Хуґові думки. Навіщо нам чергова зрада
Нещодавно у моїй френд-стрічці промайнув чудовий допис: світлина вправи для другого, здається, класу якоїсь американської школи. У завданні було запропоновано відокремити оціночні судження від фактів. Приміром, "В дядька Боба класна машина" та "в дядька Боба нова машина".
Чудова вправа. Хоча, як показують результати тамтешніх виборів, більшість американців роблять її стук-грюк - лиш би з рук. Але принаймні роблять.
Українці, схоже цим не паряться. Не згодні? Просто зробіть зусилля й порахуйте, скільки разів, доводячи щось комусь, ви вимовляєте коронний аргумент, замаскований під вставну конструкцію, - "насправді". Це ж бо не про стан речей - це про його сприйняття. "На мою думку", що видається за істину. Таке ототожнення добряче викривляє наше бачення реальності й урешті решт неодмінно вилазить боком. Як мінімум тому, що заважає бачити важливе. Як максимум - тому що відкриває шалений простір для маніпуляцій масовою свідомістю.
Юлєфаном, порохоботом, зрадофілом і перемогоманом запросто може бути одна й та сама людина. Причому, завважу, абсолютно здорова психічно. Просто людям властиво змінювати точку зору, лукавити й недоговорювати залежно від обставин і контексту. Але ми відмовляємо іншим у праві на це - ясна річ, ігноруючи контекст і не беручи до уваги обставини. Особливо - тим іншим, від яких у той чи інший спосіб залежимо.
Скандали останнього часу довкола Александра Хуґа, тепер уже екс-заступника голови Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ, - яскрава тому ілюстрація. Сказав він необережно в інтерв'ю Foreign Policy, що не бачив "прямих свідчень" причетності РФ до подій на Донбасі - і українська публіка включає режим берсерка проти "путінського запроданця". І не має значення, що далі він веде про конвої, техніку, зброю й полонених. На мою думку, це очевидний ляп редакції FP: на моїй пам'яті ще не траплялося жодного живого інтерв'ю з чеканними, граматично бездоганними й внутрішньо несуперечливими з формальної точки зору відповідями. Розмова - це не лише слова. Це жести, паузи, пози, обмін поглядами, "е-е-еммм", початі й незакінчені репліки. І тому буває дуже непросто викласти на папері навіть приємну й цікаву розмову. Зрештою, FP пасаж про відсутність "прямих свідчень" забрала. Та осад, звісно, лишився.
І от знову. Прощальне інтерв'ю - і нова халепа. Чітка розповідь про колони військової техніки, що ночами переправляються через український кордон під прикриттям мобільних систем ППО, про те, що Хуґові самому доводилось спілкуватись із російськими військовослужбовцями, які опинились в ОРДЛО за ротацією, виявляється, ніщо. Нам куди як важливіше, щоб Хуґ визнав Росію агресором. Вдумайтеся: "факти, які не можна спростувати, факти, що підтверджено знімками" (цитата самого Хуґа) для нашої громадської думки мають менше значення, аніж інтерпретація цих фактів. Причому від людини, чиїми службовими обов'язками таку інтерпретацію не передбачено. Що вам до того? На що ви розраховували? Невже на те, що 1. швейцарець, 2. із досвідом миротворчих місій 3. фаховий адвокат, 4. який працює спостерігачем, будучи при пам'яті, вилізе з цього багатошарового футляру й викладе все, що думає, перед мільйонною аудиторією?
Вам важливо, аби він підтвердив, що правда за нами? Так він підтвердив це своєю роботою й своїми доповідями. Вам важливо, щоб можна було говорити про нашу справедливу війну, посилаючись на авторитет високопоставленого офіцера єдиної наразі міжнародної спостережної місії? В такому разі, перш ніж ставити питання, слід заручитись гарантією лояльності цього авторитета. Інакше запорєбрік отримає безкоштовний пропагандистський бонус - що, власне, і сталося.
Ми чи не весь час припускаємося системної помилки, змішуючи правду, справедливість та інтереси. Результатом цього змішування є постійний рефрен більшовицького "хто не з нами - той проти нас". Чим це обертається - здогадатись неважко: ми стрімко набуваємо союзників і блискавично їх втрачаємо. Хоча вони часто навіть не здогадуються ані про набуття цього статусу, ані про позбавлення. Що ж до Хуґа та його колег, варто, нарешті, зрозуміти: інтерес, що стоїть за їхньою роботою, ніколи не включав підтримку України (це, зрештою, справедливо і щодо ОРДЛО та Росії). Саму появу спостережної місії було зумовлено простим прагненням якомога швидше залагодити чи бодай законсервувати "це неподобство" під боком Європи. Відновлення справедливості - це не тут, не зараз і не до неї. Але неминуче. Про що Хуґ, слід віддати йому належне, не раз чесно заявляв. Та хіба ми не вивчили урок ХХ сторіччя? Хіба не знаємо, що справедлива війна та злочин - речі аж ніяк не сумісні (особливо імпульсивних повідомляю: це сарказм)?
До СММ ОБСЄ справді багато питань (і ще більше - до її материнської структури). Проте свою роботу "хроніста" вона виконує - і нам має бути байдуже й до глибини внутрішнього світу, й до душевних переживань її співробітників. І так - до слів також.
