Навіщо Баку розморозив карабахський конфлікт

Другий президент Азербайджану Ільхам Алієв успадкував посаду свого батька. Батько ж, Гейдар Алієв, починав в НКВС-МДБ-КДБ, де працював з 1941 по 1969 рр., а потім зробив кар'єру партійного функціонера. З 1969 по 1982-й Гейдар Алієв був Першим секретарем ЦК Компартії Азербайджану, після чого пішов на підвищення в Москву. За роки правління в Азербайджані Алієв створив там непробивну кланово-корупційну систему, спираючись на яку, сплив потім вже в якості президента, повернувшись в Баку на хвилі пострадянської смути.

Панамаликс - не загроза

Гейдара та Ільхама Алієвих можна порівняти з Олександром та Миколою Лукашенко, але вже на наступному витку, коли Олександр Григорович спочив, а підріс Микола Олександрович замінив батька.

Правда, порівнювати можна лише із застереженням, що школа все-таки різна. Олександр Григорович, при всій незвичайності, - парвеню, вискочка і "колгоспник". У порівнянні з ним Алієв-старший, який пройшов школу спецслужб з часів Берії і ЦК КПРС - з брежнєвської пори, виглядає номенклатурним аристократом, передав родової феод у владу спадкоємцю. Хоча, звичайно, не все вирішує походження, і Микола Олександрович, ймовірно, покаже нам чимало цікавого, коли прийде його час. Але аналогія дуже зручна, оскільки дозволяє скоротити розповідь про сучасному Азербайджані.

Так от, по своєму пристрою Азербайджан - олігархічна кланова диктатура без ознак демократії. Втім, на самому низовому рівні нинішній президент дозволяє деякі вільності, начебто незалежних профспілок. Цим він створює третю силу, яку інший раз використовує при суперечках з зарубіжними інвесторами.

Тим не менш Алієв має стійку репутацію диктатора і корупціонера, а його клан є найбагатшою в Азербайджані, фактично - господарями країни. Різного роду правозахисники викривали Алієва десятки разів. Але Панамаликс не світить йому скандалом (хоча цю офшорну історію він успадкував від батька), тому що Алієв не заривається. Він не претендує на участь у глобальній політиці. Не займається месіанством. Не говорить про "особливий азербайджанському шляху". Не намагається підім'яти під себе сусідів. В країні підтримується відносний порядок. Крадуть і виводять в офшори не всі гроші, дещо залишається і на розвиток. Іноземні інвестиції захищені. Відносини з сусідами - за одним винятком - в основному рівні, нормально-ділові. Словом, Азербайджан - надійний і передбачуваний партнер у нестабільному регіоні. І в цій якості цілком влаштовує і США, і ЄС, і всіх своїх сусідів - крім Вірменії, а останнім часом ще і Росії.

Єреванські "Смерчі"

"Південний газовий коридор", обретавший все більш виразні контури і готовність інвесторів працювати в стабільному Азербайджані, виявився останньою краплею. Альтернативний шлях транспортування газу, особливо після зняття санкцій з Ірану, був сприйнятий "Газпромом" і особисто Путіним як виклик і пряма загроза. І війна в регіоні, здатна поставити хрест на азербайджанської альтернативу російському "Південному потоку", стала для Москви настійною необхідністю.

Повідомлення про те, що Вірменія перекинула в Карабах установки "Смерч", було очікуваним. Справа в тому, що до останнього часу "Смерчів" у вірмен не було. А в кінці лютого вони з'явилися. Росія раптово надала Вірменії кредит на $200 млн Але грошей "на руки" Єреван не отримав, зате отримав ракетні установки. Причому поставлені вони були буквально за кілька днів.
Не треба володіти великою проникливістю, щоб зрозуміти, на кого будуть спрямовані ці "Смерчі" і чому поставки йдуть в такому поспіху. Було ясно: Єреван готує удар, а його напрям можливо тільки одне - по Азербайджану.

Через два тижні прес-служба Південного військового округу РФ повідомила, що "російські призовники", що служили на базі в Гюмрі, масово переходять на контракт. Справа в тому, що в мирний час залучати до військових дій призовників незаконно. А "контрактників" - можна.

