Фрагментація світу і України. Де мешкає електорат націонал-популістів

На початку 2000-х років у відносно молодий тоді глобалистике як напрямку суспільствознавчих досліджень на стику економіки, політології і соціології активно розвивалося уявлення про найближчому майбутньому як про дуже фрагментованим планеті оазисів процвітання і похмурих територій архаїки.

Передбачалося, втім, з огляду на тодішню щиру віру в непогрішність західного ліберального драйву, що процес фрагментації в основному торкнеться лише країни, що швидко розвиваються, умовно відносяться до "третього" або все ще був блідим контуром на карті "другого" світу перехідних постсоціалістичних економік. Малося на увазі, скажімо, що в тій же Бразилії північний схід (Форталеза-Ріо-де-Жанейро-Сан-Паулу) проривається до європейських стандартів життя, в той час як центральні регіони величезної країни залишаються інфраструктурно недорозвиненими. Так бачилися в свій час, на російському прикладі, і тренди (до речі, цей термін був ще не в ходу) найближчій історії Москви, Санкт-Петербурга і кілька більш ізольованого Новосибірська. Цікаво сьогодні кинути погляд назад, з урахуванням того, що пройшли вже дві короткі епохи "технічного розчарування".

Спочатку - між азіатсько-російською кризою 1998 і найбільшим відомим терактом 9/11 в 2001 році в США метафорична фабрика глобальної політичної думки розчарувалася в потенціалі третьої та четвертої хвиль політичної демократизації, в 90-е подібно цунамі поширювалася на південь і схід від старих кордонів.

Різноманітні дефекти реформ незмінно - у країнах, скажімо так, вагаються приводили до влади або популістів, миттєво обраставших корупційними зв'язками, або відійшла від шоку самознищення радянського блоку стару номенклатуру, отполировавшую свій імідж на манер більш жалісливих, помірних модернізаторів.

Вчені занурилися в "культурні дискусії", почали обговорювати досить провокаційне "Зіткнення цивілізацій" Сем'юеля Хантінгтона, біля керма зовнішньої політики американського гегемона виявилися неоконсерватори, а в центрі уваги генерує похмурі загрози Близький Схід. До кінця нульових із запечатаного на руїнах Третього рейху сейфа в публічну площину просочилася "геополітика". Про фундаментальних дослідженнях періоду ідеалістичного оптимізму - дослідженнях, які самі по собі зовсім не були такими оптимістичними - призабули.

А даремно.

Починаючи із середини поточного десятиліття явище фрагментації, тепер практично огинаючи академічну сферу, з гуркотом вилилось у площину практичної електоральної політики в реальному часі. Поверхнево і інтуїтивно цей феномен читається навіть в циклічних сценаріях українських виборчих кампаній вже з середини 2000-х: в залежності від ідеології прагне до влади політико-економічного угруповання, у нашій країні протиставлялися один одному захід і схід. Макрорегіони позиціонувалися політичними технологами як "прогресивні" і "регресивні", то на рівні "стара промисловість" і "нова торгівля".

Звичайно, дискурс деградував, і, врешті-решт, опустився на рівень ворошіння палицею у вулику субэтничности. І - дихаючи грозою майбутньої війни - випав з обговорюваної тут теми.

Між тим, у самій Росії - хоча вибори фактично всіх рівнів в ній фальсифікуються "більш ніж повністю" приблизно з 2003 року (1996-2003 їх результат в якійсь мірі "модифікувався", але необов'язково з допомогою підтасовувань) відбувався схожий процес. А саме - в 2012 році, після наївних протестів "міського класу", Кремль остаточно ліг на галс агресивної архаїки. При всій штучної злиднях вибору для третього обрання Володимира Путіна, крім фальсифікацій був використаний інструмент жорсткого протиставлення бідної периферії (зокрема - "електоральних султанатів") і заможних мегаполісів, які виграли від повсюдного буму нульових. Той же самий метод, просто ще на порядок грубіше, в умовах явки в реальності ледь досягала 40% був застосований і на "виборах" 2016 року...

