Смерть Путіна. Військова доктрина Росії: еволюція та аналіз загроз
Український інститут майбутнього разом з Центром вивчення Росії та окупованих територій у спільній доповіді "Смерть Путіна" розповіли про майбутнє світу, Росії та України "після Путіна": про сценарії політичної конфігурації РФ, про те, що буде з Європою, Близьким Сходом і головне - з Донбасом та Кримом. "ДС" розпочинає публікацію цієї доповіді - матеріали виходитимуть щоранку о 8:30 впродовж тижня.
Ця ідеологія формує геополітичні та воєнно-доктринальні наміри російського режиму. Зокрема, під час другої президентської каденції Путін озвучив заяви про "розпад СРСР як найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття" (2005 р.) та необхідність "відновлення Росії як полюсу сили світового значення" (відома мюнхенська промова 2007 р.). Ці положення увійшли в третю редакцію Воєнної доктрини РФ, яка набула чинності Указом Президента РФ Д.Медвєдєва від 5 лютого 2010 року. Оновлення документу стало логічним результатом російської агресії проти Грузії 2008 року. Нова доктрина створювала умови для переходу Кремля від фази "попередження" та "залякування" інших держав до етапу практичних бойових дій, спрямованих проти них, з метою відновлення світової геополітичної ваги, повернення більшої частини радянського геополітичного простору до сфери прямого впливу Росії .
1. Висновки після вторгнення до Грузії
Інтегральною частиною воєнної доктрини РФ 2010 року була програма реформування збройних сил країни, реалізована Анатолієм Сердюковим - абсолютно сторонньою для воєнної системи людини. Головним поштовхом до запуску кардинальної трансформації воєнної організації держави стали результати військового вторгнення до Грузії 2008 року, які засвідчили вкрай низьку придатність ЗС РФ до проведення сучасних військових операцій.
Деякі російські дослідники назвали "реформу Сердюкова" найбільшою за останні 150 років - з часів царського військового міністра Росії Д.Мілютіна. Аналіз наявної інформації дозволяє встановити її основні складові, схвалені вищим воєнно-політичним керівництвом РФ у 2008-2012 рр., зокрема :
- ліквідація кадрованих з'єднань ЗС, переформування всіх частин в сили постійної бойової готовності;
- реалізація амбітної Державної програми озброєння до 2020 р. (ДПО-2020, понад 23 трлн руб., що за курсом 2011 року складало близько $760 млрд), базованої на концепції широкого залучення західних технологій та прямих закупівель західної техніки;
- скорочення чисельності збройних сил до 1 млн осіб до 2012 р.;
- зміна структури особового складу, скорочення офіцерського корпусу до 220 тис. осіб (зі звільненням 115 тис.);
- радикальне скорочення кількості частин і з'єднань ЗС, гарнізонів, баз, військових містечок тощо;
- формування замість колишніх шести військових округів (ВО) чотирьох укрупнених, які є одночасно об'єднаними стратегічними командуваннями (ОСК): Західним, Південним, Центральним, Східним;
- перехід сухопутних військ (СВ) на трирівневу структуру (оперативне командування - бригада - батальйон);
- переведення військово-повітряних сил (ВПС) на нову структуру: оперативне командування - авіабаза - ескадрилья, а також бригади повітряно-космічної оборони в складі зенітно-ракетних і протиракетних частин (частина бригад була передана командуванню ВКО);
- значне збільшення кількості навчань військ і сил різного масштабу, в тому числі з бойовою стрільбою;
- централізація системи підготовки кадрів, замість 65 військових академій і училищ було вирішено залишити 10 військових вишів;
- комерціалізація і передача приватним організаціям системи тилового забезпечення і обслуговування військ;
- значне підвищення грошового забезпечення військовослужбовців (до 2020 р. передбачалося на 25% перевищити середню зарплату по країні).
Стратегія національної безпеки Росії (2013 року) відобразила зміни у зовнішньополітичних пріоритетах російського керівництва з поверненням на президентський пост Путіна у 2012 році. Пов'язані з цим масові виступи опозиційних політичних сил в Росії викликали бурхливу реакцію влади, яка й раніше вбачала у різних "кольорових революціях" не тільки "руку Заходу", але й пряму загрозу своєму існуванню.
Отже, після 2012 року у вищих російських політичних колах остаточно сформувалася своєрідна зовнішньополітична філософія, яку можна виразити в таких тезах:
- Росію оточують недружні країни, особливо США і їх союзники;
- Вони зазіхають на територіальну цілісність і природні ресурси Росії;
- Вони прагнуть розхитати її політичну стабільність через протестні рухи й правозахисні організації;
- Росія більше не розраховує на "партнерство із Заходом". Вона буде спиратися на концепцію "євразійства" і розраховувати на власні сили;
- У зовнішніх зв'язках головне місце належить Євразійського союзу і співпраці в рамках БРІКС і ШОС;
- США і НАТО неухильно нарощують військову міць для воєнно-політичного тиску на Росію;
- Ядерна зброя - вищий пріоритет російської оборони й безпеки, абсолютна гарантія її суверенітету, територіальної цілісності та світового статусу;
- США та їхні союзники прагнуть нейтралізувати цей головний компонент російської оборони шляхом всебічного розвитку систем ПРО і стратегічних високоточних звичайних озброєнь;
- Росія не піде на подальше скорочення стратегічної й тактичної ядерної зброї та залишає за собою право вийти з чинних договорів з роззброєння (Договір по РСМД, новий Договір СНО).
