Посміхатися й махати. Чому варто ігнорувати провокації польського міністра
Коли до влади в Польщі - дещо несподівано - повернулася партія "Право і справедливість " (переклад назви не надто точний, йдеться про закон, а не право, та менше з тим) мало хто із тих, хто "в курсі", сумнівався, що виникнуть проблеми. Ми, схоже, надто розслабилися за час правління лібералів з "Громадянської платформи".
Словом, проблеми виникли. І фактичний ультиматум міністра закордонних справ Польщі Вітольда Ващиковського тому свідчення - хоч би його й було висунуто винятково з метою зібрати "лайки" під вибори.
В категоріях чи то "каяття", чи то "примирення" ми ще за часів Кучми і Ющенка зробили для поляків чи не більш, ніж було потрібно - здавалося б, тему цілком можна лишати історикам. Та де там. Воно, звісно, тепер маємо Інститут національної пам'яті, на щастя без функцій силової ("правоохоронної" або "спеціальної") служби, як у тій-таки Польщі...
Передбачувано, стосунки почали псуватися з обох боків, проте, не важко не помітити, що ініціювали цей процес польські "палеоконсерватори" з лав правлячої партії. На жаль, у відповідних структур нашого держапарату (і середовища навколо нього) не вистачило раціональності для того, щоби або промовчати (поставитися із розумінням до прогнозованої "хвороби" частини польського суспільства). Почалося - той посол сказав так, а цей депутат - отаке, і все це на радість Москві. Вже не кажучи про вандалізм на цвинтарях.
Концептуально ми взагалі не розуміємо, чого чинна польська влада від нас хоче.
Але ми добре розуміємо - співчуваючи нинішньому польському послу в Києві Яну Пєклу, старому лібералу-атлантисту, який змушений озвучувати "месіджи" свого керівництва - що весь цей dance macabre розрахований на ту максимум третину польських виборців, яка голосувала за партію із скороченою назвою PiS. Не можна не поважати вибір сусідів, хай він і скидався на певну статистичну випадковість. Слід, проте, пам'ятати, що минулого разу ця правоконсервативна партія утрималася при владі лише один термін.
При цьому слід зазначити і факт тієї допомоги, яку, завдяки Брюсселю, ми отримуємо з Польщі - зокрема дипломатичної і геополітичної, а також фінансової, вже не кажучи про десь зо два мільйони наших громадян, які працюють у країні-західному сусіді. І від яких, на думку міського голови Вроцлава - тамтешні мешканці у захваті.
Не варто, однак, забувати, що проекція польського впливу на схід відбувається за згоди й під контролем союзної столиці в Бельгії, і за це Польща теж отримує непогані фінансові вливання. Відповідно, розшкрябування історичних ран - аж ніяк не відповідає найкращим інтересам західної сусідки.
Коли її очільник МЗС висловлюється занадто різко щодо проблем Другої світової, через нібито невирішеність яких Україна буде не здатна приєднатись до Європейської Унії, ми, разом із США та Ізраїлем ввічливо мовчимо про масштаби польського колабораціонізму під час Голокосту, про що колись чимало розповів режисер Роман Поланськи. Але ж - нащо ж чухати ці старі шрами?
Днями у Польщі виступатиме президент США Дональд Трамп, і говоритиме він про американський скраплений газ. Який вже дійшов до поляків та литовців, а в перспективі - дійде і до їхніх сусідів, включно із Німеччиною (для якої і заплановано цій виступ). Тим більш, що з геополітичної точки зору, ми з поляками в одному човні з першого ж дня російської навали на Україну...
То що ж робити?
Мабуть, посміхатися і махати - сподіваючись, що позбавлена будь-якого іншого порядку денного, крім історії, польська правляча партія просто втратить свій статус у наступному циклі. Втім, якщо вона виграє більшість удруге, муситимемо розуміти це як справжню інтенцію поляків. І, можливо, спробуємо обговорити певні питання. А ні - то ні. І - не раніше.
Нам точно втрачати нічого. Усміхнена й поблажлива до "шукачів духовності" впевненість працює завжди.
А істерика - ніколи.
