Помилка президента. Навіщо Макрону саміт із Байденом та Путіним

Союзники Києва, насамперед із англомовного світу (США, Великобританія, Канада), використали проти Володимира Путіна його ж зброю – інформаційно-психологічні операції (ІПСО), після того, як російський автократ минулого року взявся знову нагнітати обстановку на кордонах з Україною, куда почали стягувати живу силу та військову техніку.

До нігтя

І дуже успішно, хочу зауважити. Навіть більше: фактично Вашингтон вперше переграв путінський режим на його ж полі та його методами.

З кінця 2021 р. Кремль почав відчувати на собі колосальний та потужний тиск із боку Заходу, який максимально демонізував керівництво Росії.

Білий дім запустив масштабну ІПСО щодо нової інтервенції Росії до України і жахливі її наслідки знову-таки для Росії у вигляді "пекельних санкцій", що можуть поховати російську економіку.

Ця ІПСО виявилася неймовірно ефективною, адже до мейнстріму так чи інакше втягнулася більшість союзників Сполучених Штатів у Європі, та й не тільки у Старому Світі, а й у Тихоокеанському регіоні, наприклад. Японія теж пригрозила Росії серйозними заходами у відповідь на продовження агресії проти України. До того ж, достатньо було лише одного наративу, що регулярно "підігрівається", про війну в Європі, щоб спровокувати стрімке зростання інфляції у Росії, відтік капіталу, призупинення операції з російськими держбанками тощо.

Таким чином адміністрація Байдена, довівши російську кризу до рівня планетарної загрози, підштовхувала режим Володимира Путіна до перемовин, але що важливіше до перемовин, внаслідок яких Кремль піде на істотні поступки, що стали б своєрідною капітуляцією Москви і кроком до деескалації. Принаймні на якийсь час, тому що криза ця не обумовлена нестачею ресурсів або територій, але вона за своєю суттю для нинішнього режиму в РФ є екзистенційною.

З головою в ополонку

Шлях до сценарію, що передбачає деескалацію, як видається, пролягав через гру у визнання "ЛДНР", яка б дозволила Путіну зберегти обличчя і при цьому залишити в рукаві на якийсь час туза у вигляді перманентного нового спалаху напруги на Донбасі.

Фактично у Путіна та його оточення був вибір: йти до кінця та погодитися на демонтаж російської економіки (а може й державності); піти навспак, грізно насупившись. І Кремль, мабуть, обрав сценарій, близький до першого варіанту – не починаючи нового вторгнення до України, режим Путіна зараз максимально підвищує ставки, а отже і остаточну вартість протистояння. Для всіх без винятку. Хоча в будь-якому разі найбільших втрат зазнають все ж таки Росія та Україна.

У хід пішли перевірені часом (десятиліттями) методи: відмова скасовувати російсько-білоруські навчання "Союзна рішучість 2022", ІПСО, регулярні провокації у зоні проведення ООС; обстріли позицій ЗСУ та своїх власних, включаючи цивільну інфраструктуру і навіть нібито об'єкти на території Росії, у чому Москва бездоказово вже звинуватила Україну.

Ситуація на Сході України справді є вкрай тривожною. І якраз під екстрене засідання Ради безпеки Росії, на якому, Путін та його поплічники дуже непрозоро натякнули на готовність визнати фейкові республіки Донбасу.

Мсьє президент до ваших послуг

На цьому тлі дуже доречним (і для РФ, і для США) з'явився президент Франції Емманюель Макрон, який усіма силами намагається повернути втрачені позиції у переговорному процесі щодо України та Росії.

Під час чергового сеансу телефонної дипломатії минулої неділі Макрон зміг вмовити Путіна обговорити кризову ситуацію на спеціальному саміті, присвяченому питанням безпеки в Європі. Про те, яку ціну запросив візаві французького лідера, Єлисейський палац скромно промовчав.

Макрон тим часом повідомив про свій успіх Володимиру Зеленському та Джо Байдену. Поговоривши з президентом США, посередник із Парижа зміг також отримати його згоду взяти участь у нових перемовинах із Путіним.

Попередньо, за задумом Макрона, мають зустрітися Байден та Путін, щоб обговорити всі проблемні питання. Відразу після цього обидва президенти, а також деякі лідери (очевидно Макрон, Зеленський, Олаф Шольц, можливо, керівництво ЄС — Урсула фон дер Ляйєн або Шарль Мішель) збираються на розширений саміт з безпеки.

Тобто за фактом для вирішення російської кризи Європа в особі Макрона була змушена потіснитися – вийти за межі Нормандського формату та погодитись на участь США у перемовинах.

Це те, чого довгий час прагнув Київ. Хоча і Путін теж у дамках, адже йому вдалося знову привернути до себе підвищену увагу, а головне домогтися згоди адміністрації Байдена на нові перемовини за активного посередництва Макрона, який перед виборами президента прагне повернути Європу за стіл переговорів щодо її власної безпеки, звідки Кремль намагався її вигнати.

Участь лідера П'ятої Республіки, зважаючи на його бажання використати перемовини щодо російської кризи заради особистої вигоди, а також властива Макрону надмірна геополітична пластичність, що межує з лицемірством, викликають тривогу щодо майбутнього цих перемовин та їх наслідків для України.

З іншого боку, розширений склад учасників саміту, серед яких буде американська делегація, найімовірніше виключає, скажімо так, "неприємні" для України варіанти розв'язання кризи.

Щоправда, і формулювання Білого дому щодо пропозиції провести такий саміт викликають певне збентеження. Даючи свою згоду на участь у саміті, адміністрація назвала умову: "Якщо не буде вторгнення Росії".

Перепрошую, звичайно, але вторгнення Росії сталося ще вісім років тому. І сьогодні йдеться про ескалацію та нові погрози в межах агресії Кремля, що нікуди не ділася, щодо України.

І ще: як, власне, наші партнери інтерпретуватимуть це саме вторгнення і на нього реагуватимуть? Як пряма участь російських військових, враховуючи, що держсекретар Ентоні Блінкен наприкінці січня казав, що інтервенцією вважатиме перетин українського кордону хоча б одним російським солдатом? Чи інтервенцією будуть вважатися і гібридні дії режиму Путіна, а саме участь "іїтамнетів" різних сортів і мастей ("добровольців" та "шахтарів" з дисконтною карткою у воєнторгу)?

Це важливі питання, які потребують відповідей. Особливо якщо зустріч все ж таки відбудеться. Тим більше, що вона з великою ймовірністю буде безрезультатною.

Ані Байден, ані Путін не можуть відмовитись і погодитися на серйозні поступки. Обом це обіцяє суттєве просідання рейтингів і втрату підтримки населення. Та й у нинішній геополітичній парадигмі modus vivendi поки що неможливе.

Отже, саміт – лише проміжний етап у грі на виживання, переможця якої поки що не визначено.

Зараз усі сторони намагаються вичавити максимум із того, що у них є на руках.

Так, Путін отримав те, на чому в нього давно вже пунктик – увага та готовність говорити з ним як із лідером наддержави. Байден – шанс посилити тиск і згуртувати трансатлантичну спільноту під своєю егідою. Макрон – переконати електорат у тому, що він ні в чому не поступається Байдену, Путіну, Сі чи Меркель (Шольц поки що не доріс до рівня екс-канцлерін).

Україна? Ну, якщо раптом учасникам саміту вдасться урезонити російського диктатора, то Україна, можливо, отримає відновлення режиму хоч якось припинення вогню.