Через ще два тижні на вірменських полігонах "Камхуд" і "Ала-гяз" почалася "підготовка ракетних підрозділів", про що повідомила все та ж прес-служба ЮВО РФ. І, нарешті, ще через два тижні Вірменія перекидає "свої" реактивні системи залпового вогню в Нагорний Карабах.

Очевидно, що за два тижні підготувати екіпажі було неможливо. Своїх у Вірменії бути не могло з причини відсутності "Смерчів". Китайські "нащадки" AR1А, які в кількості восьми штук у Вірменії все-таки були, від "Смерчів" відрізняються кардинально, і пересадити екіпажі з них "за аналогією" не можна. Тобто в Карабах поїхали установки з російськими екіпажами, за обкатаною схемою "ихтамнет".

Перекидання "Смерчів" і ще більш потужних "Точок У" відбулася практично одночасно з повідомленням про загострення обстановки і початку інтенсивних перестрілок, в яких сторони звинуватили один одного. Важко сказати, що сталося раніше, але очевидно одне - перекидання "Смерчів" готувалася заздалегідь, тому що "Смерч" і "Точка У" - це не кишеньковий ліхтарик і не запальничка. Крім власне бойових машин, потрібно перекинути боєзапас і безліч обслуговуючої техніки. Таку операцію неможливо підготувати за дві години. На складному рельєфі Карабаху - тим більше.

Маленька переможна - що?

Коли стрілянина вщухла, з'ясувалося, що кривавими соплями утираются вірмени. При цьому весь світ твердо знав, що Вірменія - агресор і російська маріонетка. По ходу справи Єревану пригадали всі його проросійські демарші. Тут у кожного своя пам'ять: в Україні - голосування в ООН щодо анексії Криму, в Грузії - позиція Вірменії в 2008-му, словом, ніхто вірмен не пошкодував, бо вони порядком дістали. А Москва відреагувала якось несміливо, без вогника. Що дивно. Був же замах на $200 млн. Де продовження?

Потім з'ясувалося, що почав все-таки Азербайджан: Алієв зіграв на випередження. Наскільки саме він збагнув вірменський удар: на кілька годин, днів або тижнів - тут можна посперечатися. Так чи інакше, азербайджанці вдарили превентивно. Але і це не змінило ситуацію. Агресорами в очах всього світу все одно залишилися Вірменія і стояла за нею Росія.

Причин тому було як мінімум три. По-перше, залишилися російсько-вірменські "Смерчі" з екіпажами "ихтамнетов". По-друге, як слушно зауважили з Баку, ні про яку "агресії" проти Вірменії, ні навіть проти Карабаху мови не було і не могло бути. Баку провів військову операцію на своїй території, захопленій всупереч нормам міжнародного права більше двох десятків років тому. В азербайджанських районах, прилеглих до Карабаху. І хто тут агресор?

По-третє, Баку отримав зайвий привід нагадати, що ніяких претензій на сам Карабах у нього немає. Що можна і потрібно почати мирні переговори про майбутню долю Нагірного Карабаху. Але для цього треба прибрати першопричину: окупацію Вірменією азербайджанської території. Ця окупація - міжнародно визнаний факт. Є чотири резолюції РБ ООН, рішення Генеральної конференції ООН, документи Ради Європи, Європарламенту, ПАРЄ. Всі вони однозначно вимагають від Вірменії вивести окупаційні війська з п'яти прилеглих до Нагорного Карабаху азербайджанських районів.

Затівати велику війну Алієв розсудливо не став, але продемонстрував Єревану: рыпнитесь - буде боляче. Азербайджанці просунулися на пару кілометрів від старої лінії розмежування і отримали хороші оборонні позиції, що гарантують вірменам і росіянам важкі втрати при будь-якій спробі настання. Тобто можливість нової агресії була припинена в зародку.