2. "Доктрина Герасимова": обгрунтування гібридної війни
Свій воєнний вимір ця філософія знайшла у так званій "доктрині Герасимова". В лютому 2013 року новопризначений тоді начальник Генштабу ЗС Росії Валерій Герасимов виступив перед Академією військових наук з доповіддю про гібридну війну, в якій він переосмислював сучасне поняття міждержавного конфлікту і ставив військові дії в один ряд з політичними, економічними, інформаційними, гуманітарними та іншими невійськовими заходами.
Подальша публікація основних тез цієї доповіді в статті "Цінність науки в передбаченні" в газеті "Військово-промисловий кур'єр" оформила їх у вигляді певної доктрини. Її ключові елементи засновані на історичних коренях ще радянської військової доктрини і подібні до положень китайської доктрини "необмеженої війни", опублікованої в 1999 році. Вважається, що ця доктрина може розглядатися як сучасне переосмислення концепції "нетрадиційних військових дій", які в російській військовій термінології отримали назву "нелінійних". Згідно з "доктриною Герасимова" основною метою "нелінійних бойових дій" є досягнення потрібних стратегічних і геополітичних результатів з використанням широкого інструментарію невійськових методів і засобів: дипломатія (у т.ч. таємна), економічний тиск, вплив на симпатії місцевого населення і т.ін.
В публікації європейського дослідницього центру з питань новітніх війн FINABEL "Сухопутна війна в Україні. Сучасне поле бою Європи", яка вийшла в червні 2019 року, робиться ретельний аналіз застосування "доктрини Герасимова" в ході російського вторгнення в Україну при анексії Криму та окупації Донбасу. Отже, модель сучасної війни в "доктрині Герасимова" складається з шести етапів. При цьому кожен містить як невійськові заходи, так і наростаюче військове втручання по мірі ескалації конфлікту, а саме:
1. Прихований початок: перша фаза гібридної війни, протягом якої проти чинного в країні режиму формується опозиція, коаліція, а також профспілки. Звичайною для початкової фази є пряма, зрозуміла та стійка невійськова кампанія, що має на меті підготувати обстановку під подальші дії з використанням стратегічного стримування. Потенціал військового втручання зростає;
2. Ескалація: на другому етапі відбувається інформування політичних і військових лідерів в регіонах про розвиток конфлікту. Росія чинить політичний, дипломатичний та економічний тиск на режим або неполітичні суб'єкти;
3. Початок конфлікту: третій етап починається з наростання агресії сил опонентів - демонстрацій, протестів, диверсій, саботажів, вбивств, втручань воєнізованих угруповань тощо. На цій стадії Росія розпочинає проникнення своїх сил в регіон конфлікту в разі наявності стратегічного інтересу або інтересів національної безпеки;
4. Криза: Росія починає військові операції на тлі потужної дипломатичної та економічної підтримки, разом з постійним інформаційним впливом, який має на меті змінити публічну думку на користь російської інтервенції;
5. Вирішення: цей етап сфокусований на пошуку кращих шляхів вирішення конфлікту. Ключовим аспектом є зміна лідера (режиму) в країні (регіоні). Мета - перезавантажити політичну, військову, економічну і соціальну ситуацію в регіоні і повернути мир і порядок в рамках російських інтересів;
6. Повернення миру: фінальний етап, який може бути розтягнутий в часі. Росія робить спроби зменшити напругу, проводить миротворчі операції. Цей етап включає необхідні для врегулювання постконфліктних ситуацій політичні і дипломатичні заходи, в яких вказані початкові причини конфлікту.
Важливою частиною гібридної війни є швидке знищення, припинення або взяття під контроль комунікацій, інфраструктури економічними та політичними засобами, а також переривання ланцюжків командування ворога за допомогою спеціальних сил у військовій сфері або кіберпросторі.
Отже, "доктрина Герасимова" знайшла своє безпосереднє втілення в агресії Росії проти України 2014 року. При цьому покажчиком ефективності нової воєнної організації стала операція з окупації Криму, яка за оцінками російського військового експерта Олександра Гольца була практично відпрацьована із залученням всього комплекту сил і засобів в першій половині 2013 року. Наприклад, в ході стратегічних навчань "Захід-2013" російські ССО відпрацювали тактику застосування нерегулярних формувань партизанського типу в рамках стратегічної військової операції, яка вже у 2014 році була застосована на практиці в Україні. Але найвагомішим показником стало стратегічне розгортання ЗС РФ на кордоні з материковою Україною, коли протягом 27-28 лютого 2014 року було перекинуто угруповання російських військ чисельністю 45-50 тис. осіб - небачений до того часу для Росії показник стратегічної мобільності.
Подальша операція російських військ проти Україні на Донбасі протягом 2014 - початку 2015 років також продемонструвала правильність відмови від структури ЗС, розрахованої на оборону території РФ від зовнішньої агресії в рамках широкомасштабної війни та переорієнтування сухопутних сил на вирішення наступальних завдань і операцій, перш за все в країнах "ближнього зарубіжжя". Свою практичну реалізацію отримала і концепція сил постійної готовності на основі батальйонно-тактичних груп (БТГ). Саме вони стали головною ударною силою російських сил вторгнення на Донбасі.
