Японська зрада. За яких умов можлива велика війна в Південно-Китайському морі (ІНФОГРАФІКА)
На щорічному Варшавському форумі з питань безпеки американський генерал у відставці Бен Ходжес передбачив, що війна між Китаєм і США має високу ймовірність початися через 15 років. Втім, подібні прогнози увійшли в моду ще з відносно безпечного камлання відомого "Стратфору", а остаточно закріпилися після воцаріння в Білому домі Дональда Трампа, який зациклився на Китаї точно так само, як у 80-ті Японії, про що молодий мільйонер навіть писав колонки в нью-йоркські видання.
Другий потужний
Разом з тим і справді іноді торгова війна (правда, наскільки вона серйозна між США і КНР, зрозуміти непросто, може, тому Трамп і має намір звільнити свого 80-річного міністра торгівлі Уилбура Росса?) передувала великим військовим конфліктам. Наприклад, американські санкції та інші торгові обмеження (зокрема, паливні) проти Японії у 1940-1941 рр. передували атаки на Перл-Харбор.
Об'єктивно китайська військова загроза для США за останні роки помітно зросла. Так, з відкритих джерел випливає, що в цьому році Китай вперше випередив США за кількістю катерів і кораблів у складі свого флоту. Також Пекін має в своєму арсеналі противокорабельное зброю, яка може в разі справжнього гарячого конфлікту обмежити можливості США захищати своїх тихоокеанських союзників. З якими, між іншим, у Білого дому Трампа склалися дещо суперечливі відносини.
Крім того, Китай розробляє протисупутникові збройові системи (чи варто нагадувати, що найбільшої супутникової угрупованням мають США?). Вихідні від Китаю кіберзагрози вже сьогодні досить реальні, щоб розуміти, що американська електромережу, банківська система, мобільний зв'язок і базові технологічні функції збройних сил і розвідки є вразливими. В даному випадку, мабуть, не слід вважати антикитайські філіппіки Трампа лише спробами переключити увагу з неприємної теми російської на таку хвилюючу його тему китайську. Крім того, незважаючи на спростування, схоже, не тільки російські, але й китайські спецслужби не гребували спробами підслуховування конфіденційних розмов американського президента.
Так чи інакше, в 2017 р. Китай посідав друге місце в світі за обсягом військових витрат ($228 млрд). Це саме по собі не може не надати дискусії про потенційного американсько-китайському протистоянні на Тихому океані і в Південно-Східній Азії і регіональне, російський вимір. Адже стає все очевидніше, що Китай зовсім не має наміру вести себе по відношенню до РФ як до союзника, причому у своїй манері цілком слідує політиці американських санкцій відносно Москви. Більш того, більшість спільних китайсько-російських проектів виявляються аферами, щодо яких у самому Китаї ведуться розслідування. При цьому з Росії КНР примудряється вичавлювати все нові і нові поступки.
У той же час, згідно з даними профільного Стокгольмського інституту досліджень проблем миру (CIPRI), китайський військовий бюджет майже в чотири рази більше російського ($66,3 млрд). Пропорції теж примітні, адже на сьогоднішній день Китай витрачає всього лише 1,9% свого ВВП на оборону, США — 3,1%, Росія — 4,3%. Враховуючи нинішній контекст і настрою свого керівництва, Пекін в найближчі роки теж може перейти до витрат на оборону на рівні 3% ВВП.
При цьому коли і якщо китайський військовий бюджет збільшиться до 3% обсягу економіки, яка зростає в діапазоні 6% в рік (тобто оборонні витрати Китаю перевищать $600 млрд), а якість китайської військової техніки перестане поступатися іноземним аналогам, то загрози конфлікту відразу в декількох регіонах світу, будучи незбалансованими, різко зростуть.
Причому що до російського напрямку, то китайська військова машина стане потужнішим російської більш ніж в 10 разів.
Примітно і те, що Китай за останні 15 років нарощував свій арсенал ракет середньої і малої дальності наземного базування (говорять про 2 тис. таких ракет), в той час як Москва і Вашингтон від них позбувалися.
Азіатський ремейк холодної війни
В дусі ремейка холодної війни, пам'ятаючи про досвід СЕАТО, певні кола в США не залишають думок про якомусь варіанті "азіатського НАТО".
Раніше такий проект міг би природним чином розвинутися в тіні Тихоокеанського торгового угоди, але в силу поглядів Трампа на зовнішню політику угода продовжує здійснюватися без участі США. Поки не дуже ясно — крім як у розрізі збройових угод — дивиться в цьому напрямку нинішній Білий дім. Потенційно в такий альянс можуть увійти частково визнаний Тайвань, Південна Корея, Японія, Філіппіни, Сінгапур, В'єтнам, Лаос, Таїланд, Малайзія, Індонезія, Камбоджа, Австралія і Нова Зеландія. Варто, втім, врахувати, що сьогодні вони існують в трьох різних моделях забезпечення своєї безпеки — американські бази, суверенітет і умовний британо-американський "парасольку".