На внутрішньому полі Алієв цим сильно зміцнив свої позиції. А йому це вкрай необхідно. Непристойно багате сімейство і президент-диктатор на третьому терміні все-таки дратують багатьох громадян. Особливо на тлі неминучих економічних труднощів у зв'язку з падінням цін на енергоносії. І от громадяни, в порядку компенсації, отримали відмінний курс колективної психотерапії. Тому, що втрата 20% території країни була, як не крути, страшної травмою. Не тільки економічної, але й психологічної. Алієв же ясно продемонстрував, що всі роки при владі він не тільки багатіли, а й зміцнював військо. І що рішення проблеми вірменської окупації азербайджанської території - питання недалекого майбутнього.

В очах США, а також в очах потенційних інвесторів Алієв підтвердив і зміцнив свою репутацію регіонального регулятора та гаранта стабільності. Росії продемонстрував, що готовий діяти рішуче, але тут же зробив кілька миролюбних заяв, показавши, що сваритися з Москвою не хоче. Поважайте його інтереси - і він буде поважати ваші. Але на відміну від Вірменії, Азербайджан не кремлівська прислуга, а сторона переговорів.

Здаючи за новою

Можна з упевненістю стверджувати, що Алієв прийняв рішення про бліц-ударі по Вірменії самостійно, не консультуючись з ким-небудь на Заході. Благо він, як і Путін, володіє достатньою владою, не обмеженої формальними процедурами.

У цьому новому розкладі Вірменія для Росії виявляється вже не регіональним інструментом, а тягарем. З урахуванням нинішньої російської репутації будь вірменська озброєна самодіяльність, причому не тільки Єревана або навіть Степанакерта, але і якихось зовсім дрібних польових формувань, буде пов'язана з Путіним і поставлена йому за провину. У сформованій ситуації Вірменія в очах всього світу буде російською маріонеткою. Її міжнародний статус впритул наблизився до статусу ОРДЛО, що на тлі посолидневшего Азербайджану особливо помітно. Одночасно в очах Єревана Кремль теж впав: він перестав бути джерелом будь-яких гарантій і залежність від нього виглядає вкрай обтяжливою. Вихід є: налагодити відносини з сусідами. Щоправда, це потребує зміни політичних еліт, що, ймовірно, незабаром станеться.

"Карабахська партія" у Вірменії виявляється в ролі програла, причому ганебно програла. Це означає її кінець на найближчих виборах і прихід до влади помірних (трохи більше помірних, незважаючи на можливу реваншистську риторику) сил, не пов'язаних безпосередньо з "блискучою історією" НКР. З такими силами буде зручніше розмовляти і владі Баку, не побоюючись звинувачень у "переговорах з терористами". З'являється надія в найближчі років п'ять-сім демонтувати конфлікт у Карабаху. Ясно, що в цьому випадку Алієв - як один з головних, якщо не просто головний автор карабахського світу - отримає індульгенцію від всіх диктаторських гріхів, зможе безперешкодно і рукопожатно обиратися необмежену кількість разів і навіть передати пост президента своєму синові.

Зрозуміло, гра ще не закінчена. Можливі несподівані повороти. Але ця партія - за Алієвим. І його перемогу складно назвати інакше, як блискучою.

Міньйони мимоволі

Долю Вірменії в прив'язці до Росії важко назвати інакше, як трагічною. Спровокувавши карабахський конфлікт, граючи на комплексах защемленого національного самолюбства і міф про "великого Арцахе", Москві вдалося перетворити Вірменію в повністю підконтрольну маріонеткову державу.

За чверть століття невщухаючим війни в Карабаху і фактичного перебування в ролі регіонального ізгоя з країни втекла значна частина освіченого і просто розсудливої населення. Сьогодні в Єревані безроздільно панує "партія війни". У тримільйонній Вірменії живе півмільйона вихідців з Карабаху, включаючи чинного президента Сержа Саргсяна і його попередника Роберта Кочаряна: Кочарян був першим президентом НКР, а Сарг-
сян керував її "силами самооборони".

Романтизація війни в Карабаху як акту "відновлення історичної справедливості" стала ідеологічним стрижнем Вірменії, відмова від якого означав би світоглядну катастрофу. В країні немає і натяку на політичні сили, які зважилися б на такий крок.

Іншими словами, Вірменія перетворена в придаток невизнаного Карабаху. Цей тандем повністю залежить від Росії економічно, а фактично управляється з Москви, слухняно виконуючи навіть самі непристойні примхи кремлівських господарів.