Приклад для Зеленського? Навіщо Ердоган посварився з союзниками по НАТО
Турецький лідер наказав оголосити персонами нон грата послів десяти країн
Президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган дуже спантеличив союзників по НАТО своєю, на перший погляд, раптовою обіцянкою дати МЗС розпорядження видворити з країни послів десяти країн: Німеччини, Данії, Канади, Нідерландів, Нової Зеландії, Норвегії, США, Фінляндії, Франції та Швеції.
Виступаючи в Ескішехірі в суботу, турецький лідер з обуренням заявив, що посли не мають права "приходити до Міністерства закордонних справ Туреччини та роздавати накази".
Що ж так розлютило Ердогана в діях вищеперелічених держав, які він вважав за втручанням у внутрішні справи Туреччини?
Минулого тижня, 18 жовтня, ці десять країн оприлюднили спільну заяву із закликом до Анкари забезпечити справедливий судовий розгляд над турецьким бізнесменом Османом Кавалой.
Кавала звинувачувався в організації масових протестів 2013 року в зв'язку з рішенням влади забудувати парк Гезі в Стамбулі, які в підсумку виросли до антиурядових маніфестацій. Уряд тоді, нагадаємо, очолював Ердоган.
У лютому 2020 р. Кавалу виправдали, але турецькі правоохоронці запустили нову справу, додавши події 2013 р. до спроби перевороту 2016 р., зарахувавши мецената до його організаторів.
У спільній заяві послів десяти країн відзначається, що такі правові маневри турецької прокуратури кидають тінь на "повагу до демократії, верховенству права і прозорість турецької судової системи"; а також міститься заклик якомога швидше звільнити Кавалу.
Варто відзначити, тональність цього листа куди м'якше, ніж, наприклад, у аналогічного звернення Держдепартаменту США до Анкари з вимогою звільнити Кавалу від 10 лютого 2021 г. Однак тоді Ердоган не намагався оголошувати американського посла персоною нон грата.
Поторгуємося
Слова турецького президента можна було б списати на темперамент, запальний характер і запаморочення від успіхів (він недавно завершив африканське турне). Ердоган має славу жорсткого, рішучого лідера, але також розважливим — здатним в найкоротші терміни різко змінити політичний курс в сторону примирення.
Тому сумнівно, щоб президент Туреччини сказав це, або не подумавши про наслідки, або в прагненні заробити політичні бали на нічим не підкріпленій риторичній атаці.
Отже, Анкара, через МЗС, ймовірно, оформить розпорядження президента в конкретне рішення, оскільки в разі, якщо вона піде на поступки, це загрожує великими втратами — як іміджевими, так і політичними.
Критика з боку дипломатів і різкий випад в їх на адресу — це лише привід для подальшої ескалації напруги. Тим більше, що Ердоган залишив собі можливість для торгу, уточнивши, що посли або повинні прийняти політику Туреччини ("зрозуміти Туреччину"), або покинути країну.
Таким чином, турецький президент за своїм звичаєм посилив переговорні позиції напередодні важливого міжнародного заходу — саміту країн "Великої двадцятки", який відбудеться в Римі 30-31 жовтня.
Підвищивши ставки і виходячи з величезного значення Туреччини в якості східного форпосту НАТО, Ердоган розраховує змусити союзників до компромісів в політичному, торгівельному та оборонному секторах.
По стопах Ататюрка
На те, що поточний дипломатичний скандал — лише привід для торгу і формування нового порядку денного, вказує і список "жертв" серед іноземних послів.
Фінляндію, Норвегію і Нову Зеландію, швидше за все, просто зачепило за компанію. Правозахисна риторика нордичних країн (в тому числі, дії Нобелівського комітету) часом ускладнюють їх відносини з авторитарними режимами, але з огляду на рівень контактів і обсяги зв'язків, обидві сторони ставляться до цього швидше як до неминучого і в цілому прийнятного зла, ніж причини для розриву відносин. Те ж, в цілому, відноситься і до Нової Зеландії.
Так що значення в першу чергу має конфлікт між Анкарою і США, і ядром Європейського союзу — Німеччиною, Францією і Нідерландами.
За минулі роки саме з ними Туреччина серед інших країн ЄС на політичному поприщі конфліктувала найчастіше. Причому з Вашингтоном — крім питань закупівель озброєнь — на грунті вимог екстрадувати проповідника і колишнього наставника Ердогана Фетхуллаха Ґюлена; а з Парижем, Берліном і Амстердамом — з огляду на спроб Анкари поширити в цих країнах свій вплив через діаспори (Німеччина, Нідерланди), а також турецьких імамів, яким в результаті президент Еммануель Макрон перекрив дорогу до Франції.
Кожен раз, коли європейські столиці обурювалися діями Туреччини і робили відповідні заходи, Ердоган реагував вкрай жорстко. Але оперативно знижував градус конфлікту щоразу, коли мова вже заходила про введення Європою санкцій щодо Туреччини.
Ердогану потрібно було "зачепити" саме ці європейські країни, які мають досвід політичного протистояння з Туреччиною — причому на ґрунті прав і свобод. Примітно, до речі, що Джо Байден лейтмотивом свого президентства визначив саме ціннісну боротьбу демократій проти автократії — і саме Сполучені Штати були ініціатором злощасного листа.
У той же час Великобританія, Іспанія і Італія, розсудливо вирішивши не приєднуватися до спільної заяви по Кавалі, гнів у Анкари не спричинили.