Концепція подальшого розвитку БТГ передбачала збільшення їх числа з 65 (вересень 2016 року) до 125 в 2018 році. Застосування БТГ створює можливості швидкого перекидання до 47 тис. боєздатних військ сил постійної готовності в будь-яку точку країни. До цього можна додати 12 батальйонів постійної готовності в складі ВДВ (до 5400 десантників), призначених для дій за межами РФ (що не приховується) та до 1000 бійців командування ССО.
Разом з тим практика участі наземних сил РФ у війні проти України вимагала залучення на Донбасі підрозділів (у т.ч. елітні частини ВДВ і морської піхоти) з практично всіх регіонів РФ, включаючи Далекий Схід і навіть Курильські острови. В цілому з 12 армій, що входили в 2014 році до складу сухопутних військ РФ, тільки дві, розгорнуті на кордоні з Китаєм, не були задіяні у війні з Україною. В той же час тільки в 2014 році для участі у війні на Донбасі залучалися від 101 до 116 частин (31-32% загальної чисельності) і з'єднань російських сухопутних військ, які використовували там свою штатну техніку і озброєння.
Для наземних сил РФ зазначена практика представляла собою досить складне завдання, що вимагало значного напруження сил і засобів, великого обсягу перевезень, організації логістичного забезпечення бойових дій і ремонту ОВТ як в зоні бойових дій, так і на території РФ. Це свідчить про достатньо обмежену здатність Кремля підтримувати навіть помірний темп бойових операцій в середньостроковій перспективі.
3. "Доктрина Герасимова 2.0": тотальне мілітарне домінування
За результатами агресії проти України в грудні 2014 року президент РФ Путін підписав Указ № 815, яким затвердив нову воєнну доктрину Російської Федерації. Зберігаючи загальну тональність і спрямованість попереднього документу, вона стала логічною відповіддю, на думку кремлівського керівництва, на всі вище перелічені зміни як всередині Росії, так і за її межами, а також спиралася на досвід агресії проти України та різке погіршення відносин з Заходом. Так, у цій доктрині прямо зазначається, що до основних зовнішніх воєнних загроз Кремль відносить "встановлення в державах, що межують з Російською Федерацією, режимів, у тому числі в результаті повалення легітимних органів державної влади, політика яких загрожує інтересам Російської Федерації". Знайшла своє місце в документі і "доктрина Герасимова", але у "дзеркальному" вигляді, коли всі невоєнні заходи і методи впливу розцінюються вже як загроза національній безпеці РФ. Наприклад, потенційні масові протести в Росії визначені як елемент гібридної війни, ініційований зовнішніми силами.
Після 2014 року російське керівництво взяло курс на посилення протистояння із США та їх союзниками, яке вже встигли охрестити Новою Холодною війною. Найяскравіше ці тенденції проявилися в останній доповіді начальника Генштабу ЗС Росії Валерія Герасимова в березні 2019 року, яка радикально відрізняється від його виступу шестирічної давнини. Її вже встигли назвати "Доктрина Герасимова 2.0", адже від концепції гібридної війни в ній мало що лишилося. Тепер невійськові засоби вважаються допоміжними - такими, що забезпечують використання традиційних військових засобів у глобальному протистоянні з США та їх союзниками. За оцінками російського військового експерта Павла Фельгенгауера, в доктринальні документи РФ повернулася термінологія часів розпалу Холодної війни. Тепер США і їх союзники іменуються "агресорами", готовими віроломно напасти в будь-який момент, використовуючи "технології кольорових революцій і м'якої сили", а також називаються "ймовірними противниками", як і п'ятдесят років тому.
За словами Герасимова, російський Генштаб останні роки активно "розробляв концептуальні підходи щодо нейтралізації агресивних дій" проти Росії. Основою російської відповіді є нова "стратегія активної оборони", яка включає "комплекс попереджувальних заходів з нейтралізації загроз безпеці держави". Головний зміст нової військової стратегії, за твердженням Герасимова, "становлять питання підготовки Росії до війни і її ведення збройними силами". Причому, за словами начальника російського Генштабу, мова йде саме про масштабну, а не локальну війну, тому що ймовірні противники також всерйоз готуються воювати.
Як і в радянські часи, російська оборонна концепція передбачає одночасне розгортання сил як ядерного, так і неядерного стримування. У своєму виступі Герасимов заявив: "складність сучасного озброєння така, що налагодити його виробництво в короткі терміни з початком військових дій навряд чи вдасться. Тому все необхідне повинно випускатися в необхідній кількості і надходити у війська ще в мирний час". Тут ми бачимо фактичне повернення до радянської концепції тотального мілітарного домінування, адже Герасимов наголосив, що Росія "повинна всіма силами забезпечити технічну, технологічну і організаційну перевагу над будь-яким потенційним противником".
Одним з найважливіших засобів досягнення готовності до реалізації концепції активної оборони Кремль бачить посилення свого військового потенціалу, зокрема підготовки всіх компонентів збройних сил (сухопутного, авіаційного, ракетного, військово-морського) до широкомасштабного військового протистояння на західному та південно-західному стратегічному напрямках. Зокрема, дислокація на європейському театрі дій насамперед розрахована на створення постійного тиску на Україну і протистояння силам передового базування НАТО в Європі. Тому угруповання військ Росії, розташоване в її європейській частині і призначене для дій переважно в Європі, є основним і найпріоритетнішим компонентом в ЗС РФ.
