Придумає американський генерал Абизаид "недипломатичний" вихід для Донбасу

Російська Вікіпедія прозвала Джона Абизаида Шаленим Арабом, Клінт Іствуд надихнувся його подвигом, але сам він дуже далекий від міфотворчості

8 вересня глава Пентагону Ештон Картер, в останні місяці запам'ятався досить реалістичною оцінкою тих загроз, які несе міжнародному миру мілітаристська путінська РФ, призначив старшим радником з питань оборони для України відставного генерала Джона Абизаида. Це призначення відбулося в ході зустрічі керівників військових відомств США і України в Лондоні. Офіційно повідомляється, що таке рішення було прийнято з ініціативи української сторони.

Дипломатична мотивація цього кроку викладена наступним чином: колишній керівник Центрального командування збройних сил США буде давати авторитетні поради українському військовому керівництву в контексті прагнень України реалізувати реформи, спрямовані на приведення збройних сил до західних (слід розуміти — євроатлантичним) стандартам та принципам.

Зокрема, йдеться про посилення демократичного цивільного контролю над збройними силами, перехід до сумісної з НАТО штатній структурі, а також викорінення корупції. Безумовно, незважаючи на те, що система національної оборони нашої країни у нав'язаних їй агресором мобілізаційних умовах і справді переживає якісну трансформацію, проблем у ній залишається предостатньо.

Разом з тим Україна переживає, мабуть, вже третю хвилю західних "варягів" за неповні три роки, а їх готовність заглянути в прірву, що утворилася за чверть століття імітації вітчизняними державними структурами своїх функцій, все частіше піддається скепсису.

Чим же примітний Джон Абизаид, враховуючи те, що за лінією українсько-російського фронту вже стоїть чимало консультантів? А також — чи є в цьому призначенні певний підтекст? Друге питання вельми актуальне у світлі реалізації рішень варшавського саміту НАТО щодо України, зокрема, в інтерпретації його підсумків Держдепом США прозвучала теза про вихід військово-політичного співробітництва між Вашингтоном і Києвом на новий рівень.

Частиною цієї програми є і робота фондів, створених для забезпечення та посилення поточної української обороноздатності, а також для фінансування потреб оборонної реформи. У цьому сенсі вельми ймовірно, що послуги генерала Абизаида не будуть оплачуватися з українського бюджету. Адже, з одного боку, це офіційна посада, на яку навряд чи можна значитися "волонтером", а з іншого — важко не бути впевненим в тому, що на американську пенсію Абизаида в українських умовах можна містити підрозділ.

Така схема напрямку і зв'язку між Пентагоном і нашими збройними силами явно лягає в канву особливого і спеціального партнерства, оскільки, по-перше, на офіційному рівні раніше подібний інститут відсутній, а по-друге, на такий крок вирішується (в будь-якому випадку) йде адміністрація, прагнучи підкреслити, що (так чи інакше) дотримується тих зобов'язань по відношенню до нашої країни, які взяла на себе сама.

Нарешті, по-третє, слід звернути увагу на два українських внутрішньополітичних події. По-перше, озвучені ГПУ результати розслідування розкрадань в оборонному відомстві умовно за 2005-2014 рр. якщо і не вражають нарахованої сумою (здається, мова не йде про ринкових цінах), то вражають уяву кількістю військової техніки, яка, безсумнівно, придалася б нам в ході бойових дій. Схоже, з таким анамнезом української вертикалі у сфері оборони ніяк не обійтися без зовнішнього контролера. Навряд чи США та інші країни НАТО мають намір допустити подібне витрачання акумульованих для українських потреб трастових фондів.

Друга подія — це послання президента Петра Порошенка до Верховної Ради, в якому армійським питань присвячено не менше половини змісту, причому ясно сказано про те, що стратегічною метою України є вступ до НАТО, а програма заходів, яка здійснюється сьогодні, представляється набагато більш фундаментальною, ніж проект Плану дій щодо членства зразка 2008 р.

Сніп політичних сигналів послання можна розглядати як певну констатацію нинішнього положення речей, фіксованої фігурою американського старшого радника з питань оборони.

