Інституційна міць. Чому півроку без уряду не вкинули Нідерланди в кризу
Уже понад півроку після що відбулися 15 березня парламентських виборів у Нідерландах відсутня уряд. Точніше, відсутня новий кабінет, сформований за підсумками минулих виборів. В наших палестинах, де історія спікеріади на рубежі 90-х і 2000-х, а пізніше, після реформи Конституції, і коаліціад, залишила по собі болючу пам'ять, така ситуація викликала б щоденний шквал насмішок. І, зазначимо, саркастичний кашель переконаних прихильників "міцної руки".
Звичайно, можна вказати на те, що Нідерланди — королівство, і формально спадкоємність влади від тривалого торгу постраждати не може, проте відомо, що серед країн — членів ЄС лише в Іспанії монарх все ще може серйозно втрутитися в політичний процес у кризовий момент. Така можливість була збережена в рамках складного конституційного компромісу в ході демонтажу авторитарного режиму Франсиско Франко в силу здавалися на той момент непереборними протиріч між місцевими фашистами (фалангистами) і соціалістами. Але навіть там ця королівський привілей вже здається деяким атавізмом.
Тому голландці, а в особливості пишуть про нідерландської політичного життя іноземні оглядачі, сміються над іншим: незважаючи на ці півроку, економіка Нідерландів прекрасно функціонує, демонструючи не просто випереджаючі порівняно з єврозоною темпи зростання, а чи не рекордні за минулі десять років (1,5% у другому кварталі, а річний прогноз збільшено до 3%). Тут, втім, необхідно уточнити дві обставини.
Перше — кабінет Марка Рютте, сьогодні користується статусом технічного (caretaker), працює так само, як працював і до виборів, що, безсумнівно, підкреслює силу інститутів нідерландської суспільно-політичної системи, на яку кон'юнктура (ймовірно, це "складне" поняття скоро почнуть спрощувати до "хайпи") просто-напросто не чинить будь-якого дестабілізуючого впливу. Між іншим, у Нідерландах, як і в Німеччині, прийнято позначати уряду на чолі з одним і тим же прем'єром за номерами (в тому числі якщо вони хронологічно йдуть не поспіль). Тому виходить, що кабінет Рютте II закінчився 16 березня, а третій кабінет так поки і не розпочався, адже коаліції немає. До речі кажучи, і в Україні зразка 2005-2006 рр. був такий момент, коли технічний уряд Юрія Єханурова швидко, тихо і без істерик виправило помилки попередників, відновивши прогнозованих раніше темпи зростання. Але це — з одного боку.
А з іншого — різниця в мандатах між "народними демократами" Рютте і "свободівцями" Гєєрта Виллерса так велика, що питання про заміну як ключовий партії нового майбутнього уряду, так і саме Рютте на посаді прем'єра не варто. Хіба що лідери інших партій намагаються його як-небудь пересидіти, але, як показала епопея з референдумом і українською асоціацією з ЄС, Марк Рютте — політик зі стрижнем. Мандат на лідерство він отримав, і зрушити його з цієї позиції, ймовірно, не виходить.
З цим пов'язана і друга обставина: незважаючи на те що, як і в Німеччині (такий коаліціадою сьогодні і лякають Меркель недоброзичливці), правляча партія втратила місця (в голландському випадку — вісім), виборці, згідно з опитуваннями, підтримують його економічну політику. При цьому тривалість переговорів поки не побила рекорд (в 1970-х в порівняно схожих обставин вони зайняли 208 днів).
Проблема, власне, полягає в тому, що багаторічний лівоцентристський партнер Рютте, лейбористи (точно так само, як есдеки в Німеччині) отримали важкий удар на виборах і пішли в опозицію. Тому формувати уряд доводиться з трьома партіями (це теж не нове, хоч і непросто), причому діалог з "зеленими" вже кілька провалювався з-за різних позицій з питань імміграції. А адже від необхідної більшості в 76 місць у "народників" Рютте все ж менше половини.
Але поки суть та справа, влади подужали прийняття бюджету — без якого-небудь популістського зростання витрат. Процвітають, судячи зі звітів, і голландські корпорації, які більше хвилює раптово почалася в Китаї боротьба з забруднювачами, ніж перипетії коаліційних переговорів. Тим не менш Рютте змушений домовлятися з традиційними правими, а це дратує інші партії лівого центру, яким до вподоби як участь церкви у суспільних справах, так і риторика, спрямована проти імміграції. Те ж саме чекає і Меркель — так, вагома частина виборців німецьких "зелених" взагалі не хоче, щоб їхня партія ділила відповідальність за владу з консерваторами. По-перше, із-за схильності консерваторів захищати інтереси великого капіталу, а по-друге, із-за необхідності через висловленої виборцем волі посилювати імміграційну політику.
