Коротка історія цензури. Чому в США вилучали з бібліотек Марка Твена

Бернард Шоу якось висловився досить влучно: граничною формою цензури є вбивство. Справді, на перший погляд цензура ніби виглядає цілком прозорим явищем, але весь час якимось чином залучає непрості механізми реалізації. Майкл Скемел у "Свободі вираження думки" визначає її як знаряддя, використане для досягнення влади. Відтак, вона передбачає безперервне інспектування "всього і вся" заходами примусового характеру. Можливо, мало хто помічає, що вже будь-яке редагування неминуче являє собою акт цензури. А до яких докорів сумління може допровадити самоцензура?

Існували періоди, коли цензура розглядалася як конче необхідний елемент управління державою. Не дивно, що подібні до неї заходи можуть цілком підтримуватися багатьма людьми. Та негоже забувати, що цензурування передбачало й певних виконавців. Першопочатково ними були посадові особи, або ж магістрати в Стародавньому Римі, які здійснювали перепис (ценз) обивателів, принагідно наглядаючи за дотриманням звичаїв. Але крім суб'єктів, годилося б говорити й про різноманітні об'єкти цензури. Дуже часто ними виступають візуальні чи аудіальні засоби поширення інформації. Втім, на різного штибу "комісії з моралі" покладалася насамперед не каральна, а превентивна робота з цензурування.

Мет Ньют, подаючи історію цього явища, зазначає: в стародавніх суспільствах, зокрема, в Китаї, цензура вважалася справедливим знаряддям для регулювання морально-політичного життя. Тому в 213 році до н.е. за імператорським наказом було знищено чимало історичних і філософських книг.

Пригадаймо також, що афінського філософа Сократа засудили до смерті в 399 році до н.е. за нібито розбещення молоді та невизнання традиційних богів. У середньовіччі проти єресі, що становила загрозу для християнської доктрини, церковники вдавалися до різноманітних заходів, до яких можна зарахувати навіть Нікейський символ віри, прийнятий в 325 році.

Іспанський єпископ Юкатана спалив чимало священних книг народу майя в 1562 році, бо вони буцімто суперечили християнській релігії. Показовою є заборона першого німецького перекладу Біблії за наказом Папи в 1624 році. В 1565 році роботу Мікеланджело "Страшний суд", на якій зображено оголені людські душі, що піднімаються/падають згідно з промислом долі, Папа теж визнав аморальною.

Відома нині дитяча історія про Гекльбері Фіна, видана Марком Твеном у 1884 році, спричинила тоді цілий переполох, через що її вилучили з багатьох бібліотек в кінці 1800-х - на початку 1900-х років як зразок жахливого чтива для молоді. В 1842 році директор Паризької школи для незрячих наказав спалити всі книги, написані мовою Брайля, мабуть, не бажаючи, щоби студенти читали книги самостійно.

Підривом ідей креаціонізму вважалася праця "Походження видів" Чарльза Дарвіна, заборонена в 1859 році. Картину Едуарда Мане "Олімпія" в 1865 році визнано вульгарною через затятий погляд оголеної дами. Роком пізніше під забороною опиниться картина Гюстава Курбе "Походження світу", де крупним планом показано вульву. Що там зважати на час, цю роботу "банить" навіть сучасна соціальна мережа Facebook. Більшовики в 1917 році цензурували всі книги в Росії, які не підтримували режим. А в нацистській Німеччині масово спалювали книжки та переслідували інакомислячих.

Історія цензури "успішно" тягнеться донині. Досить згадати як у 2012 році розгорівся скандал навколо музично-мистецького проекту "Pussy Riot", який закінчився ув'язненням для деяких його учасників у Росії.

Потрібно зазначити, що ще в 1485 році, коли вже три з половиною десятки літ потужно працював друкарський верстат Ґутенберґа, в рідному для винахідника Майнці на заклик тамтешнього архиєпископа засновано й перше світське цензурне відомство. Та щойно відроджена в 1493 році інквізиція в Венеції випустила перший список заборонених церквою книг, як у 1501 році римський Папа домагався поширення цензури мало не на весь християнський світ.