Отже, хто ж такий чотиризірковий генерал Джон Філіп Абизаид? Думається, що вибір саме цієї кандидатури аж ніяк не випадковий. Насамперед, Абизаид (він же Абізайд або, в автентичному арабському звучанні, Аби-Саїд) — у більш звичному для нашого вуха званні "генерал-полковника" — досить молодий, йому всього 65 років. З військової служби як такої він пішов дев'ять років тому. Це важливо з тієї точки зору, що професіонали похилого віку часто виконують швидше представницьку роль, але це явно не той випадок.

У самій штабний вертикалі генерал Абизаид пройшов, по суті, всі щаблі — від офіцера з особливих доручень до директора управлінь тих чи інших операцій, і в кінці кінців обійняв посаду керуючого апаратом Об'єднаного комітету начальників штабів армії США. У 2006 р., пробувши на своїй посаді довше за всіх попередників, Абизаид оголосив про плани покинути його, але затримався на рік на прохання міністра оборони Дональда Рамсфельда (змінив Абизаида адмірал Вільям Феллон).

Примітно, що вже після військової служби генерал час від часу з'являвся в новинах, як правило, з двох основних причин. Перший — це політичні дискусії з іракського питання, по якому він обіймав свого роду серединну позицію, яка полягала в тому, що військові свою справу зробили, і зробили його добре, а все інше — це політичні питання. Його позиція — в чому вона полягала насправді, так і залишилася загадкою для ЗМІ — у 2007 р., ймовірно, схилялася до виведення військ, але її офіційне озвучення було політично неприпустимим.

Другий привід — це Іран. І в даному контексті від Абизаида на одному із заходів Центру стратегічних і міжнародних досліджень, з яким зазвичай асоціюють Збігнєва Бжезинського, прозвучало щось важливе для України. За словами генерала, організація міжнародного тиску на Іран з метою його денуклеаризації — справа правильне і необхідне, але, з іншого боку, не можна виключати, що Іран все-таки отримає ядерну зброю, і оцінювати ситуацію глобальної безпеки вже з участю цього фактора. У той же час у США є інструменти стримування Ірану навіть у тому випадку, якщо він буде мати ядерну зброю, адже Америка змогла стримати і набагато більш небезпечний Радянський Союз. Таким чином, виключати нічого не можна, треба діяти за обставинами.

Цілком очевидно, що "дії за обставинами" включали і такий варіант, як примус Ірану до миролюбної політики. А в згаданому вашингтонському центрі Абизаид з тих пір перебуває в експертній раді, і, судячи з того, що минулі роки він колекціонував почесні ступені військових і не тільки вузів від Британії до Йорданії, генерал приєднався до професійної "номенклатурі" певної тіньової групи впливу, яка має намір обережно просувати неоліберальну глобалістичну порядку денного вже за можливе президентство Хілларі Клінтон.

І тут для нас теж відкривається чимало непрямих нюансів. Так, наприклад, Абизаид залишив службу до приходу в Білий дім Барака Обами. А це, по-перше, свідчить про те, що в "контри" з чинним президентом він не потрапив і в цьому сенсі влаштовує адміністрацію. По-друге, Абизаид не має ніякого відношення до тих воєн, які вів, починав або закінчував, та не закінчив президент Обама, який звільняв військових розвідників пачками, чимось нагадуючи радянського міністра оборони Жукова в хрущовські часи. З ним швидше асоціюється період експансії і перемог Джорджа Буша-молодшого (якщо, звичайно, забути, як саме закінчилося його правління).

По-третє, аж надто схоже, що чутки про неочікуваних симпатіях Бжезінського до примиренчеству по відношенню до Москви (з приводу Кіссінджера таких чуток ніхто б не дивувався) виявилися сильно перебільшеними, адже Абизаида можна розглядати як людину з кола Бжезинського, а також, що ще корисніше для України, Атлантичної ради.

В цілому закатный період американських адміністрацій завжди буває повний неявних натяків на майбутнє — це властивість справ, які не можуть бути закінчені і передаються. Іракська війна, треба сказати, зіграла з Обамою злий жарт. Як і троє його попередників, нехай і в різній формі і з різним масштабом, він не зміг її закінчити.

Або — не зовсім так. Сьогоднішнє успішний наступ різношерстої антитерористичної коаліції на іракський Мосул, падіння якого (хоча це справа не завтрашнього дня) буде означати кінець ИГИЛ як територіального держави, до болю нагадує ефективне (хоч і важкий) наведення порядку в Іраку часів закінчення президентства Буша-молодшого, коли військовим правителем Іраку був Девід Пэтреус. Нова адміністрація з ходу відкинула всі напрацювання попередників як "єресь", поставивши головною метою — якнайшвидше виведенням військ.

