Закляті друзі. Чому зіткнення між Туреччиною і Росією неминуче

Політичний оглядач Заїд Бельбагі, що працює з Радою співробітництва країн Перської затоки, в колонці для Arab News дає оцінку поточним відносинам між РФ і Туреччиною, вважаючи, що так чи інакше їх чекає черговий конфлікт.

Навряд чи Туреччині і Росії, які за століття конфліктували щонайменше 12 разів, судилося бути союзниками. У 2015 році, коли Туреччина збила російський військовий літак, будь-яка домовленість між ними представлялася малоймовірною. А вбивство посла Росії Андрія Карлова в Анкарі роком пізніше стало приводом для війни, якщо вона взагалі була. Що дивує, так це те, що після того як їх відносини впали до найнижчого рівня, сьогодні вони стали ближчими один до одного. Однак цікаво, чи збережуться відносини між історичними противниками на тому ж рівні, враховуючи те, як президент Росії Володимир Путін намагається вбити клин між Туреччиною і її союзниками по НАТО.

Росія — територія площею 17 млн кв. км, розташована на північ від неї, є для Туреччини непорушною реальністю. Для Кремля ж прагнення 80 млн мусульман знову поширити свій вплив за межі своїх кордонів є загрозою сфері впливу Росії, що сформувалася. Амбіції цих двох регіональних гігантів будуть завжди стикатися саме на Кавказі. У той час як Туреччина бачить в Грузії потенційного союзника по НАТО, Росія довгий час розглядала Кавказ тільки як регіон для її держав-клієнтів, яких вона тримає на короткому повідку. Туреччина з початку XX століття ще жодного разу не думала про те, щоб виступити проти Росії заради возз'єднання зі своїми тюркськими братами на сході. Однак події минулого року продемонстрували її готовність вступити в конфлікт, який при цьому фактично зблизив обидва боки.

Конфлікт навколо Нагірно-Карабахського регіону Азербайджану десятиліттями був заморожений, оскільки Баку не вистачало волі діяти незалежно, не провокуючи Росію, яка в той же час підтримувала його противницю — Вірменію. Однак втручання Туреччини в конфлікт в 2020 р. замість того, щоб погіршити ситуацію, фактично призвело до укладення мирного договору і територіальної трансформації.

Путін свою терпимість до військових авантюр Туреччини в листопаді пояснив так: "Зараз вони (Франція та Німеччина) в рамках НАТО разом здійснюють свої функції з оборони і безпеки так, як вони вважають за потрібне це зробити... Чому ми (Росія і Туреччина) тут, в регіоні Чорного моря, не можемо зробити те ж саме?" Ця заява пояснює, чому цей шлюб за розрахунком так багато значить для Кремля: в усе більш багатополярному світі Росія може проєктувати себе тільки через порівняння відносин інших держав. Своєрідний альянс з Туреччиною не тільки обмежує можливості інших країн втручатися в сферу впливу Росії, а й цінний підривом стабільності НАТО.

Випадок з винищувачем став поворотним моментом у відносинах Туреччини з Росією, а також показав, що Сирія може бути прикладом того, як вони будуть будувати відносини за рахунок інших держав. Підтримуючи режим Асада, Росія діяла всупереч міжнародній думці, одночасно розширюючи свою присутність в тій частині світу, за яку у багатьох відношеннях несли відповідальність американці. А надавши Туреччині можливість розібратися зі своїми ворогами — курдами — в Сирії, Кремль зміг показати себе вигідним союзником.

Якщо відносини Анкари з Вашингтоном визначаються особистостями, виборами, інститутами і громадською думкою, то її зв'язки з Росією носять виключно особистий характер. За деякими даними, саме Путін попередив Реджепа Таїпа Ердогана про спробу державного перевороту в 2016 р. і потім привітав президента Туреччини з тим, що той пережив переворот. З того часу вони частіше за всіх світових лідерів зустрічаються віч-на-віч.

І незважаючи на те, що останні 60 років вона робила все, що потрібно для приєднання до європейської економіки, шанси на вступ Туреччини в ЄС сьогодні як ніколи малі. Однак замість того, щоб підключитися до китайської ініціативи "Один пояс, один шлях" і одночасно зміцнювати зв'язок з тюркськими народами Центральної Азії, все більшого значення для Туреччини має Росія. Цю тенденцію відмінно проілюструвало рішення придбати російську систему протиповітряної оборони С-400. Що не тільки позбавило Туреччину можливості купити американські винищувачі п'ятого покоління, але, що більш важливо, вперше з тих пір, як більшовицька Росія підтримала сучасну турецьку державу в конфлікті з Грецією в 1920 р., Анкара настільки рішуче проміняла західну орбіту на Росію. Європа ж, що стикається зі зростаючими загрозами безпеці, навряд чи може дозволити собі втратити другу за величиною армію в НАТО.

І все ж, нехай Росія і вміє підтримувати відносини поза загальноприйнятих правил, вона не може змагатися з економічною привабливістю Заходу, доходи від торгівлі з яким Туреччина навряд чи може дозволити собі втратити. Хоча Туреччина і Росія і намагалися знайти точки дотику там, де це було можливо, Анкара не вирішиться наразитися на міжнародні санкції, враховуючи, наскільки серйозні сьогодні її економічні проблеми. Обидві сторони тепер розуміють, що кожна з них сильна, і, що важливо, готові доводити справу до кінця. Зіткнення між ними неминуче і трапиться вже скоро. Лідерам обох країн досить звернутися до історії, щоб точно зрозуміти, де воно відбудеться: у Чорному морі, на Кавказі або в Центральній Азії, де політика Туреччини представляє для Росії все більшу загрозу.