Однак, реалії Східної Європи, навіть якщо включати Росію в загальний пострадянський дизайн, все ж значною мірою відстоять від тренду фрагментації, пронизавшего західний світ. Можна припустити, що його контури захисту від суперечливих тенденцій, бадьоро запущених у навколишнє ойкумену тридцять років тому і позначилися від менш розвинених країн, порвались в результаті банківської кризи 2007-2009 рр. і боргової кризи в Європі в поточну декаду.

Так це чи ні, але електоральні карти останніх двох років, від Англії (уточнимо - не Великобританії як такої) і США до Нідерландів і Туреччини демонструють одну й ту ж тенденцію. А саме - приморські курорти і фінансові, а також генерують технології центри-агломерації голосують за умовних лібералів, в той час як "глибинка", внутрішні території, выплескивающие городян у першому поколінні через умовних консерваторів.

Особливо трагічними представляються в цьому сенсі референдуми в англійській частині Великобританії і Туреччини, оскільки ці країни неможливо якимось чином розділити зсередини або ззовні (незважаючи на яка тяжіє курдський фактор в Туреччині та вагомий факт уельського самоврядування).

Це означає, що в країнах ядра західного конгломерату - оскільки в Австралії, Канаді, Новій Зеландії, динамічних країнах Карибського басейну або Південно-Східної Азії подібні тенденції поки взагалі не спостерігаються - відбувається поляризація, очевидно переросла місцеві партійні системи.

Остаточний вердикт винесуть вибори у Франції та Німеччині, але слід знати, що обидві ці країни (як, можливо, Канада, а також як - не варто дивуватися Україна) є більш гармонійно "розподіленими" в аспекті національного багатства.

Інша справа, що в Канаді, в майбутньому, багаті узбережжя і регіон прерій можуть дати про себе знати, просто старовинна система поки не дозволяє цим тенденціям проявитися, та й сам наш головний союзник являє собою країну малозаселенную (пропорційно своїй гігантській території).

В Україні, після исторжения з національного тіла партій, чия ідеологія допускала сумніви в цінності національного суверенітету, масло все одно залишається відносно рівно розмазаним по бутерброду. Але тут може мати місце неминуще значення тіньової економіки - в результаті триваючої, нехай і зі швидкістю равлика, інтеграції в ринок ЄС, неминуче проявиться перекіс у бік Галичини, Буковини, Одеси, Київсько-Житомирської агломерації, і, можливо, Харкова та Дніпропетровська.

Популісти різних мастей будуть шукати собі виборця за межами цих пов'язаних між собою торговими маршрутами оазисів. Всередині них самих, правда, теж відбувається найтонша фрагментація, яку краще всього вивчати за статистикою ринку нерухомості.

В прийдешніх же британських виборах - якщо прибрати з картинки Шотландію, як формується ембріональну державність, буде повчально поглянути на розподіл: де саме перетнеться виборець лейбористів і націоналістів, а де - консерваторів і ліберальних демократів...

Продовжує, на жаль, домінувати на планетарному рівні бачення людської цивілізації як розвиненої Півночі і відсталого Півдня нині переливається в мініатюрній клепсидре з романів Дена Брауна всередині самої ядерної західної цивілізації, а також її відгалужень.

Поки що не дуже виразно у Східній Європі, яку терзають старі історичні кошмари, адже нації нових і відновлених держав регіону все ще не в силах міцно закрити над ними двері склепу. Але занадто очевидно фрагментація вражає країни Заходу, в яких транснаціональні стану величезних урбанізованих просторів ХХІ століття на добру покоління відірвалися від нескінченних передмість, в яких пенсіонери не так давно відкрили для себе інтернет.

Передмість, з яких і народився настільки кричущий і руйнівний протест проти загальносвітового ринку і соціуму. Протест, який, як би не намагався, не можна ігнорувати і над яким неетично знущатися. Тому що саме ці "пенсіонери" побудували всі ті гігантські сталеві і скляні простору, в яких ми живемо досі, перепродуючи їх один одному під модні тренди, на наступний же день забуваючи про те, в чому ж саме ще вчора складалася їх модність.