Зупинена війна. Коли закінчиться боротьба за Карабах

Війна в Карабаху завершилася. Вірменська сторона зазнала поразки і фактично капітулювала. Але Азербайджан здобув лише обмежену перемогу, яка ще може виявитися пірровою. Куди більшого успіху — причому куди меншими зусиллями — досягла Росія. І, нарешті, безумовним тріумфатором стала Туреччина.

Утім, все по порядку.

#Шуша_наша

Починаючи з 4 листопада в мережі з'явилися повідомлення вірменських ЗМІ про "часткове закриття" траси "Лачин-Ханкенді" (Степанакерт) для пересування цивільних осіб в зв'язку з діями "диверсійних груп азербайджанської армії". У перекладі з пропагандистської мови загальнозрозумілою це означало, що азербайджанська армія вийшла на трасу "Лачин-Шуша-Степанакерт" і поступово бере її під контроль. А оскільки траса є єдиним повноцінним транспортним коридором, що зв'язує Вірменію і НКР, це означало також і те, що кінець НКР близький: без постійного підживлення боєприпасами, людьми і технікою з Вірменії він не зміг би протриматися і декількох тижнів.

До суботи, 7 листопада, цей фінал знайшов вже цілком певні обриси. З Степанакерта в сторону Вірменії хлинув потік цивільних машин, чому азербайджанці не перешкоджали. По-перше, це полегшувало їм завдання по встановленню азербайджанського контролю над звільненими територіями, а по-друге, своєю втечею вони блокували трасу, ускладнюючи вірменам перекидання підкріплень. Одночасно з'явилися і повідомлення про взяття Шуші, міста між Лачином і Степанакертом, причому, до останнього від Шуші всього 11 км. До того ж Шуша — історична столиця Нагірного Карабаху, і її взяття мало не тільки стратегічне, а й символічне значення.

У неділю, 8 листопада, президент Азербайджану Ільхам Алієв заявив про взяття Шуші вже офіційно: "азербайджанський прапор піднято над містом". Вірменські джерела взяття міста визнали тільки в понеділок. Інформація про взяття під азербайджанський контроль Лачина з'явилася навіть раніше, ніж новина про взяття Шуші.

Закриття Лачинського коридору якісно змінило ситуацію в НКР. Ні про який "заморожений конфлікт" і багаторічні переговори ні про що, під благодушним наглядом посередників, які мирно дрімали, мова вже не йшла. Всі питання стали гранично конкретними і вимагають негайного вирішення.

Російська реакція на падіння Шуші на державному рівні була, як і раніше, стримано-примиреною. Москва не бажала безпосередньо вписуватися за вірмен, йдучи на прямий конфлікт з Туреччиною, та й не мала для цього необхідних ресурсів. У той же час Росія не могла допустити і ліквідації НКР: це суперечить її інтересам. Власне, тому на всьому протязі конфлікту Москва вела консультації з Анкарою, тим більше що Туреччині загострення відносин з РФ також абсолютно ні до чого. Принаймні, в загальних рисах такий собі компроміс був змальований вже на другий-третій тиждень конфлікту. Одним з його ознак стало повсюдна згадка на російськомовних комунікаційних майданчиках тези про необхідність введення в Карабах миротворців.

Але вдало розвивається операція і очевидні проміжні успіхи давали Баку всі підстави для упертості. Однак Кремлю, на жаль, не можна відмовити в умінні вичікувати і блискавично використовувати можливості, що відкриваються.