В рамках реалізації нових доктринальних підходів до розбудови ЗС РФ відбувся певний відкат від попередньої бригадної концепції побудови наземних військ. На західному та південно-західному стратегічних напрямках, в першу чергу навколо України, відбувається розгортання нових з'єднань і частин дивізійного рівня, які мають виразно наступальний характер. При цьому повернення до дивізійної структури пояснюється її більшою придатністю до ведення саме широкомасштабних, а не локальних, бойових дій. З 2014 року в сухопутних військах Росії створені, розгортаються, або плануються до формування шість армій із новоствореними дивізіями: дві в Західному ВО (ЗВО, 1-а танкова армія (ТА) і 20-а загальновійськова армія (ЗА), дві в Південному ВО (ПівдВО, 8-а та 58-а ЗА) і по одній в Центральному (ЦВО) і Східному(СВО) округах (41-а ЗА і 5-а ЗА відповідно). При цьому чотири армії (у ЗВО та ПівдВО) розглядаються як "ударні" а дві (у ЦВО та СВО) - як "посилені".
"Ударні" армії призначені для вирішення переважно наступальних завдань на головних напрямках. Планується, що "ударна" армія матиме 2-3 загальновійськові (танкові) дивізії (також можуть бути 1-2 загальновійськові бригади). В армію також входять окремі бригади армійського комплекту (ракетна, артилерійська, зенітно-ракетна, розвідувальна, управління, матеріально-технічного забезпечення) і полки армійського комплекту (інженерно-саперний, РХБЗ, а також інші частини).
"Посилені" армії призначені для вирішення переважно оборонних завдань на головних напрямках і використання в якості резерву. Планується, що "посилена" армія буде мати загальновійськову дивізію і до трьох загальновійськових бригад, а також бригади і полки армійського комплекту як в "ударної" армії.
За оцінками експертів британського RUSI , нові "ударні" армії РФ спрямовані не стільки проти НАТО, скільки проти України. Незважаючи на деклароване призначення обох нових з'єднань для протистояння Альянсу, їх антиукраїнська спрямованість більш, ніж очевидна - створення постійного військового і психологічного тиску на Україну. Експерти не виключають можливості використання цих армій та інших дислокованих уздовж українсько-російського кордону військ РФ, за певних умов і обставин, у широкомасштабній атаці проти України. Друге їх призначення - демонстрація сили, забезпечення стримуючого впливу на Захід і залякування Європи своєю військовою міццю з метою домогтися пом'якшення або повного скасування діючих антиросійських санкцій.
Так, 1-а ТА може бути використана для наступу на Україну з північного сходу - найімовірніше, у другому ешелоні після 20-ї ЗА. Своєю чергою, 20-а ЗА може бути використана для атаки на Україну в першому ешелоні з півночі та сходу. 8-а ЗА може бути використана для нападу на Україну в першому ешелоні з південного сходу (при цьому ударний кулак буде сформовано з двох "армійських корпусів" так званих ЛДНР, які зараз виконують функції окупаційного контингенту ЗС РФ на Донбасі). На сьогодні офіційно 8-а ЗА включає 150-у мотострілецьку дивізію та 20-у окрему мотострілецьку бригаду, яку також планується розгорнути в дивізію. Експерти ЦДАКР вважають, що насправді до складу 8-ї ЗА входять і 1-й та 2-й АК так званих ЛДНР.
Також треба зазначити, що всі ракетні бригади ЗС РФ вже були переозброєні на нові комплекси ОТРК "Іскандер". Отже, на європейському театрі у Росії розгорнуто 7 ракетних бригад, а розгортання ще однієї, у складі 8-ї ЗА ПівдВО, планується закінчити до кінця 2019 року. Проти України потенційно можуть бути задіяні п'ять з них (дві - ЗВО та три - ПівдВО), з яких дві - 448-а ракетна бригада 20-ї ЗА ЗВО (м. Курськ) та 464-а ракетна бригада 8-ї ЗА ПівдВО (м. Новочеркаськ) - дислоковані безпосередньо біля кордонів України. Кожна ракетна бригада має 12 пускових установок та 48 ракет. Отже, Росія має можливості завдати раптового ракетного удару по території України на всій протяжності російсько-українського кордону на глибину 350-400 км. При цьому кількість ракет в першому залпі може становити від 48 до 120. І це не враховуючи крилатих ракет повітряного та морського базування, а після припинення дії Договору про ракети середньої та малої дальності - і наземного.
Для комплектування нових "ударних" та " посилених" армій в Сухопутних військах ЗС РФ відтворено 7 загальновійськових дивізій і ще 3 перебувають у процесі розгортання. Не виключено, що планується розгорнути ще ряд дивізій.
Як було зазначено вище, керівництво Росії стверджує, що створює дивізії у відповідь на посилення військ НАТО біля російських кордонів, зокрема розміщення в Польщі та країнах Балтії бригади США і чотирьох багатонаціональних батальйонних тактичних груп. Але формування десяти дивізій - абсолютно неадекватна відповідь на бригаду і чотири батальйони НАТО. При цьому нові дивізії РФ розгортаються в основному біля кордонів України, або у 2-му ешелоні на українському напрямку.