Ця політика закінчилася катастрофою — на місці розгромленої "Аль-Каїди", скориставшись різаниною між сунітами і шиїтами, миттєво поновилася за воротами спорожнілих американських баз, виникло ІГ. Захисник сунітів від скверни невірних.

Хотілося б сподіватися, що цього разу так не станеться. Нова адміністрація не стане різко змінювати підхід до іракської проблеми, але шанс на це в разі перемоги Клінтон, зрозуміло, набагато вище, ніж у випадку перемоги малоадекватного Трампа, чиї військові радники бенкетують разом з Володимиром Путіним. Вкрай зацікавленим, щоб різанина на Близькому Сході тривала вічно. Як і злочини російської воєнщини на сході Донбасу. У цьому сенсі обидві ситуації пов'язані простягнулася через Середземне та Чорне моря ниткою. І якщо виходити з міркувань Обами, препарованих в The Atlantic, цей глобальний фронт видно йому досить добре.

Призначення Абизаида відбувається після чергової зустрічі Обами з Путіним з розряду тих, яких не можна уникнути". Пробегавший за господарем Білого дому весь саміт "Великої двадцятки" в Китаї Путін намагався нав'язати російську порядку як по Сирії, так і по Україні. У підсумку проти нової широкої групи ключових російських підприємств у сфері озброєнь і електроніки, нафтогазового та фінансового секторів були введені нові санкції, поглиблено та розширено діючі. Що стосується Сирії, то США зробили наголос на тому, що пропонують Росії власний алгоритм останній раз, і Москва знову почала крутитися як вуж на сковороді, анонсуючи зустрічі, перемир'я, припинення вогню, домагаючись нібито спільних дій. І, як завжди, без помітного успіху — в особливості через настання сирійської опозиції за територіями, ще недавно зайнятим асадистами і їх російськими союзниками.

На українському фронті в ході стали робочими зустрічей військових делегацій двох країн прозвучало максимально жорстку заяву міністра оборони США Ештона Картера: "Позиція США щодо агресії проти України залишається непохитною, анексія Криму ніколи не буде визнана, а гібридна війна на Донбасі проти України закінчиться принизливою поразкою для Росії". Призначення або, швидше, місія саме Джона Абизаида (адже могли б, наприклад, послати в нашу країну Уеслі Кларка, і без того цінує великих українських промоутерів і благодійників) повинна підкреслити серйозність і непохитність позиції Білого дому щодо українсько-російського питання, а особисті характеристики і джерела досвіду радника — вказати на можливий хід подій.

Адже ні для кого не секрет, що "відсутність військового вирішення" проблеми окупованих Росією українських територій є, головним чином, конструкцією дипломатичної риторики, призначеної для ніжних вух західноєвропейських політиків, які заплуталися у власному нормандському форматі. У той час як бойової та управлінський досвід чотиризіркового генерала Абизаида підказує, що присутність рішень нерідко виражається в операціях на кшталт "Спалах люті". Не кажучи вже про такі складні, багато в чому гібридних конфліктах, як у Боснії, в якій, між іншим, в один час з Абизаидом перебував початківець російський диверсант Ігор Гиркин (чи не тому, в російськомовній версії Вікіпедії Абизаида вже нагородили прізвиськом Скажений Араб?).

Дипломатичне і економічне (останнім часом явно прискорилося) удушення російського агресора ще не раз буде перериватися агонізуючими сплесками і різнорівневими провокаціями. І для того, щоб витягти з цієї мінливої ситуації як можна великі дивіденди з метою звільнення української території, Києву потрібен досвідчений бойовий генерал американської армії, здатний миттєво зорієнтувати Пентагон про стан справ на цьому головному фронті європейської війни.

 КАЛІФОРНІЙСЬКИЙ ЛІВАНЕЦЬ

Абизаид — американець ліванського походження, його предки емігрували в Каліфорнії в кінці ХІХ ст., але при цьому були католиками, причому батько під час Другої світової війни служив флотським інженером. Такий біографічний малюнок вкрай символічним, оскільки — в повній відповідності з ідеологічної палітрою, пануючої в нинішньому Білому домі, —натякає на можливість іншого Близького Сходу і подібності викликів, що стоять перед сходом Європи і нинішнім мусульманським світом.

