Досягти неможливого. Навіщо Путіну ультраправий інтернаціонал Європи

Сьогодні ні про яку стабілізації відносин або хоча б виробленню подібності діалогу між трансатлантичним співтовариством і Росією годі й казати. Утім, це було зрозуміло відразу після женевського саміту президента США Джо Байдена і його російського візаві Володимира Путіна завдяки переповненій звинуваченнями і агресією пресконференції останнього.

Через місяць після зустрічі двох лідерів з'явилась ціла низка гранично чітких підтверджень цього.

Природно, Кремль почав традиційно з медійно-маніпулятивних вкидань. Ключовим з них стало чергове сказання Путіна про Другу світову війну і глобальну несправедливість, що оформлене у формі статті, яка була опублікована в німецькій газеті Die Zeit 22 червня.

Нічого кардинально нового російський агітпроп у цій агітці не сказав. Усі ті ж претензії на загальну з Європою історію та політику, образи і натяки на необхідність докорінно змінити глобальну політичну систему.

Однак придумовувати Путіну і його штатним авторам нічого й не було потрібно. Мета статті — актуалізувати вже висічені в камені наративи Кремля в якості старту масштабної кампанії, спрямованої проти ідеологічного суперника в особі Заходу.

Через тиждень на сцені з'явився і глава російської дипломатії Сергій Лавров. Правда з дотриманням субординації: опус міністра до іноземного видання не дотягнув і з'явився на сторінках "Комерсанта".

У ньому Лавров виступив і в ролі вірного підданого Путіна, і його перекладача, і навіть лінгвіста.

До слова, про справедливість. Як і його бос, Лавров теж вирішив розглянути цю концепцію, але по-своєму — прихвастнув розлогими лінгвістичними знаннями, натягнутими на глобус.

"У російській мові "право" і "правило"- однокореневі слова, — пустився він у роздуми. — Для нас сьогодення, справедливе правило невіддільне від права. У західних мовах інакше. В англійській, наприклад, право — law, а правило — rule. відчуваєте різницю? Rule — це більше не про право (у сенсі загальновизнаних законів), а про те, які рішення приймає той, хто править, керує ".

Розвиваючи думку, глава МЗС РФ і не помітив, як забрався в темний ліс: "Також відзначимо, що однокореневе слово з rule — ruler, одне зі значень якого лінійка. Виходить, що своєю концепцією" правил "Захід хотів би всіх поставити по своїй лінійці, в свою шеренгу ".

А тепер зазначимо, яку важливу особливість Лавров в своїх інтелектуальних пошуках упустив. У російській мові, крім "права", ще є таке на перший погляд невід'ємне від "права" поняття як "справедливість". І це два різних слова. В англійській же мові воно одне — justice. Правова система країн Заходу просто не бачить різниці в цих двох поняттях, оскільки "право" невіддільне від "справедливості". Інакше ніяких лінійок не вистачить, щоб виміряти труп судової системи.

Російський режим такі цивілізаційні маркери взагалі не турбують. Є право/закони, написані з конкретною метою, вигідні, перш за все, недоторканної "аристократії"; а є судова система, яка знущається над справедливістю.

Тільки по одній такій лінгвістично-семантичній ознаці західна і нинішня російська системи несумісні.

Так Кремлю це і не потрібно. Будь-які зрушення в напрямку демократизації Росії — це початок кінця режиму Путіна і тих, хто прийде до влади після нього.

Обрушити Європу

Щоб цього не допустити, Кремль не тільки у себе закручує гайки, але і прагне трансформувати сусідів і Європу — максимально підігнати їх під себе. А для цього необхідно обрушити те, що там вже було побудоване.

Пряма агресія після вторгнення в Грузію і Україну — більш не варіант. Тим більше, якщо раптом Росія зважилася б на такі дії по відношенню до членів НАТО, то, як би не боялися окремі союзники горезвісної 5-й статті, їм би довелося її задіяти.

І тому режим Путіна робить ставку виключно на гібридні методи війни. Всім зрозуміло, що і як робить Москва, за що в її відношенні вводяться санкції; але формально керівництво Росії може стверджувати про свою непричетність. І виходить, що як би прямого конфлікту, в тому числі збройного, з країнами НАТО у неї немає. Прикриваючись таким, на жаль, ефективним фіговим листком, Кремль наполягає на дестабілізації супротивників. Чому сприяє і остаточний розрив відносин між Мінськом і ЄС.

Режим Олександра Лукашенка Путіним використовується для проведення гібридної атаки на Литву, яка є в Євросоюзі одним з найжорсткіших опонентів російському агресивному зовнішньополітичному курсу; включаючи прагнення демократизувати Білорусь шляхом політичної підтримки місцевої опозиції.

