Навіщо Шойгу літав в Тегеран
21 лютого міністр оборони Росії Сергій Шойгу терміново вилетів в Іран. Хоча візит глави оборонного відомства РФ і проходить на тлі "мерехтливих" переговорів про розпливчатому "перемир'я" в Сирії, які проводяться між Білим домом і Кремлем, вояж Шойгу, який, зауважимо, рідко покидає територію Росії у зв'язку з небезпідставним ризиком затримання або замаху, раптовим не назвеш. Іран, з одного боку дещо скоротив підтримку Асада, з іншого - нарощує свою присутність на ринку поставок енергоносіїв, так і на ринку збройових закупівель. Однак привертає увагу, що в Тегеран спрямований саме Шойгу, а не профільний віце-прем'єр Рогозін, в чиєму веденні знаходиться військово-промисловий комплекс.
По-перше, це може означати, що мова в іранській столиці пішла не тільки про військових поставках - натякають, що Путін передав президенту Роухани якесь особисте послання, а стосуватися воно в такому контексті може тільки сирійської ситуації.
По-друге, Дмитро Рогозін не тільки перетворився на ходячий анекдот, але і втрачає довіру, як потенційно податливий до західного впливу людина, яка має, до того ж, прямі родинні зв'язки з радянською зовнішньою розвідкою, яка відіграла важливу роль в ліквідації радянського ж режиму. Тому Рогозіна нещодавно надсилали в Багдад - спілкуватися з тими, кого в Кремлі вважають американськими "агентами впливу", адже, незважаючи на ту чи іншу ступінь взаємодії, нинішній Багдад пріоритетом для Москви зі зрозумілих причин не є. А довірений Шойгу вирушив до Тегерана.
Слід зазначити, що цей візит в першу чергу - відповідь. Всього тиждень тому Володимир Путін провів зустріч з міністром оборони Ірану Хосейном Дехганом. Офіційна повістка дня - плани закупівель у Росії винищувачів Су-30. Крім того, з грудня йшли переговори про постачання російських танків Т-90. Правда, тоді Дехган пояснив: у республіки є проект власного танка "Карар", який не поступається російському аналогу, а тому купувати його недоцільно. Тим не менше, у січні генерал Киомарс Хейдарі заявив, що угода ще може відбутися, але лише за умови передачі технологій виробництва.
Втім, танковий тролінг змусив росіян схопитися за соломинку. Заступник гендиректора корпорації "Уралвагонзавод" Олексій Жарич заявив, що у разі зняття обмежень на військово-технічне співробітництво з Іраном УВЗ готовий організувати ліцензійне виробництво Т-90С, будівництво необхідних потужностей і проведення модернізації Т-72. Начальство "Уралвагонозовада" можна зрозуміти: справи на підприємстві йдуть настільки погано, що завод був вимушений скорочувати робітників і затримувати зарплату, адже держоборонзамовлення виявився невиправдано великий "хотілкою", а оборонний бюджет тепер чекає офіційний секвестр.
У той же час Іран публічно натякає, що не має наміру розплачуватися "живими грошима", чи не вимагаючи від Росії кредиту (адже ще два роки тому Москва роздавала пільгові кредити повними жменями"). Тому в дні перебування іранського міністра в російській столиці в провідних виданнях стверджувалося, що Тегеран має намір придбати у Росії військової техніки на величезну суму в $8 млрд. Перспектива такого кредиту вкрай сумнівна, оскільки тільки для порятунку основних елементів банківської системи Кремль, за офіційними даними, фінансує програму обсягом у $7,8 млрд.
Така ж гра триває навколо теми, багато років отруює військово-технічне співробітництво двох країн. Росія і Іран досі не можуть врегулювати питання контракту про постачання зенітно-ракетних комплексів С-300, укладеного ще в 2007 році. У 2010-му на виконання резолюції РБ ООН Москва заморозила угоду. Тоді Тегеран подав у Женевський третейський суд позов до Росії на $4 млрд для відшкодування збитків за невиконання Росією зобов'язань. Вето було знято лише у квітні 2015-го, а контракт на суму близько $1 млрд переукладено в листопаді. Він припускає, що Тегеран отримає чотири дивізіони нової модифікації ЗРС С - 300ПМУ2 "Фаворит". Рогозін говорив тоді, що позов буде відкликаний після поставки першого дивізіону. На початку січня він заявив, про якісь гарантії відкликання позову - такий крок з боку Тегерана міг бути пов'язаний із взаємодією в Сирії. Проте офіційна позиція Росії полягає в тому, що "строків поставки поки немає". Причому вже після візиту Дехгана прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков повідомив, що угода досі не оплачена належним чином. Схоже, навіть якщо будуть повністю зняті обмеження , які впливають на цю ситуацію, іранці спробують взяти належні С-300 безкоштовно, в рахунок відкликання позову.
Можливо, якісь відносно швидкі рішення цих питань і знайдені - але навіщо в такому випадку так афішувати поїздку в Шойгу? По-перше, це непрямий сигнал для США, які з сумнівом (особливо голосно ці сумніви прозвучали в ході Мюнхенської конференції, стала своєрідним прологом до чергового раунду мирних переговорів у Женеві), про те, що партнерські відносини все ще пов'язують Тегеран з Москвою. І - Іран бажано якось простимулювати. Він не особливо приховує своїх втрат у Сирії, періодично допускаючи "зливи", і згоден чимось поступитися США і навіть Туреччини, але не Саудівській Аравії. Іран до межі розтягує своє гібридне присутність в регіоні - від Ємену до Іраку (можливо надмірне для раніше крихкого економічного становища в країні, але, цілком можливо, готовий поторгуватися за його скорочення.
Господарське стан Ірану - третя ймовірна грань переговорного процесу з Москвою. Нещодавно Іран відмовився заморожувати видобуток нафти заради стабілізації цін, торпедувавши відповідні домовленості між РФ і низкою країн ОПЕК. За великим рахунком, співучасть Ірану в подібних ініціативах може сприяти лише короткостроковим сплесків цін. Але і тут Тегеран, схоже, має намір, при нагоді, вичавити з тієї ж Росії (але це можуть бути і нафтові монархії Затоки) якусь компенсацію у вигляді кредитування або пільгового доступу на ринки - правда, і в цьому випадку заморожування рівня видобутку недостатньо.
Тому більш актуальними для утримання візиту Шойгу є все ж питання військового, політичного і дипломатичного співробітництва. І тут можна помітити, що ті чи інші ситуації, які неминуче створюються в ході вторгнення росіян в Сирії, не можуть не хвилювати Іран. Зокрема, мова йде про розширення фактичного курдської держави з території Іраку на територію всієї північної Сирії вздовж кордону з Туреччиною, педалируемого Москвою. Адже в Ірані є і свої курди, і він перебуває на черзі для внутрішнього підриву після Туреччини.
Забавно, що ці ігри можуть і справді викликати серйозну реакцію адміністрації Обами, лелеющей Іран як свій головний зовнішньополітичний якщо не успіх, то проект. Однак поки Джон Керрі і Сергій Лавров домовилися про "перемир'я" в Сирії - тепер з 27 лютого, хоча з рівним успіхом можна було перейти до мирного способу життя за образом і подобою Мінська-2 і "30 лютого за російським стилем". Очевидно, що ніякого перемир'я не передбачається, і великим регіональним гравцям, доведеться все ж вступити в боротьбу за сирійський спадок. Просто з міркувань власної безпеки. Серед них, зрозуміло, буде і Іран. Але чи буде він при цьому враховувати і російські інтереси? Путінську Росію люблять тільки за гроші. А їх у неї стає все менше.
