Відірвалися від Росії. Що не так з місцем України в рейтингу сприйняття корупції

Рейтинг сприйняття корупції (CPI) публікується Transparency International з 1995 року. Що, до речі кажучи, шкода, оскільки нам важко судити про вихідні позиції України та інших пострадянських держав при тому, що основні процеси "роздержавлення" (або, якщо завгодно, розкрадання народної власності) відбувалися саме в першій половині 90-х.

Об'єктивність оцінки — питання спірне, так як, наскільки можна судити з методики, опитувані висловлюються з точки зору власних інтересів. Як відомо, для укладачів того ж Doing Business форма правління менш важлива, ніж швидкість отримання будівельних дозволів, так що особливості методики слід завжди тримати в умі. Скажімо, та ж Ісландія завжди займала в CPI перші місця, поки в ході фінансової кризи 2008 року не з'ясувалося, яка оргія відбувалася в її банках. Однак цей рейтинг найпопулярніший, "медійний", так що подивимося на його версію 2020, в якій Україна начебто навіть отримала привід для хай вельми скромної, але гордості, року і порівняємо.

Якщо знайдеться з чим.

Адже, наприклад, Вірменія з її маленькою економікою займає в рейтингу минулого року аж 60-е місце (поруч Греція, Йорданія і Словаччина) в порівнянні з українським 117-м, при тому, що ми якось не бачимо натовп інвесторів з усього світу, спрямований в Єреван, а програна недавно війна багато розповіла про справжній стан державних інститутів. До речі, Азербайджан — на одному місці з РФ, 129-му, Туреччина — на 86-му і прогресує. І який тут повинен бути висновок — в рамках політичної коректності або наукової?

При цьому важливо розуміти, що CPI — завжди post hoc, він завжди про минуле, тому, по суті, відображає реалії з запізненням в 1-2 роки, а це зручно для інформаційних маніпуляцій. Хороші новини для України (раптом це якось вплине на інвестиції, адже чистий приплив звичайних, прямих і іноземних склав в минулому році щось подібне до $ 4 млн) полягають в тому, що наша країна піднялася вгору на три місця, додавши дев'ять балів. Стала, так би мовити, на три місця і дев'ять балів менш сприйнятливою до корупції, чи то в порівнянні з 2019-м, чи то з 2018 роком, при тому, що в попередньому рейтингу Київ просів на два місця. Експерти вважають, що зростання пояснюється запуском антикорупційного суду і низкою законів, прийнятих в "турборежимі", що звучить дещо суперечливо, оскільки в тому ж режимі було проштовхнуто чимало різних законів. Але, нехай, — нарешті і урядовим інформаційним службам буде що розмазати тонким шаром успіхів по стрімко втрачаючому вагу бутерброду.

Ті ж спостерігачі розсудливо відзначають, що імпульс, спрямований на боротьбу з корупцією, у нинішньої української верхівки давно пройшов — вона, як у відомому анекдоті, стала цією корупцією насолоджуватися. Втім, це відбувається не вперше — можливо, частина відповіді полягає в південно-європейському характері українського виборця, схильного після героїчних зусиль полежати на канапі з кальяном (при цьому класичні країни Південної Європи, Балкан, Орієнта — пішли далеко вперед, навіть наполовину визнана Косово)... Помітно, що до більш-менш "пристойних" країн Україні не вистачає буквально ривка, приблизно місць двадцяти, але десь в цій пляшковій шийці і застрягла пробка (станові привілеї соціальної групи, яка наживається на ренті від незаконної діяльності та дивіденді від грабіжницької приватизації?).

Так чи інакше, з 2010-2013 року Україна змогла, незважаючи на напад Росії і викликану ним кризу, що з'їла мало не половину номінального ВВП в американських доларах, додати з 2010 року в CPI цілих 17 місць (з 134 до 117). Досягнення? Зрозуміло. Питання, звичайно, в його ціні, і здається, "залізна ціна" сплачена Майданом, але в пропорції до повільного прогресу ця ціна поки що виглядає явно завищеною. Не можна виключати, що і тому, що Революція гідності була, в першу чергу, революцією національною, а до реальної боротьби з корупцією наша країна в своїй історії поки просто не дійшла, не дозріла.

Крім того, CPI нічого не говорить про саму по собі економіку країни. Скажімо, перетворення Білорусі з чогось на кшталт НДР до Венесуели ніяк не реєструється, з точки зору рейтингу це успішна країна, яка піднялася за 10 років на 50 місць. Зрештою, може бути, в деяких країнах опитувані під низькою корупцією розуміють стабільну і прийнятну таксу перевіряючих і регулюючих органів? Такий "класичний" кучмізм і більш пізні спроби його повторити. Тим більше що Україна є анфан террібль політекономії — кілька циклів половинчастих реформ в ній привели до формування двох систем на одній території: імітаційної пострадянської та анархо-капіталістичного офшору. Але це окрема, складна тема.

У цьому сенсі, правда, цікаво, що Єгипет, де теж існує щось подібне (одну економіку створили генерали, інша для фелахів) — ділить з нами місце, як і занурений, подібно українській інтелігенції, в споглядання Непал.

Серед пострадянських країн Україну передбачувано обганяють країни Балтії, Грузія, цілком ліберальна Молдова, системний по тренду своєї модернізації авторитарний Казахстан і все та ж загадкова Білорусь, а також "чарівна" Вірменія. Щодо Молдови і Грузії — прикро, з приводу Казахстану і Білорусі ні, стосовно Вірменії часто говорять про фінансову легкість і деякі успіхи прем'єра Пашиняна, що стосується країн Балтії, то вони давно живуть в іншому вимірі.

Росія, в свою чергу, пірнула глибоко — на 129-е місце, яке ділить з Габоном, ще одним відносно юним експортером сировини, де політична верхівка явно закладає такі ж палаци, як у Володимира Путіна, тільки без завивань про "скріпи".

Схоже, про Росію давно можна говорити як про мафіозну монархію. Але чи продовжить РФ регресувати до рівня габонського королівства Орунгу, яке майже чотириста років постачало у західні країни рабів? Чи стане символом поточної спроби прибрати Путіна миром симпатична західна горила, що проживає в Габоні, яка чимось нагадує Льва Толстого, чиїм еволюційним викликом стало в буквальному сенсі "горе від розуму"? Невідомо, для цього CPI занадто безпристрасний, та й росіяни почують про цей рейтинг лише в формі зловтіхи щодо противників Росії (а тепер це практично всі сусіди).

Втім, повернемося до України. На жаль, останні два роки все-таки починають малювати лінію на піску між Україною і країнами, що стоять на порозі інтеграції в ЄС і приєдналися до НАТО, такими як Албанія, Північна Македонія, Чорногорія. Поки — на піску. Але це вже привід для занепокоєння.