Ось чим пояснюється запуск путінсько-лукашенківським альянсом класичної вже технології "Мігранти".

Вона довела свою ефективність у ході війни в Сирії, де російські та асадовські війська творили безчинства, змушуючи місцевих жителів бігти з країни в Європу. Тим самим Кремлю вдалося завдати серйозної шкоди репутації європейських лідерів, наприклад, канцлеру ФРН Ангелі Меркель; і спровокувати потужну міграційну кризу.

Зараз мішенню диктаторів стали Литва і Латвія. Через різкий наплив нелегалів, що йдуть в Литву через та з території Білорусі, уряд цієї країни був вимушений оголосити надзвичайний стан, а Frontex — направити загін прикордонників до балтійських країн.

Прикордонні кризи Мінськ і Москва провокує і в інших країнах. Принаймні намагається. Так, з нагоди Дня незалежності Білорусі Лукашенко виступив з бездоказовими звинуваченнями на адресу України, а також ще США, Литви, Польщі, Німеччини про нібито підготовку ними "сплячих терористичних осередків" для повалення Лукашенка і завдяки зброї, яка, мовляв, контрабандою надходить з України .

Тому самопроголошений президент Білорусі анонсував повне закриття кордону з Україною, якого, як в результаті з'ясувалося, поки не відбулося. Про це відразу ж заявила і Держприкордонслужба України, а вчора — міністр закордонних справ Дмитро Кулеба.

Так що в першу чергу цю заяву Лукашенка можна трактувати як елемент інформаційної кампанії проти сусідів, а через членів Альянсу — і проти НАТО в цілому.

До слова, не забули в Москві і про Польщу, яка незалежно від того, хто перебуває біля керма, перебуває в жорсткій опозиції до Росії.

Зараз, якщо проаналізувати польські медіа, добре помітна активізація прокремлівських агентів впливу та інших корисних ідіотів, які працюють як проти партії влади "Право і справедливість", так і на збільшення внутрішнього європейського розколу, посилюючи конфлікт між Варшавою і Берліном.

Тим часом "голос" Лаврова, Марія Захарова, риторично призначила польських інтелектуалів вже не просто русофобами і фальсифікаторами історії, а адвокатами фашизму.

Так що в цьому напрямку кремлівська пропаганда буде працювати ще довго і дуже щільно.

Друзі-ксенофоби

Уся ця дезінформаційна, гібридна робота покликана спорудити декорації для напередодні візувати Путіним Стратегії нацбезпеки, що напередодні візувалась Путіним, яка за своєю суттю є і констатацією фактів (про фактично відсутності нормального управління в РФ, про корупцію, про фінансові труднощі), і декларацією намірів, заснованих на даній реальності, — йти по шляху до ескалації.

Тому в стратегії прописаний, серед іншого, перехід економіки на військові рейки в разі "нападу". Він, напад, навряд чи трапиться взагалі, але ніхто ж не заважає Кремлю його вигадати, вірно?

І, природно, стояти за ним будуть американці і європейці.

А якщо врахувати, що Штати і ЄС дійсно активно займаються зараз відновленням союзів та співробітництва укупі з масштабною трансформацією самої Європи, то у Росії ще більше приводів цьому перешкодити і спробувати хоч трохи розгойдати човен.

Цій меті може послужити намір 16 ультраправих і консервативних європейських партій, серед яких і Марін Ле Пен, і Віктор Орбан, і Маттео Сальвіні, і навіть Ярослав Качинський, зробити альянс в Європейському парламенті.

Точніше могло б.

По-перше, далеко не всі підписанти відповідної декларації, поданої недавно, будуть діяти в інтересах Кремля.

По-друге, праві Європи вже намагалися якось організуватися в єдину євроскептичну структуру, щоб вставляти палки в колеса Брюсселю, але у них так нічого і не вийшло.

Ультраправий інтернаціонал — матерія надзвичайно нестабільна. Його дуже нелегко створити в силу крайньої різнорідності інтересів потенційних членів, і навіть якщо мета буде досягнута, то проіснує він недовго.

У його потенційних членів вкрай незначний простір для зіткнення. Крім євроскептицизму у кожної політсили є власні, національні амбіції і погляди, які часто суперечать амбіціям і поглядам їх правих колег з інших країн. На одній критиці Брюсселя такий союз далеко не заїде, оскільки для повноцінного функціонування йому буде потрібно позитивний порядок денний, якого немає.

Відповідно, їх, нехай і гучна, але нетривала війна з Брюсселем швидше послужить додатковою мотивацією для європейців швидше завершити процес модернізації та консолідації Європейського Союзу.