Така нагода трапилася в понеділок, коли на вірменській стороні нахчиванської ділянки кордону зазнав катастрофи російський вертоліт Мі-24, імовірно збитий азербайджанською ППО, а його екіпаж загинув. Хоча Баку приніс вибачення за цей інцидент, слово "ймовірно" тут виглядає доречним, оскільки в цій історії не можна виключати спроби вірменської сторони надати Россі casus belli — але, можливо, провокація не вдалася, а наступні події зробили необхідним збереження Єреваном обличчя. З іншого боку, могла мати місце і "розпасовка" або між вірменами і росіянами, або взагалі між усіма чотирма сторонами: Москві парад азербайджанських військ у Степанакерті абсолютно ні до чого, а Анкара в рамках компромісу цілком могла натиснути на Баку, щоб той не сильно розганявся, а той, у свою чергу, міг не особливо опиратися: війна коштує дорого, а західні санкції вже починали маячити і на турецькому, і на азербайджанському горизонтах.

Виграш на трьох

Як би там не було, ціною двох пілотських життів і вертольота Росія отримала можливість розширення своєї військової присутності на Південному Кавказі — питання введення "миротворців" (коли це слово відноситься до російського контингенту, написання його без лапок суперечить і фактам, і здоровому глузду) у понеділок було остаточно вирішене. Зняття з порядку денного карабаської проблеми (безумовно, тимчасове) дозволяє Москві зосередитися на куди більш важливому геостратегічно грузинському напрямку: робота по орусофілюванню і кооптації еліт, інформаційні маніпуляції, спрямовані на визнання Грузією втрати окупованих територій і безальтернативність відновлення відносин з РФ — будуть, принаймні, посилені.

При цьому зрада Москвою Вірменії вирішує і ряд інших завдань. Перш за все навіть з боязкими спробами Єревана розвивати альтернативні російському вектори зовнішньої політики покінчено. Правління Нікола Пашиняна — якщо і продовжиться — повністю дискредитоване поразкою (до слова, спікера парламенту Арарата Мірзояна вже жорстоко побили). Це означає не тільки ймовірне повернення у владу знесеного вулицею Степанакертского клану і гарантовано повну сервільність Єревана Москві, але і — що набагато важливіше для Кремля — дискредитацію кольорової революції шляхом впровадження наративу "переворот привів до поразки у війні". Наративу, який, з огляду на панічний страх Путіна перед вулицею, особливо корисний для внутріросійського дискурсу.

Заради цього можна навіть визнати, що Карабах — це Азербайджан. Хоча РФ цього ніколи і не заперечувала, але ніколи і не сприяла, вважаючи за краще імітацію вирішення проблеми. Але таке визнання дорого обійдеться Баку. По суті, на території Нагірно-Карабаської Республіки, статус якої в угоді про перемир'я не визначений, Росія отримає південнокавказьке Придністров'є. Малоймовірно, що через п'ять років її "миротворці" (пару тисяч — навіть чисельність збігається) з 15 ОМБСБ, засвітилися в боях у ПМР, Північній Осетії, Абхазії та на Донбасі, підуть: в договорі прописана автоматична пролонгація їх дислокацій в Степанакерті, Агдері, Ходжавенді і Ходжалі. У той же час, системоутворюючі для економіки НКР Сарсанзька ГЕС, Кашенський і Дрмобнський гірничо-збагачувальні комбінати залишаються поза контролем Баку (як тут не згадати про металургійний завод у Рибниці і ГЕС у Дубоссарах). Правда, в НКР (з огляду на необумовленого статусу, повторимося, неіснуючої) не залишиться власних збройних сил, але забезпечення коридору до нього все ж прописано в документі. Тобто на додаток до вже існуючих по периметру РФ форпостах і за сумісництвом сірих зонах створюється ще одна — причому під повним російським контролем. Загалом, канал контрабанди всього — від наркотиків і копалин до "живого товару" — можна вважати інституалізованим.

У той же час при зміні кон'юнктури російський контингент може забезпечити подальший результат жителів анклаву, які не бажають брати громадянство Азербайджану, — і подальшу його передачу під азербайджанський контроль. Іншими словами, це зручний фундамент для подальшого "зливу" Вірменії — це питання виявиться предметом наступного розміну з Анкарою (Баку для подібних обмінів поки нічого запропонувати Москві, але ситуація може змінитися).

