Борці з історичним безсвідомим
Виставка, присвячена участі Великобританії і США у Єкатеринбурзі минулого тижня була закрита за поданням офіцера ФСБ. Адже російські історики мають неспростовні докази того, що Росія впоралася би з нацистською Німеччиною сама - без союзників і навіть без участі созних республік. А вчора закрилася ще одна виставка - "Брянщина в об'єктиві війни. Дитячі долі". Скільки не старалися організатори виставки, вибираючи з німецьких фото, зроблених на окупованій Брянщині у 41-43 роках, такі, що відповідають всім вимогам законодавства та "офіційної історії", а все одно прокололися. На що їм просто посеред залу вказали активісти, готові захищати "офіційну історію" до останньої краплини крові (чужої, зрозуміло): на деяких фото діти посміхаються! Хіба радянські діти могли посміхатися на камеру окупанта?
Наявність "офіційної версії історії", мабуть, від самого зародка загрожує маразмом. І якщо в Росії маразмування реципієнта - це свідома інформаційна політика, то чи варто наступати нам на ті самі граблі? І чи варто давати втягнути себе у чергову "велику війну символів"? Звісно, вже тільки тому, що закон про декомунізацію погано сприйняли у Росії та в "Опозиційному блоці" варто було би його прийняти і підписати. Але чи всі ми свідомі того, що "війна символів" - частина тої гібридної війни, яку веде проти нас Росія. І поки ми лишаємося чутливими до символічного, ні про яке "розставання зі спільним минулим" можна і не мріяти.
Тут йдеться виключно про ту частину "законів про декомунізацію", які фактично перетворюють тему дослідження радянської історії на табуйовану. При тому, немає жодних сумнівів, що пропаганда людожерства мусить бути заборонена, а архіви мусять бути відкриті для всіх охочих досліджувати історію країни чи власної родини. Як немає сумніву і в тому, що ветерани Другої світової, які воювали за звільнення України під будь-якими прапорами, мають бути зрівняні в правах. Що би про це не думали на Сході, Заході, Півдні чи у високих широтах Півночі.
Інша справа - "війна символів" та привид "офіційної версії історії", який постає за законодавчими заборонами щось там приймати чи заперечувати у минулому. Бо "символічна війна", у яку ми вступаємо заради того, аби "вискочити" зі спільного минулого, загрожує занурити нас у це минуле глибше, ніж завжди. Невже на "офіційну версію" спільно радянської історії, яку наразі пише і культивує Росія, можна дати тільки одну відповідь - написати власну, альтернативну, але все одно офіційну? Чому на прояв пропаганди, прояв інтелектуальної та творчої несвободи ми відповідаємо не принциповою відмовою обмежувати свободу, а іншою, "корисною" версією несвободи? Ніби несвобода колись комусь приносила користь...
Але чи можна в принципі засудити злочинний режим без впадання у "історичний офіціоз"? Як показує приклад Західної Європи, можна. Принаймні, засудження нацизму не призвело ані до появи "офіційних версій", ані до будь-яких інших обмежень свободи думки, окрім заборони заперечення Голокосту. Який, втім, все одно деякі охочі заперечують. Чи хоча би критикують цю норму як таку, що вступає у протиріччя зі свободою слова.
Нам би їхні проблеми! І стосовно свободи слова, і стосовно заперечення злочинів тоталітарних режимів. В них, наприклад, зараз триває суд над "останнім есесівцем" - "бухгалтером Освенциму". Якому зараз 93, і який ще зовсім недавно був серед свідків Голокосту. Неспокійне сумління не дозволяло йому мовчати, коли він чув заперечення Голокосту. Але не дивлячись на це, його потягли до суду - просто тому, що він знав про масові вбивства євреїв, і все одно продовжував працювати на людожерську машину.
А де ж наші людожерики? Ті, хто гноїв у тюрмах дисидентів, доводив до самогубств тих, кого з якихось причин не можна було згноїти, писав доноси, ламав долі, займався каральною психіатрією? Вони ж порівняно з "останніми есесівцями" ще зовсім не старі, цілком притомні, а багато хто - навіть і тепер при владі чи, принаймні, при пристойній пенсії. Чому наша люстрація спрямована проти поплічників режиму Януковича, але лишає поза увагою поплічників КПРС? Невже режим Януковича був страшніший за режим Брежнєва чи Андропова?
Найкращим способом засудити комуністичний режим було би провести серію показових судів над тими, хто здійснював цей режим на практиці в Україні. І, можливо, на додачу заборонити діяльність комуністичної партії. Принаймні допоки вона не визнає режим своїх попередників злочинним, а ще краще - вибачиться за них у кращих традиціях "колективних покаянь". А найгірше, що ми можемо зробити - дати втягнути себе ще глибше у війну символів і поставити під удар свободу слова. Яка і без того в нас на ладан дихає під пресом цензури і самоцензури.
Натомість ми відмовилися мати до справи зі злочинцями і вирішили спускати пар у свисток, втягнувшись у війну символів, каже про нас як про цілком радянських людей, достойних конкурентів Росії. Яка знову нас переграє на своєму полі - в них вже, бачите, є офіційна версія історії, а в нас все ще немає.
В той час, як відірватися від "спільного символічного простору" зовсім не так складно. Достатньо просто перестати педалювати питання символів взагалі. Ніяких заборон чи перейменувань скверів - хіба що за бажанням місцевих громад. Можна навіть у законі прописати заохочення таких рішень - але не більше того. Якщо мешканці мікрорайону хочуть позбавитися якогось пам'ятника (і не важливо, чи має він стосунок до комуністичного режиму) - це їхня справа. Інакше війна символів швидко засмокче нас у такий самий маразм, який ми спостерігаємо у російському інформпросторі. Лишень у тих місцях, де росіяни волають "Слава!" ми волатимемо "Ганьба!" і віце верса. І добре, якби воланням все вичерпувалося. Але ж ми знаємо, що це лише одна складова загальної війни. Війни, яка вбиває.