Є свої резони для приєднання до такого блоку та Індії, оскільки у Нью-Делі серйозні протиріччя з сусіднім Китаєм і настільки ж серйозні побоювання з приводу посилення і нових амбіцій цієї імперії. Незважаючи на те, що по ряду питань Індія і Китай небезуспішно ведуть між собою діалог. Причому членство в гіпотетичному "азіатському НАТО" зовсім не виключає розвинених економічних зв'язків з Китаєм.
Знаючи про китайському прагматизмі, можна припустити, що такий блок дійсно може стримувати Пекін і запобігти війну не тільки між Китаєм і США, але і між Китаєм та іншими членами цього альянсу. Тобто це якийсь перенесення в Південно-Східну і Південну Азію євроатлантичного досвіду. Радник Трампа з національної безпеки Джон Болтон зробив перший обережний крок в цьому напрямку, запросивши Кремль почати "стратегічні переговори" про якусь співпрацю у зв'язку з новими китайськими військовими викликами.
Але у своєму запої імперського ресентименту Москва поки глуха до подібних пропозицій, тому і залишається один на один з ОДКБ — такими потужними військово-політичними партнерами, як Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан. З яких союзників Таджикистан об'єктивно все глибше втравливает Росію в сумнівні операції з афганськими талібами, які колись вигнали радянські війська з Афганістану. А в цей час ситуація в макрорегіоні переживає зміни, які не варто ігнорувати. Так, флірт Москви і Токіо дійшов, схоже, до крайньої точки. Аж до того, що Японія може відмовитися від розміщення на Курилах військових баз США, якщо РФ поверне їй Південно-Курильські острови.
Як пише в листопаді газета "Асахі", це пообіцяв прем'єр-міністр Сіндзо Абе Володимиру Путіну. Притому Японія пов'язана системним договору про безпеку із США, так що або Абе такий маневр з американцями раніше обговорював, або шалено блефує. Або ж просто розуміє, що мова тут про події, поки що суто гіпотетичних.
Але цікавить чи Трампа питання позиціонування в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, адже він сам говорив щось про виведення баз в обмін на закупівлі Токіо і Сеулом американського зброї? Саме ж припущення про відмову від розміщення американських (і будь-яких військових баз) на Курилах може свідчити про зрушення позиції Токіо в територіальній суперечці.
Правда, думається, таким же блефом займається і Володимир Путін, принижений на саміті АСЕАН прем'єром Сінгапуру і поставлений перед фактом керівництвом Малайзії, вказали на те, що виміняні на пальмову олію російські військові літаки практично не літають. Йому-то від японців зрозуміло, що треба, — будь-якою ціною довести, що він все ще не міжнародний політичний прокажений, що з ним спілкуються з серйозних питань. Та й заробити трохи грошей не завадило б, адже лещата санкцій стискаються.
Блеф не блеф, але, виявляючи зрозуміле занепокоєння, керівники всіх шести опозиційних партій Японії провели екстрену нараду і вирішили якомога швидше викликати на парламентські слухання Абе, щоб він у деталях розповів про своїх дивних переговорах у Сінгапурі з правителем Росії. Правда, Абе, як повідомляється, все-таки відстоює передачу всіх чотирьох, а не двох островів до укладення мирного договору. Але куди заведуть японського прем'єра його ілюзії, а Путіна — його корупція і відчуття безвиході, сказати складно. Тим більше що, щоб провернути таке, Японії все-таки доведеться вступити в переговорний процес з американцями, оскільки, з їх точки зору, вони можуть розміщувати свої бази на всій її території.
Наживка для Токіо
Справа в тому, що у Токіо склалося враження про досягнення в Сінгапурі якихось реальних домовленостей про Південних Курилах (та і не даремно ж Абе стільки разів відвідав в РФ за останні роки). Цей хайп викликав певний ажіотаж і поживу для преси. Взагалі-то, спочатку Дмитро Пєсков повідомив, що була досягнута домовленість про активізацію переговорів про мирному договорі на основі Спільної декларації 1956 р. Ключовий момент — нібито визнання першочергової важливості домовленостей 1956 р., які на зустрічі в Сінгапурі начебто вирішили взяти за основу для вироблення домовленості щодо Курил (щоправда, й раніше говорилося щось схоже). Але варто відзначити, що, на відміну від Меркель і Макрона, Абе — єдиний з лідерів країн "Великої сімки", який їздить в Москву, Сочі і Санкт-Петербург не безцільно, без зовнішнього відчуття примусу і якого не схиляють в Кремлі на вихід з режиму санкцій. У цього явища є якісь глибокі мотиви.