Крім вищенаведеного угруповання, проти України, цілком імовірно, можуть бути застосовані частини й підрозділи ВДВ, які підпорядковуються ЗВО та ПівдВО ЗС РФ. При цьому вони можуть діяти як в другому ешелоні для розвитку успіху в районах прориву, так і для закидання в тил українських військ. Сухопутні частини та морська піхота інших флотів також можуть бути задіяні на українському напрямі, але в обмеженому складі.
Одночасно в окупованому Криму триває планове нарощування міжвидового угруповання військ, яке функціонально включає три основні компоненти - сухопутний, повітряний та морський. Сухопутний компонент відіграє допоміжну роль (забезпечення оборони окупованої території), а головний акцент робиться на розбудову ударних авіаційних, ракетних та військово-морських угруповань. Саме з позиції "непотоплюваного авіаносця", на який перетворено окупований Крим, авіація, ракети, кораблі та підводні човни можуть забезпечувати повне домінування Росії в Чорному морі з проекцією сили в Середземне море, а також, у разі потреби, завдати ударів як по території України, так і по території будь-якої країни регіону. Фактично йдеться про зміни у військово-стратегічному балансі на користь РФ в Чорноморсько-Середземноморському регіоні та створення плацдарму для реалізації воєнних загроз країнам НАТО з позицій Криму.
Загалом можна говорити про досить успішну реалізацію Росією концепції створення в Криму ефективного морського компоненту, озброєного крилатими ракетами "Калібр" із дальністю стрільби більше 2000 км. В умовах фактичного провалу програм створення перспективних фрегатів проекту 22350, а також блокування поставок фрегатів проекту 11356 через санкції з боку України, Росія зробила ставку на насичення Чорноморського флоту РФ малими ракетними кораблями проектів 21631 ("Буян-М") та 22800 ("Каракурт"). Ці МРК, разом з підводними човнами проекту 636.3, також оснащеними крилатими ракетами "Калібр", можуть стати основою ударного кулака ЧФ РФ, створюючи загрозу всім країнам регіону. Керівництво МО РФ планує, що в Криму до 2020 року перебуватимуть до 24 одиниць надводних і підводних носіїв крилатих ракет "Калібр" з сумарною кількістю останніх до 168 одиниць.
Що цікаво, загальний занепад океанського військового флоту РФ через критичні технологічні проблеми в оборонній промисловості Росії спричинив переорієнтацію Кремля на розбудову флотів регіонального рівня. ВМФ РФ поступово перетворюється на систему з регіональних флотських об'єднань на різних оперативних напрямках. Ця тенденція, яка може сприйматися позитивно глобальними гравцями, такими як США та Китай, для України свідчить про те, що Росія й надалі буде зміцнювати свою військово-морську присутність у Чорному морі. А це означає подальше посилення загроз для України з морського напрямку і потребує негайної та комплексної реакції з боку українського воєнно-політичного керівництва.
Ймовірність того, що Росія буде й надалі нарощувати зусилля щодо встановлення тотальної зони A2/AD (Anti-Access and Area Denial - Зона обмеження та заборони доступу та маневру) у Чорному морі є дуже високою. Легко уявити, що якщо ВМС України найближчим часом не отримають ударних можливостей із усеохопною системою розвідки, висвітлення обстановки та цілевказання, наша держава з великим ступенем ймовірності може взагалі втратити вихід до моря.
4. Можливий сценарій атаки на Україну
З точки зору забезпечення безпеки та оборони України питання подальшого існування Росії та модальність її трансформації в майбутньому має життєве значення. Московська неоімперія, існування якої базується на концепції розширення свого "цивілізаційного простору" та зон "виключного впливу", в яких має панувати "русский мир", відкрито розглядає Україну, як територію, яка має перебувати під повним контролем РФ. Розпочавши у 2014 році агресивну війну проти України, Росія мала за мету повну окупацію української території або за рахунок встановлення в Києві маріонеткового режиму, або розділу України на кілька слабких та різного штибу проросійських утворень (на кшталт "Новоросії").
Московські стратеги не можуть вважати успіхом окупацію й анексію Криму та окупацію частини Донбасу. Навпаки, міжнародно-правова пастка Криму лише починає затягувати Кремль у вир судових та санкційних процесів. А Донбас зайняв стандартне місце "конфліктної зони", якими Путін звично торгує (поряд з Придністров'ям, Сирією й Південною Осетією) на міжнародній арені, добиваючись прийомів на вищому рівні з Дональдом Трампом, Еммануелєм Макроном чи Реджепом Ердоганом.
З воєнно-політичної та військово-стратегічної точки зору Росія не досягла своїх цілей на українському напрямку і продовжує нарощувати свої спроможності для виконання головного завдання стосовно нашої країни - знищення України як незалежної держави і руйнації української нації з перетворенням її на частину "єдиного російського народу". Путін постійно намагатиметься завдати удару, який знесилить Україну і змусить її домовлятися на умовах Москви.
Водночас ЦДАКР вважає, що під широкомасштабним наступом Росії проти України варто розуміти не стратегічну операцію за моделлю часів Холодної війни, а швидкоплинну інтенсивну акцію гібридного характеру, яка полягатиме у руйнації системи військового та державного управління, розвідки, системи ППО та знищенні стратегічно-важливих об'єктів інфраструктури за рахунок дій сил спеціальних операцій, ракетних ударів, активних інформаційно-психологічних операцій та радіоелектронної фази з потужними кібератаками. Криму в цьому сценарії належить особлива роль, оскільки з окупованого мілітаризованого півострова завдаватимуться масовані ракетні та авіаційні удари по критичних об'єктах військової та цивільної інфраструктури на території України. Важливу роль гратимуть можливості ЧФ РФ з проведення морських десантних операцій та блокування українських портів в північній частині Чорного моря та Азовського моря, що завдасть потужного удару по економічних інтересах України, а також створить умови для захоплення південної частини України зі створенням наземного коридору з Росії до Криму.