Зовсім інакшого вигляду набуває історія цензури на заході після появи так званого "Індексу заборонених книг" (Index Librorum Prohibitorum), запровадженого за наказом Папи Павла IV в 1559 році. Але й на цьому цензори не зупинялися: Індекс перевипустили ще двадцять разів різні Папи. Інквізиція, що стежила за дотриманням "Списку", проіснувала аж до 1774 року у Франції та до 1834 року в Іспанії. Сам же Індекс залишається в силі для католиків донині, хоча має вже не обов'язковий, а рекомендаційний характер. Останній із заборонених переліків видавався відносно нещодавно - в 1948 році, хоча його таки скасували в 1966-му. В цілому, серед авторів, які в різний час потрапляли до переліку, назбиралася цікава компанія: Джордано Бруно, Гуґо Ґроцій, Томас Гобс, Блез Паскаль, Жан Кальвін, Рене Декарт, Френсіс Бекон, Мішель Монтень, Барух Спіноза, Ніколя Мальбранш, Джон Мілтон, Джон Лок, Джордж Берклі, Даніель Дефо, Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Г'юм, Русо, Кондорсе, Кант, Стендаль, Казанова, Прудон, Міл, Ренан, Бальзак, Конт, Флобер, Золя, Берґсон, Сартр та інші.

Разом із місіонерською діяльністю цензура блискавично експортувалася в колонії, приміром, до Північної та Південної Америки. Коли Філіп II в Іспанії відновив інквізицію в 1569 році, за рік було запроваджено й перуанську інквізицію в межах політики, спрямованої не допустити поширення антиколоніального руху.

Досвід церковної цензури дістав потужного розвитку вже після того, як стають повносилими світські національні держави. Подібна практика була їм якраз до снаги. Коли король Англії Генріх VIII остаточно "побив горщики" з Римом і перетворився на справжнього європейського монарха, в 1529 році одразу ж було впроваджено офіційний перелік заборонених книг. Уже у XVII столітті головним знаряддям цензури став "Акт про дозволи", прийнятий, як ішлося в законі, "для запобігання зловживанням при друкуванні підбурливих, віроломних і недопустимих брошур і для впорядкування друкарства".

Проте цілу хвилю протесту проти подібних заходів здійняв було в 1644 році англійський поет Джон Мільтон, видавши друком памфлет "Areopagitica", якому судилося перетворитися на заледве не перший в історії рішучий проект викриття цензури. В результаті, в Європі саме Швеція стала країною, якій вдалося скасувати цензуру й ухвалити закон, яким гарантувалася свободу друку (1766). До неї приєдналися Данія з Норвегією (1770). А після заворушень Французької революції 1789 року в 11-тій статті "Декларації прав людини і громадянина" було наголошено на прерогативі "вільного висловлювання думки". В цьому контексті мало не кожному відомі й Вольтерові слова: "Мені огидно те, щó ви говорите, але я готовий віддати своє життя за ваше право це казати". В 1848 році цензура офіційно скасована й у Німеччині. В кінці XVIII століття Американська революція втілила ідеї англійського конституціоналізму та французького Просвітництва: свободу слова було визнано основоположним принципом нової Конституції.

В Російській імперії традиція цензури квітнула буйним цвітом. Тому, коли в радянській Росії Лєнін знову запровадив її всього за кілька місяців після скасування Установчими зборами, які він же успішно розігнав, не всі навіть це помітили. Цензура вважалася тимчасовим заходом захисту нового більшовицького режиму від зовнішньої пропаганди. Згодом, в радянській конституції, за зразком американської та французької, суто декларативно говорилося про гарантії свободи слова та друку. Втім, цілеспрямоване знищення книг у бібліотеках і сховищах, а також запровадження спецхрахів для небажаної літератури в СРСР, напевно, є найдовшою історією цензури в ХХ столітті.

Подібними поясненнями керувалися й у Португалії, коли в 1926 році цензуру проголосили саме після державного перевороту. В Іспанії Франко наполягав на потребі цензури під час Громадянської війни 1936-1939 років. Її було скасовано лише після його смерті (1975). Нацистський режим у Німеччині та в окупованих нею країнах, прагнув очистити суспільну свідомість від будь-яких думок, проголошених авторами, які вважалися євреями, комуністами, ба навіть гуманістами.

Даремно вважати, що навіть у найдемократичніших країнах представники влади на різних рівнях не прагнуть контролювати пресу, радіо й телебачення, книговидання, систему освіти тощо. Коли йдеться про загрозу зовнішньої агресії, як правило, завжди запроваджується необхідний контроль над: поштовим, телефонним, телеграфним зв'язком, радіо- та телепередачами з-за кордону, посилюється режим виїзду за кордон. Хоча про те, як ставитися до подібних заходів у сучасному світі гібридних комунікацій, суперечки точаться й далі. Адже нині цензура втратила значну частину своїх можливостей: заборони діють значно гірше, ніж заохочення.