній Європі кількість самостійних (автокефальних) Церков значно збільшилася.Але вся проблема в тому, що у канонічному праві Православної Церкви не прописаний механізм надання автокефалії, тому кожен новий випадок є свого роду унікальним. Майже завжди проголошення автокефалії оберталося для Церкви, що відокремилася, відлученням і звинуваченням у розколі з боку Матері-Церкви. Так було і з Руською (Російською) Церквою, яка в період з 1448 по 1589 роки фактично перебувала у автокефальному розколі.

Тому проблема автокефалії Українського Православ'я є також складною та її рішення вимагає величезних зусиль, враховуючи і те, що в цьому питанні не останнє місце грає велика політика, тому дана тема вже давно набула геополітичного статусу, переставши бути вузькою справою віруючих та духовенства. Минулий Всеправославний собор, незважаючи на звернення українських духовних, громадських та політичних діячів питання автокефалії УПЦ не розглядав взагалі, а на порядку денному тема автокефалії не значилася. Собор виніс лише постанови з питання про канонічну організацію Православної Діаспори, тобто православних на територіях, які не закріплені у межах виняткової юрисдикції будь-якої Помісної Церкви. Але, незважаючи на це, питання Українського Православ'я залишається на порядку денному і діалог між усіма зацікавленими сторонами ведеться головним чином у двосторонніх форматах.

- Хто і що заважає визнанню української православної церкви автокефальною з боку Вселенського патріарха? І що має змінитися в самих церковних "розкладах" в Україні для того щоби Константинополь наважився на такий крок?

- Як вже говорилося вище, проблема Українського Православ'я сьогодні є політичною проблемою. На жаль, у нинішньому вигляді цю проблему чисто церковними засобами не вирішити. 

Історія проголошення автокефалії в інших країнах, наприклад у Болгарії, свідчить про одностайність віруючих і духовенства з цього питання, чого ми не спостерігаємо в українському суспільстві. Думаю, що саме в цьому полягає корінь всієї проблеми. Коли православні в Україні прийдуть до спільного розуміння даного питання, тоді воно вирішуватиметься набагато швидше й успішніше.

- Яку роль, після подій Революції Гідності та початку війни на сході відіграє в Україні Українська православна церква - автономія у складі Московського патріархату (і чи справжня ця автономія, у чому вона полягає)?

- На жаль, сьогодні Українське Православ'я розділене. Фактично існує три православні конфесії - Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Православна Церква (фактично автономія в складі Московського Патріархату) та Українська Автокефальна Православна Церква.Українська Православна Церква є самокерованою і володіє правами, що наближають її до статусу автономної Церкви. Тим не менше, питання про формальний статус автономії для УПЦ неодноразово піднімалося, але через неврегульованість питання про надання автономії у православному світі, а також у зв'язку з необхідністю одностайності в цьому питанні священства і пастви УПЦ, досі канонічно не врегульовано.

Широка самостійність УПЦ визначається тим, що її Предстоятель обирається українським єпископатом і благословляється Патріархом Московським. Предстоятель УПЦ є членом Священного Синоду РПЦ, а український єпископат бере участь в Архієрейських та Помісних Соборах РПЦ, у виборах Патріарха Московського. У канонічному спілкуванні з усіма Помісними Православними Церквами УПЦ входить тільки як частина РПЦ.

Що стосується ролі УПЦ у житті України й українського суспільства, то слід сказати, що в її лоні існує як би два крила - одне умовно українофільське, інше - москвофільське.Патріотично налаштоване духовенство та миряни всіляко прагнуть підкреслити свою свідомість і українство, вважають єдність з РПЦ примарною та формальною, тяжіють до канонічної автокефалії.

Москвофільське крило не приховує своїх симпатій до РПЦ і в цілому до Росії, рішуче засуджує ідею автокефалії та вважає Україну частиною кремлівського "русского мира". В цілому, ці два крила відображають зріз української православної пастви, розділеної ідеологічно і ментально на дві кардинально протилежні частини.

- І останнє: у першій половині 2010-х років, вочевидь, вирувала ідея повернення центру руської церкви до Києва, і вона мала своїх прихильників. Попри те, що на сьогоднішній день таку ідею знищили тектонічні політичні зсуви, чи мала вона шанс на реалізацію і чому програла "москвоцентризму" РПЦ?

- Наскільки я знаю, існували плани додавання до титулу Патріарха Московського і всієї Русі приставки "Київський" з розміщенням резиденції предстоятеля РПЦ у Печерській Лаврі.Ці розмови виникли у зв'язку з планами ліквідації самоврядного статусу УПЦ і відновлення Українського Екзархату. Покійний Блаженніший митрополит Київський Володимир (Сабодан) та українські архієреї цю ідею не підтримали, а наступні події і зовсім поставили хрест на подібних задумах.Ймовірно, таким чином у Москві розраховували загальмувати доцентрові процеси на користь автокефалії Українського Православ'я. Але маємо те, що маємо, питання автокефалії залишається актуальним на порядку денному.

Спілкувався Максим Михайленко