У будь-якому випадку Володимир Путін зробив велику послугу Реджепу Ердогану, навіть не спробувавши перешкодити йому демонструвати Заходу (в першу чергу Франції, де вірменська діаспора має помітну вагу, США і Канада тут проходять по статті "супутній збиток"), що Анкара, на відміну від тієї ж Європи, має реальні важелі впливу на ситуацію в регіоні. Більш того, значне число етнічних турків і турецьких же мігрантів в тому ж ЄС, і раніше успішно використовувалися для проекції (взагалі-то не дуже) "м'якої сили" в Союзі, напевно утримає критиків Туреччини — того ж Еммануеля Макрона — від предметної гри на загострення.

Таким чином, Анкара стає головним гравцем в ще одному регіоні, історично підконтрольному Османській імперії. І, судячи із заяви Ільхама Алієва, цей факт буде закріплений розміщенням турецького миротворчого контингенту на території Азербайджану. І тут для Баку криється потенційна пастка: подальша інтеграція "одного народу — двох держав" загрожує Азербайджану (а відповідно, і правлячій династії) вихолощенням суверенітету, а можливостей створити противагу зростаючому впливу Туреччини стає все менше, тим більше що американська присутність на великому Близькому Сході не факт, що відновиться, Євросоюз обмежений (в тому числі самообмежили) в можливостях, суперництво Китаю з Туреччиною малоймовірно, а Росія в черговий раз переконливо довела своє віроломство.

Далі буде

Загалом, ситуація досягла нової точки стабілізації, хоча і дзеркальної тій, яка складалася до 1993 р. Азербайджан повернув частковий контроль над районами, яких позбувся тоді. І якщо Шуша опинилася під контролем Баку, то Єреван забезпечив собі — при зовнішній участі — юридично закріплений Лачинський коридор. Такий стан виглядає досить стійким, хоча війна не завершена — закінчилися лише бойові дії. Інформаційна підтримка Арцаха продовжиться, притому як безпосередньо, так і через ЗМІ, невизнаних околоросійських "держав". Саме через ці ЗМІ, а також через анонімні телеграм-канали йшов потік фейків про "розстріл вірменських полонених" і застосування азербайджанською армією "отриманої з України хімзброї".

Тепер, очевидно, потужна вірменська діаспора стане з неймовірною продуктивністю генерувати історії про етнічні чистки, дискримінації та масові порушення прав людини. І в цих вістях, ймовірно, буде навіть частка правди, можливо, навіть неабияка. Нагадаємо, що колись НКР прихопила сім безумовно азербайджанських районів з азербайджанським населенням, звідки потім виселила всіх азербайджанців. Зараз, після їх звільнення, почнеться зворотний процес, який не обіцяє бути ні спокійним, ні мирним.

Наратив підтримає і російський агітпроп, причому, не стільки проти Азербайджану, скільки проти посилення в регіоні Туреччини. А потік біженців з НКР потягнеться в ЄС, де зараз вони вкрай небажані гості. Але ці біженці прорвуться через будь-які бар'єри, спираючись на діаспору, і наголошуючи на тому, що вони — не мусульмани. Все це буде відчутно працювати проти Азербайджану і Туреччини, стимулюючи щодо їх презумпцію винності. На яку буде працювати і (безумовно справедлива) теза про те, що дві диктатури з'їли єдину в регіоні демократію.

Ситуацію для Анкари і Баку якось ускладнюють підсумки виборів у США. Зміна господаря Білого дому призведе і до корекції зовнішньополітичного курсу Америки — і, принаймні, на перших порах Джо Байдену доведеться демонструвати "ціннісний підхід" на противагу "цинічному прагматизму" Дональда Трампа. Звичайно, час ще є, приблизно до кінця лютого, але вже зараз Туреччині і Азербайджану доведеться потурбуватися закріпленням на нових позиціях і поліпшенням іміджу.