В той же час як у Німеччині, так і в Нідерландах політичні інтриги, як бачимо, нездатні — принаймні поки що — зруйнувати існуючий порядок речей. На щастя для України, її питання (від "простягнутою" Рютте асоціації до переходу розслідування справи про збитий росіянами МН17 в стадію пред'явлення звинувачень) не торкаються суті коаліційних переговорів в Нідерландах. Разом з тим, як нинішня, так і модифікована нідерландська влада буде зобов'язана повернутися як мінімум до другого питання. Сьогодні ніщо не свідчить про схильність голландців проявити м'якість у питанні притягнення до відповідальності злочинців, яких РФ як мінімум вкриває.
Очевидно, що в інтересах України зберегти на посаді прем'єра саме Марка Рютте, за правління якого і сталася ця трагедія, оскільки він не може не відчувати за долю цього розслідування своєї особистої моральної відповідальності. Адже правосвідомість правосвідомістю, а будь-який інший новий лідер може "викотити" ідею про те, щоб "почати з РФ відносини з чистого аркуша". Особливо якщо врахувати гігантський обсяг голландсько-російських економічних зв'язків, нехай і дещо односторонніх. Звідси — необхідність для української політичної еліти не здійснювати на найближчий рік різких рухів (на що вона, як виявилося, здатна), принаймні, настільки помітних, щоб їх "оцінили" в Нідерландах і поставили в докір Рютте після злощасного референдуму, який прийняв удар на себе. Адже, згідно з тим же опитуванням, нових виборів голландський виборець поки не бажає, так і політичні сили явно до цього не готові.
Фланг євроскептиків, який як і раніше очолює Геєрт Віллерс, репутаційно дуже сильно залежить від результативності Брекзита, а опосередковано — і від роботи Дональда Трампа на посту президента США. В обох випадках однодумцям Виллерса поки що похвалитися нічим, ну а чек, який Брюссель висуває Лондону за вихід із Союзу, здатний разохотить найзавзятіших голландських ізоляціоністів. Більше того, триває вихід Великобританії з системних європейських договорів в якійсь мірі вигідний, приміром, нідерландської риболовецькій промисловості. Тому пасьянс в голландській внутрішній політиці сьогодні складається зовсім не так, як цього хотілося б тим силам як всередині ЄС, так і ззовні, які мріяли б розвалити або знеструмити європейську інтеграцію руками Гааги.
Інша справа, що концепція "Європи різних швидкостей" продовжує залишатися популярною у всіх західноєвропейських столицях, і з огляду на недавнє осудна виступ польського президента Дуди з цього приводу — Голландія (разом з Францією і Великобританією) зовсім не має наміру йти на поступки новим країнам-членам у цьому питанні. І ось це питання на столі коаліційних переговорів в Нідерландах є. З одного боку, ідея "Європи двох швидкостей" приваблива тим, що надає кожному члену ЄС (причому про майбутніх розширення мова поки не йде взагалі) свободу в залежності від власних пріоритетів та внутрішньополітичних реалій приєднуватися або не приєднуватися до тих чи інших інтеграційних кроків. З іншого — вона містить в собі небезпеку дезінтеграції ЄС, а тому багатьох явно лякає. Втім, різні швидкості інтеграційних процесів у Євросоюзі на протязі ось вже декількох десятиліть. Так, не всі члени ЄС, приміром, взяли участь у валютному союзі (єврозона), у режимі вільного переміщення без прикордонного контролю (Шенгенська зона — і це стосується не тільки йде Великобританії, але і більш ніж лояльною Брюсселю Ірландії) або в соціальному протоколі Маастрихтського договору.
Тому цілком можна собі уявити, що і в перспективі ЄС буде мати якесь ядро (країни єврозони або, припустимо, країни — засновниці ЄЕС) і якусь периферію. Але саме це і викликає занепокоєння критиків, головним чином у східноєвропейських столицях Союзу: вони побоюються своєрідного "розпушення" Євросоюзу, зростаючого відчуження між його членами (притому що Польща і Угорщина так активно "працюють" над таким відчуженням), адже зв'язку між ними будуть все більш слабкими. Проте слід очікувати, що кабінет Рютте III, коли він все-таки народиться на світ, буде більш "національно", ніж "європейськи" орієнтованим.
Звідси, можливо, частково виникає і нинішнє спокій нідерландського суспільства — адже технічний уряд в сенсі напруження зовнішньополітичної риторики виглядає куди безпечніше. А от нам в Україні було б корисно оцінити цей урок інституційної мощі, раз вже ми начебто рухаємося в напрямку розкріпачення особистої ініціативи від пут всепроникаючого держави радянського і пострадянського зразка.