В подальшому (й паралельно), цілком ймовірно, буде завдано ракетних та авіаційних ударів по важливих військових та цивільних об'єктах, а також містах-мільйонниках (Київ, Харків, Дніпро, Запоріжжя, Одеса, Львів) для формування хаосу та паніки, що призведе до багатомільйонних потоків біженців, цілковитого паралічу державної системи управління і гуманітарної кризи.
Ця фаза може бути блискавично стрімкою - до 2-4 діб максимум. Після цього Росія може заявити про готовність "надати допомогу братньому українському народу" й розпочати наземну фазу операції з фактичною окупацією території України під виглядом "гуманітарної інтервенції" за пасивної позиції Заходу.
Фактично мова йде про те, що бойові дії нового покоління, які активно освоює Росія останніми роками, полягатимуть у досягненні її стратегічних цілей протягом лічених днів, користуючись неготовністю України та НАТО до такого розвитку подій.
Саме виходячи з розуміння характеру вказаних загроз з боку РФ має будуватися система оборони нашої держави - з акцентом на розвиток надсучасної системи розвідки та управління, радіоелектронної боротьби, кібероборони, протиракетних, протиповітряних систем, військово-морських сил з ефективним ударним компонентом, а також інструментів стримування (насамперед, ракетної зброї з дальністю 500-1000 км і більше). Збройні Сили України при цьому мають розвиватися з акцентом на створення професійного ядра постійної готовності, оснащеного високотехнологічною зброєю, а також з підготовленим резервом та добровольчою територіальною обороною (з постійною активною підготовкою). Мова має йти про те, що ЗСУ мусять бути постійно готові до негайного відбиття стратегічної операції з боку РФ, а не розраховувати на тижні відмобілізування та приведення військ та сил до бойової готовності. Час таких війн уже минув.
5. Роль Білорусі у військових планах Росії
Білорусь посідає особливе місце в стратегічних планах Кремля на європейському ТВД. Представники білоруської влади не люблять про це говорити, але ще 2000 року було створено Регіональне угруповання військ (РУВ), що відповідало укладеним домовленостям в рамках Союзної держави. До складу угруповання ввійшли збройні сили Білорусі та 20-а Загальновійськова армія (ЗА) російських військ. З 2006 року регулярно проводяться спільні навчання обох країн, аналіз яких свідчить, що фактично в рамках РУВ білоруські війська переходять під пряме командування і управління російських генералів. Вирішальними у цьому плані були навчання "Щит Союзу-2015", однією з особливостей яких стало перепідпорядкування з'єднань ЗС РБ і управління ними при спільному виконанні навчально-бойових завдань російським командувачам. При цьому з системи управління усувалися будь-які "національні фільтри" у вигляді білоруських президента, міністерства оборони і навіть генерального штабу ЗС РБ.
В ході наймасштабніших спільних навчань "Захід-2017" було повністю відпрацьовано проведення широкомасштабної операції на Західному стратегічному напрямку угрупованням військ (сил) Союзної держави РФ-РБ за єдиним планом і з єдиним командуванням, яке здійснювалося генштабом ЗС РФ. При цьому ЗС РБ, підсилені розвідкою, силами спеціальних операцій, ракетними військами та авіацією ЗС РФ, складали перший ешелон об'єднаного угруповання, а війська Західного військового округу ЗС РФ - другий ешелон.
Отже, російське військово-політичне керівництво у своїх агресивних планах на Західному стратегічному напрямку, у т.ч. й проти України, вільно оперує територією Білорусі. При цьому білоруські збройні сили розглядаються як складова частина регіонального угруповання, що повинна й, у разі необхідності, буде діяти під російським командуванням.
Хоча можна зауважити, що ймовірність задіяння білоруських сил проти України є невисокою. В першу чергу це обумовлено тим, що з точки зору військового мистецтва, білоруський напрямок проти України є малопридатним для ведення наступу великими угрупованнями військ. Водночас російське командування може вільно оперувати білоруською територією в рамках свого стратегічного планування. Адже нинішній стан залежності Білорусі від РФ, а також характер і спрямованість військового співробітництва обох країн з великою долею ймовірності дозволяє Кремлю відносити питання білоруського суверенітету до малозначущих проблем.
6. Далекосхідний та центральноазійський ТВД
Треба зазначити, що всі інші напрямки в системі стратегічного планування застосування російських збройних сил вважаються другорядними. Про це, зокрема, може свідчити характер стратегічних навчань типу "Схід" і "Центр", які проводяться відповідно у Східному і Центральному військових округах. Так, більшою мірою вони спрямовані на відпрацювання питань прикриття цих стратегічних напрямів. При цьому характер загроз і, відповідно, задум навчань суттєво різняться.