Так, згідно з оцінкою головного російського політолога-японоведа Василя Головніна, в дні підписання цієї декларації радянське керівництво на чолі з Микитою Хрущовим прагнуло до якнайшвидшої домовленості з Японією, сподіваючись, що вона, як Фінляндія й Австрія на іншому кінці Євразії, вибере шлях нейтралітету. Тому Москва в порядку компромісу запропонувала Токіо деякі території — сильно меншу частину Південних Курил, які той хотів отримати назад.
У ст. 9 Спільної декларації говориться, що СРСР, "йдучи назустріч побажанням Японії і враховуючи інтереси японського держави", готовий передати сусідові острова Шикотан і Хабомаї, але тільки після підписання мирного договору. Однак Токіо тоді від подарунка відмовився: на нього натиснули США, які в умовах разгоравшейся холодної війни заблокували радянський сценарій. Вашингтон пригрозив, що в разі компромісу за схемою Шикотан–Хабомаї не поверне Японії Південну Окінаву з прилеглими островами, які тоді все ще перебували під американською окупацією. Ці території були куди важливіше для Японії, ніж обіцяний їй крихітний шматок південної частини Курил, і вона продовжила вимагати всі острови цієї зони, включаючи найбільші — Кунашир і Ітуруп. Двома роками пізніше Хрущов відкликав свій "подарунок" назад, а в Японії залишилися військові бази США.
Парадоксально, на думку Головніна, те, що Путін не раз заявляв, що визнає цей документ у повному обсязі. Проте, нагадує японознавців, він говорив і про те, що стаття 9 повна туману. За його словами, там зовсім не обумовлюються умови передачі Японії Шикотана і Хабомаї, не вказується, під чиїм суверенітетом вони опиняться після цього.
Офіційна позиція Токіо, як і раніше, полягає в тому, що мирний договір підписуємо після вирішення долі всіх Південних Курил. Але Путін вже довго водить Абе за ніс і лише потім, щоб компрометувати єдність "Великої сімки", природно. А при нагоді витягнути у японців, які без великого ентузіазму ставляться до "інвестиційних проектів" Москви на тихоокеанському узбережжі Росії, трохи грошей.
Всі ці ідеї, звичайно, поки що залишаються на рівні припущень, так і Кремль поки напускає туману, не роблячи конкретних заяв за темою переговорів з Японією (для режиму головне — продемонструвати, що зазвеневший на рамці сінгапурського металодетектора "Міхал Іванич є великим стратегом).
Але прем'єр Абе, мабуть, бере всю цю гру Кремля за чисту монету. Так, він налаштований на двосторонню зустріч з Путіним на саміті "двадцятки" в Аргентині, який відбудеться 30 листопада — 1 грудня. Якщо згадати про головну причину поїздок великих російських чиновників в Аргентину, то можна припустити, що в Буенос-Айресі російський правитель розповість японського прем'єр-міністра ще й не такі казки. Примітно, що відразу після бесіди в Сінгапурі Сіндзо Абе несподівано повідомив, що вже на початку майбутнього року поїде в Росію на нові (знову!) переговори про мирний договір. Схоже, Абе, ризиковано пообіцяв виборцям вирішити питання про північних територіях, має намір битися до кінця. За цей гачок його і тримає колишній завклубом з Дрездена. Звичайно, сьогодні Путін — народ мовчить — теоретично може продати японцям не те що Курили, але і Мордовію, та ось біда, там уже господарюють китайці.
Чого явно тут не враховується, так це того, що Трамп, звичайно, повыводил б американські військові бази звідусіль, крім мексиканського кордону, але шури-мури за своєю спиною, та ще й від японців, не потерпить. Крім того, під впливом Трампа або за його відсутності на Корейському півострові просувається певний нетривіальний процес, причому в ролі яструбів по відношенню до Пхеньяну скоро можуть виступити демократи. А південніше свою гру вибудовує Китай, на який Трамп нерівно дихає і, можливо, небезпідставно. Принаймні, постійне напруження в Південно-Китайському морі не фікція. Як і найдовший в світі міст на Макао.
Будь-яке послаблення американських позицій в Японії неминуче призведе до посилення — чергового — позицій Китаю у всьому Тихоокеанському регіоні. І при всій нелюбові як Джона Болтона, так і Дональда Трампа до колективним угодам досить імовірно, що в такому випадку обійтися без подібних пактів буде дуже непросто, якщо США хочуть уникнути прямого зіткнення з Китаєм прямо на своїх військових базах.