Ця схожість полягає в недоговороздатності сектантства, будь це ИГИЛ або "русский мир". Між іншим, в серпні 2006 р., засвідчуючи перед сенатським комітетом з військових служб, Абизаид охарактеризував ситуацію в Іраку таким чином, що країна, зокрема Багдад, обуяна сектантським насильством, а це може призвести до громадянської війни, але висловив надію, що країна все ж утримається від сповзання в неї.

До речі кажучи, "рідний" арабська мова генерал вивчив уже під час військової служби, таким чином, ідентичність калифорнийца і вихідця з Близького Сходу змогли вдало поєднуватися. Як мінімум офіційна фотогалерея Абизаида свідчить про те, що в іракській кампанії він займав високе становище, оскільки в ході зустрічей політичного керівництва армії з командуванням розміщеного в Іраку контингенту Абизаид займав нішу бойового генерала, яка притягається до участі в подібних заходах, а це дорогого коштує.

 НЕ ГОЛЛІВУДОМ ЄДИНИМ

У 1973 р. Абизаид закінчив головний військовий вуз США — академію у Вест-Пойнті, штат Нью-Йорк, за основною спеціальністю офіцера піхоти, а потім — аналог радянської академії Генштабу в Стенфорді завдяки стипендії фонду Гувера. Іншими словами, Абизаид не є вихідцем з багатої сім'ї і армійська кар'єра, як і для багатьох, стала для нього ключовим соціальним ліфтом.

У цивільній сфері він теж проявив себе як особистість видатна. Про це свідчить ступінь магістра з близькосхідних досліджень, отримана в Гарварді, де йому вдалося вразити своїх викладачів. Зокрема, тодішній директор гарвардського Центру близькосхідних досліджень Надав Сафран розповідав, що 100-сторінкова робота Абизаида з оборонної політики Саудівської Аравії стала єдиною курсової, яку він залишив собі за 30 років, проведених в Гарварді.

Польова кар'єра генерала Абизаида почалася в лавах підрозділів парашутистів у Форт-Брэгге, де він після закінчення навчання приступив до командування взводом. Згодом, у 1983 р., на піку холодної війни він командував ротами і батальйонами рэйнджеров під час американської інтервенції в Гренаду. В ході операції "Спалах люті" Абизаид особисто стрибав з парашутом на злітно-посадкову смугу, де рушив вперед бульдозер проти кубинських солдатів, "випадково" опинилися там в процесі серії переворотів, які могли ненав'язливо призвести острів "табору соціалізму".

Американське втручання, незважаючи на те, що воно, по суті, проводилося на прохання декількох глав держав Карибського регіону, зрозуміло, затаврували на рівні Генасамблеї ООН. Правда, резолюція була безпристрасно ветована США в Раді Безпеки — на чолі Америки перебував Рональд Рейган, твердо розумів, в чому полягають справжні інтереси демократичного світу. А ось епізод із стрибком і бульдозером потрапив в Голлівуд: у своєму фільмі "Перевал розбитих сердець" його використовував Клінт Іствуд. Таким чином, Абизаид частково є в США легендарною особистістю.

Кілька років тому, під час війни в Затоці, він командує десантниками, базировавшимися на базі італійської в Віченці, —його батальйон висаджувався на півночі Іраку з метою захисту курдів від розправ з боку Саддама Хусейна. Незабаром Абизаид з'являється в Боснії і Герцеговині вже в якості командира парашутної бригади та заступника командувача 1-ї мотострілецької дивізії (або "Старих залізнобоких") армії США.

Після цього відрядження Абизаид, судячи з усього, якийсь час відпочивав у Вест-Пойнті, де активно боровся з явищем, схожим на дідівщину, звідки був направлений в німецький Вюрцбург на посаду командувача "Великої червоної" 1-ї піхотної дивізії США, першої направила своїх військовослужбовців у розпорядження місії в Косово. Таким чином, до початку операції "Іракська свобода" Абизаид вже володів широкою популярністю як воєначальника — в Іраку він служив в якості заступника головнокомандувача по фронту як у штабі сил коаліції, так і американських військ.