Наприклад, на далекосхідному ТВД основна потенційна загроза об'єктивно виходить з боку Китаю. Тому основним джерелом стримування на цьому напрямку вважається ядерна зброя. Крім цього, під час останніх навчань "Схід-2018" відпрацьовувалися питання стратегічного перекидання на ТВД військ, а також відпрацювання мобілізаційних заходів, зокрема розконсервування великої кількості техніки застарілих типів. Отже, рівень загроз на цьому напрямку, за оцінками російського командування, є нижчим, ніж на Заході, а його прикриття планується забезпечувати із широким залученням мобілізаційних ресурсів.
В той же час на південному напрямку, або центральноазійському ТВД, основна загроза вбачається у проникненні в регіон груп бойовиків ісламського толку з боку Афганістану. Тому під час останніх навчань "Центр-2019" основний наголос був зроблений на застосуванні легких і мобільних сил, в першу чергу зі складу ВДВ ЗС РФ. Більшість завдань під час навчань відпрацьовувалися невеликими підрозділами рівня батальйон-рота. Широко застосовувалися новітні типи БПЛА, засоби розвідки та радіоелектронної боротьби. До навчань традиційно залучаються центральноазійські країни, які діють в рамках загального задуму в інтересах російського командування.
7. Сирійський ТВД, Африка та використання ПВК
Операція російських військ в Сирії також стала демонстрацією успішності військової реформи. Росія досить оперативно здійснила перекидання на ТВД авіаційного угруповання, а також сил забезпечення і підтримки. Крім цього, в Сирії був широко застосований новий для Росії засіб, який до цього був обкатаний в Україні - приватні військові компанії (ПВК). Це не є традиційні ПВК західного типу. Фактично російські ПВК - це ряд військових підрозділів, створених російськими спецслужбами за моделлю, яку ГРУ та ФСБ використовують при вербуванні агентури. За оцінкою ЦДАКР, російські ПВК - це структури прикриття для бойових підрозділів ГРУ та ФСБ, які виконують спеціальні завдання в зонах конфліктів по всьому світу. Діють ці підрозділи під керівництвом кадрових співробітників російських спецслужб та у тісній взаємодії з силами спеціальних операцій. Особовий склад набирається через вербування осіб з числа колишніх військовослужбовців, насамперед тих, хто має досвід участі у бойових діях. Особливістю правового статусу членів ПВК є те, що на відміну від кадрових військових, російська держава офіційно не несе за них жодної відповідальності. Між тим існує достатньо свідчень того, що родичі загиблих членів ПВК отримують значні грошові компенсації. При цьому самі родичі відмовляються повідомляти будь-які деталі про загиблих, посилаючись на письмові згоди про нерозголошення інформації про діяльність ПВК.
Ефективність таких підрозділів не є однозначною. За наявною інформацією, вони часто брали участь у бойових діях у складі ударних сил проасадівської коаліції. Однак у випадках зіткнень з високотехнологічним противником (насамперед підрозділами США) були безсилі.
Водночас збереження режиму Асада в Сирії, що було однією з цілей російської сирійської кампанії, фактично відкрило росіянам шлях в Африку. Тут союзниками Росії стають найбільш диктаторські і нестійкі режими на кшталт ЦАР, Лівії та Судану. Але Росія пропонує їм послуги у збереженні й підтримці своєї влади. За рахунок цього Кремль намагається закріпитися в регіоні, а також продемонструвати свою присутність та вплив на міжнародну обстановку.
З іншого боку, практичним результатом задіяння Росії в кризових регіонах на африканському континенті є бізнесові інтереси як оточення Путіна, так і вищого генералітету російської армії. За оцінками ресурсу журналістських розслідувань "Проект. Медіа" план активізації російської участі в африканських справах був розроблений та пролобійований оточенням президента РФ. При цьому головною комерційною метою є контрабанда зброї (наприклад до Лівії), а також отримання доступу до високоліквідних корисних копалин, в першу чергу золота, срібла та алмазів (ПАР, Судан). Участь як російських ПВК, так і кадрових військових спеціалістів в цих країнах, у порівнянні з Сирією, більш обмежена. При цьому така діяльність більш ретельно приховується. Постійне згадування в цьому контексті т.зв. "повара Путіна" Євгена Пригожина та ПВК "Вагнер" на сьогодні стало зручним прикриттям для діяльності інших осіб та афілійованих з ними структур.
8. Висновки та прогнози
Отже, основні зусилля російської військової машини на цей час сконцентровані на Україні, територія якої фактично з усіх боків, крім кордонів із Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією, оточена переважаючими силами Російської Федерації або підконтрольними у воєнно-політичному сенсі територіями. Зокрема, окупована частина Молдови - Придністров'я - з високою ймовірністю буде використана Росією для проведення диверсійних акцій та прямих військових атак проти України. Територія Білорусі, збройні сили якої входять до регіонального угруповання військ (сил) Союзної держави РФ-РБ, з високою ймовірністю буде використана для передового базування російської авіації та ракетних з'єднань для завдання ударів по Україні.
За оцінкою генерал-лейтенанта Юрія Радковця (одного з творців військової розвідки України), Росія потребуватиме ще 1-3 роки для завершення стратегічного розгортання угруповання військ ЗС РФ на західному та південно-західному стратегічних напрямках. Практичне відпрацювання задач стратегічного розгортання, посилення та нарощування наступальних угруповань військ орієнтовно може відбутися на наступному циклі двох стратегічних командно-штабних навчань ЗС РФ типу "Кавказ" і "Захід" (останні навчання цього типу проводилися у 2016 та 2017 роках відповідно). В ході інших двох СКШН типу "Схід" і "Центр" (проводилися у 2018 та 2019 роках) відпрацьовуються задачі стратегічного прикриття кордонів Росії на сході й півдні, а також задачі стратегічного посилення та нарощування угруповань військ ЗС РФ на західному та південно-західному стратегічних напрямках.