Нинішню ескалацію, мабуть, слід розглядати саме в контексті анголського вояжу Реджепа Ердогана, який став черговим символом розширення впливу Туреччини на Африку. Перебуваючи з візитом в Луанді, Ердоган не тільки про міцніючі зв'язки говорив, але і видав кілька примітних тез, що стосуються зовнішньої політики Туреччини.
Перший: "Доля людства не може і не повинна бути кинута на милість жменьки країн — переможців у Другій світовій війні".
Президент Туреччини відкритим текстом закликав боротися з нерівністю в глобальній системі, в першу чергу в Радбезі ООН, який до цих пір обмежений лише п'ятьма постійними членами (Великобританією, Китаєм, Росією, США і Францією).
Другий: Туреччина — нація, яка не заплямована колоніалізмом ", і здатна "прийняти досягнення африканського народу в області незалежності, свободи і рівності".
Гра в "анти колоніалізм" — не новий метод в політичній практиці, спрямований як на консолідацію виборців, так і на створення передумов для збільшення зони впливу сторони, що ретранслюють подібні наративи.
Так що перш за все ми в даному випадку спостерігаємо реалізацію добре спланованої і продуманої, поетапної стратегії.
Туреччина Ердогана за останні кілька років змогла закріпитися в Сирії, Лівії та Середземному морі; на Південному Кавказі, і зараз приділяє все більшу увагу вже Африці та Центральній Азії.
Для успішної експансії потрібні історичні передумови і симулякр найпотужнішої перепони на шляху до величі Туреччини і тих, кого вона хоче цією величчю обдарувати.
Історичні передумови у Ердогана є — апелювання до історії Османської імперії. Другу частину спектаклю він почав розігрувати в минулу суботу.
І знову не обійшлося без історичних алюзій, адже дипломатичний "удар" — це свого роду алюзія з сакральним для турецької історії подією Першої світової.
Мова про Галліполійському десанті Антанти після невдалих спроб зруйнувати турецькі артилерійські батареї з моря. План примусу Туреччини до якнайшвидшого виходу з війни таким ось чином, запропонований Уїнстоном Черчиллем, реалізований не був. Мустафа Кемаль Ататюрк, що підкреслюють турецькі шкільні підручники, героїчно відбив атаку загарбників.
А після Ататюрк, на якого, як постійно нагадують провладні інформаційні майданчики, дорівнює Ердоган, почав створювати нову Туреччину. Тим же зараз зайнятий і нинішній турецький лідер, відбивши "посольський Галліполійський десант", в черговий раз продемонстрував готовність відстоювати інтереси держави перед переважаючими силами союзників.
Урок для України
Події, які відбуваються у стосунках між Туреччиною та іншими членами НАТО, не просто викликають занепокоєння, вони безпосередньо зачіпають інтереси України.
По-перше, з тієї очевидної причини, що Туреччина є чорноморською державою і природним стримуючим фактором для планів Кремля по перетворенню моря у внутрішнє озеро.
По-друге, Київ і Анкара постійно зміцнюють оборонне та економічне співробітництво. Але в той же час Київ проводить аналогічну політику на американському і європейському напрямках.
Тому в настільки делікатній ситуації від України вимагається максимум обережності, щоб не зіпсувати стосунки із Заходом, з одного боку, і Туреччиною — з іншого. І, виходить, не втручатися у внутрішні справи тієї ж Туреччини. Іншими словами, Києву слід брати приклад з Британії, Іспанії та Італії.
З іншого боку, політичні рішення мають властивість ставати прецедентами. Якщо гіпотетично Київ проявив би солідарність із закликами щодо Османа Кавала, то також був звинувачений Анкарою у втручанні у внутрішні справи Туреччини.
"Невтручання" ж може використовувати інша сторона — Росія — для нівелювання вимог звільнити в'язнів Кремля з числа українців, оскільки по турецькому прецеденту це "внутрішні справи" Росії.
Іншими словами, Україна може опинитися на шпагаті між діаметрально протилежними опціями, вибір кожної з яких визначено загрожує небажаними наслідками.
До того ж посилення конфлікту між Туреччиною і США створює невизначеність для України, оскільки неясно, якою буде наступна точка стабілізації на увазі, в тому числі стратегії адміністрації Джо Байдена по "придушенню" Росії і Китаю, для здійснення якої їй знадобиться союз з Туреччиною.
Невизначеність може, в свою чергу, підштовхнути українське керівництво до непродуманих кроків, які мають на меті забезпечення хоча б дещиці стабільності і ясності ситуації, але що можуть обернутися посиленням хаосу.
Поведінка Ердогана в нинішньому протистоянні з Європою і США гіпотетично може бути використана Банковою як приклад поведінки. Тим більше що у Зеленського явно проглядається прагнення до консолідації всієї влади в одних руках: судова система переважно слухняна, парламентаризм — умовність, уряд — отримує вказівки з Банкової.
А напередодні в інтерв'ю РБК-Україна секретар РНБО Олексій Данилов прямо виступив за перехід до президентської моделі держави, оскільки, мовляв, в кризові часи без усталеної демократії та інститутів, потрібна людина, яка взяла б всю відповідальність на себе.
Інше питання, що буде з цією людиною, тобто Зеленським, якщо він, зосередивши всю повноту влади, не витримає тягаря відповідальності, і ніяких масштабних змін не станеться.
У будь-якому випадку, такі дискусії і тенденції викликають занепокоєння, оскільки Україна вже проходила через це при Вікторі Януковичі. Чим все для нього і країни закінчилося — відомо.