Останні СКШН ЗС РФ передбачали розгортання та управління достатньо великими міжвидовими угрупованнями, як правило - більше 100 тисяч військовослужбовців. Наприклад, під час СКШН "Захід-2017" було практично апробовано використання сформованого регіонального угруповання військ Білорусі та РФ у складі угруповання військ на західному стратегічному напрямку в рамках операції проти військ НАТО. За задумом навчань Росія внаслідок наступальних дій повинна домогтися нейтралітету країн Балтії та недопущення розміщення військ НАТО на їх території; "повернути російські історичні території" в Латвії та Естонії; створити транспортний коридор до Калінінградського анклаву. У разі активних контрнаступальних дій з боку НАТО задумом навчань було передбачено застосування тактичної ядерної зброї, що повинно "деескалувати" конфлікт і примусити НАТО сісти за стіл переговорів на умовах Москви.
На маневрах "Схід-2018" відпрацьовувалися питання створення, формування та управління на одному ТВД системи матеріально-технічного забезпечення міжвидового угруповання з кількох загальновійськових армій. На навчаннях "Центр-2019" були сформовані три міжвидові угруповання (на базі 2-ї ЗА (Урал), 41-ї ЗА (Сибір) та Каспійської флотилії (в Дагестані й на Каспії). Також було розгорнуто три угруповання на базі бригад, які діяли за межами РФ в Казахстані, Киргизстані і Таджикистані. Фактично вперше російське командування відпрацьовувало управління відразу декількома угрупованнями, рознесеними на кілька тисяч кілометрів.
В рамках названих вище СКШН, на єдиному з ними оперативному фоні, як правило обов'язково проводяться навчання тріади стратегічних ядерних сил ЗС РФ (цього року - "Грім-2019") з реальними пусками ракет (міжконтинентальних балістичних з ракетних полігонів, крилатих ракет повітряного базування зі стратегічних літаків, балістичних та крилатих ракет морського базування з підводних човнів).
За результатами навчань останніх трьох років чисельність мобілізаційного компоненту військ ЗС РФ, який призивався з цивільного сектору й залучався до участі в навчаннях, зросла з 90 до 250 (за іншими даними, до 320) тис. особового складу. Це, зокрема підтверджує оцінки експертів, які вказують на те, що існуючий контингент військових-контрактників у ЗС РФ не задовольняє зростаючих потреб. Ба більше, з 2015 року практично не росте кількість контрактників, що пов'язано зі зниженням привабливості військової служби, зокрема її матеріальної складової. Отже, вирішувати задачі глобального протистояння планується за рахунок мобілізаційного резерву. Зокрема, в доктрині 2014 року питанням мобілізації приділено набагато більше уваги, ніж у версії 2010 року. Таким чином, російська військова машина стає більш загрозливою, але менш мобільною. Потенційно це дає Україні та нашим західним партнерам додатковий час для адекватного реагування на зростаючі військові загрози з боку РФ.
Отже, Росія активно готує свою військову організацію до глобального протистояння із Заходом. Для цього вона реалізує програму стратегічного розгортання угруповання військ на західному та південно-західному стратегічних напрямках. Ймовірно, що це розгортання закінчиться протягом 2020-2022 років. Своєю чергою, Україна, яка розташована безпосередньо на напрямках російського стратегічного розгортання, розглядається російським воєнно-політичним керівництвом як найімовірніша та найбільш жадана мішень російської агресії. Про що, зокрема, свідчить характер сил і засобів, що розгортаються довкола кордонів України.
Новою програмою озброєнь (Державна програма озброєнь/ДПО-2027), яка є результатом корегування попередньої ДПО-2020 в умовах західних санкцій та економічної стагнації РФ, передбачено збереження високих витрат на переоснащення наземних сил, оскільки модернізація наземного компоненту в ДПО-2020 була фактично провалена ("Армата" - це лише один епізод цього провалу). Протягом наступних 10 років Росія знову планує поставити на озброєння новітні танки, БМП та БТР, артилерійські та ракетні системи.
В нових економічних умовах була суттєво скорочена програма розвитку ВМФ з фокусом на невеликі ракетні кораблі. Реалізація програм створення ракетних озброєнь, які успішно розвивалися протягом останніх років, збереже свою динаміку. Основний наголос планується зробити на розвиток оперативно-тактичних комплексів та крилатих ракет наземного базування, з огляду на припинення дії Договору про РСМД. Що стосується авіації, то тут головний наголос буде зроблено на стратегічну, транспортну та допоміжну авіацію, адже насиченість вертольотами та літаками поля бою вважається достатньою.
Враховуючи досвід еволюції доктринальних підходів російського військово-політичного керівництва до розвитку воєнної організації, можна передбачити, що в наступній воєнній доктрині РФ відбудеться фактично повне повернення до доктринальних принципів радянських часів щодо глобального протистояння із Заходом. При цьому в основу цієї концепції буде покладено підходи "доктрини Герасимова 2.0". Ухваленню нової доктрини буде передувати закінчення стратегічного розгортання ЗС РФ у 2020-2021 роках.
