Проекція слабкості. Як добрі Обама і Трамп зробили Іран регіональною супердержавою
11 жовтня біля берегів Саудівської Аравії в Червоному морі поблизу порту Джедда двома ракетами був підірваний іранський нафтовий танкер. Це перший серйозний відповідь на розгорнуту Тегераном, а конкретніше КВІР — Корпусом вартових ісламської революції, танкерну війну з умовно прозахідними (проамериканськими) державами Перської затоки. Але санкціонований цей удар американцями чи є жестом відчаю з боку Саудівської Аравії — велике питання. Незважаючи на важку економічну ситуацію в Ірані, КВІР міцно тримає владу в своїх руках, контролюючи Ірак, значну частину Сирії, північ Ємену, шантажуючи Європу, зближуючись з Китаєм і розкидаючи свої мережі впливу у великому регіоні до Душанбе і Бішкека.
Недоречно про доглядачів
Варто згадати, що 21 червня поточного року Дональд Трамп прийняв рішення про обмеженому удар по Ірану, проте скасував його, "коли літаки були вже в повітрі". У цьому епізоді чітко визначилися боку, ще недавно вели боротьбу за різні підходи в іранській політиці. За нанесення ударів висловилися ЦРУ, Держдепартамент і вже колишній помічник Трампа з національної безпеки Джон Болтон. Проти виступили військові, у яких все частіше змінюється керівництво, причому на все більш невиразне. У такій ситуації особисто Трамп є чинником, що зміщує рівновагу в ту або іншу сторону. Тоді він навіть попередив керівництво Ірану через посередництво Оману, що атака США "неминуча" і єдиною альтернативою можуть стати переговори. Але сталося те, що сталося, — посилення позицій Тегерана.
Можна, звичайно, припустити, що Білий дім намагався і намагається вибудувати навколо Ірану більш складну гру. Так, Трамп зацікавлений у схилянні Німеччини до повної відмови від ядерної угоди. Але при нинішніх відносинах між Вашингтоном і Берліном це практично неможливо. Іран при цьому, незважаючи на людожерський характер свого режиму та його хижу зовнішню політику, цілком свідомо спирається на підтримку європейців.
Що ж до Трампа, то йому, очевидно, потрібна не військова перемога над Іраном, а нові переговори з ним. Метою переговорів має стати все та ж ядерна угода, але доповнена гарантіями Ірану на предмет істотного обмеження експансіоністської політики КВІР. По суті, Америка намагається загнати вартою назад в рамки кордонів Ірану і закрити питання про підтримку проиранских терористичних угруповань по всьому регіону Близького Сходу. Але аргументів Вашингтону не вистачає — з чого б це аятолли його слухатися?
Варто нагадати, що Обама, укладаючи з Іраном "ядерну угоду", публічно не піднімав питання КВІР, так як саме ця структура повинна була стати одним з інструментів руйнування регіонального порядку. Корпус, а також Катар і його "брати-мусульмани", повинні були в підсумку виконати певну польову роботу в інтересах США — у відношенні як ИГИЛ, так і Саудівської Аравії, яку в адміністрації Обами аж ніяк не вважали, що союзником Америки. У свою чергу Трамп, демонтуючи політичні результати Обами, але побоюючись повномасштабно воювати в Сирії, був змушений згорнути. Однак нейтралізація КВІР можлива тільки через фундаментальні внутрішні зміни в самому Ірані, оскільки правоохоронці контролюють значну частину економіки. У той же час зовнішнє стимулювання американцями конкуруючих з КВІР еліт поки слід визнати провальним.
В кінці липня учасники засідання по реалізації Спільного всеосяжного плану дій (СВПД) заявили у Відні, що "рішуче налаштовані" врятувати ядерну угоду з Іраном. Заступник міністра закордонних справ Ісламської Республіки Аббас Аракчи підтвердив, що не всі питання можна, але підкреслив "конструктивну атмосферу" засідання за участю представників Ірану, Німеччини, Франції, Великобританії, Китаю, Росії. Тобто всіх, крім США, залишилися за бортом процесу через нездатність реалізувати свої погрози. У той же час, за словами глави китайської делегації, європейські дипломати закликали Іран дотримуватися ядерну угоду. При цьому Тегеран підкреслив, що Брюсселю, Берліну, Лондону і Парижу слід робити те ж саме. Не боятися, іншими словами, американців.
Через півтора місяці іранці правильно витлумачили безпорадність Вашингтона і, поки Трамп займався пошуками компромату на Джо Байдена в Україні та Китаї, перейшли в наступ. Навіть провідні європейські країни підтримали версію США і Саудівської Аравії щодо теракту 14 вересня, коли були атаковані об'єкти компанії "Сауді Арамко". Масштаб руйнувань був абсолютно не відповідає заявленим терористами "Ансар Алла" характеристиками дронов, які нібито атакували заводи "Арамко". Наявності повноцінний ракетний удар. Обставини події, за словами збентежених європейців, не дозволяють трактувати напад інакше, як організований і проведений безпосередньо Іраном. У Тегерані цього особливо й не приховували.
На користь Тегерана
Трохи пізніше верховний лідер Ірану Алі Хаменеї виключив можливість переговорів з США. За його словами, дії Вашингтона щодо Тегерана не варті і гроша. Він також додав, що переговори будуть означати успіх вашингтонської політики максимального тиску. Судячи з усього, саме після цієї ляпаси на вихід зібрався Джон Болтон: перетворення Ірану в регіонального лідера на Близькому Сході з використанням проекції американської слабкості ніяк не синхронізувалися з поняттями Болтона про патріотизм. Тому можна констатувати, що комерційний підхід до іранського питання зазнав поразки — на Близькому Сході загроза, не підкріплена реальним ресурсом і готовністю його застосувати, незмінно викликає зворотну реакцію.
Варто звернути увагу на те, як саме в результаті на іранську атаку відреагував сам Ер-Ріяд. Наслідний принц Мухаммед бін Салман, будучи міністром оборони королівства, був змушений дати оцінку провалу оборони стратегічних об'єктів. Узагальнюючи, він сказав, що Саудівська Аравія занадто велика за площею, а тому вкрай складно забезпечити безпеку з усіх напрямків. Принц у своєму виступі волів говорити про дронах, мала розмірність яких стала причиною того, що "засоби ППО не змогли зреагувати".
Про крилаті ракети, запущені з території Іраку (в якійсь мірі це витончене східне знущання над американцями — "де ви були, там ми і звідти бомбимо ваших союзників") терористичною організацією КВІР, кронпринц не згадав. І це вже не смішно — значить, Саудівська Аравія отримала цілком ясний сигнал від своїх американських партнерів, що відплати Ірану не буде. А самостійно Саудівська Аравія провести таку акцію не в змозі.
Таким чином, конфлікт на даний момент вирішено на користь Ірану, і невдовзі ми побачили і брутальне повстання в Іраку, риплячому після виведення американців під п'ятою Ірану, і черговий застій в Ємені, і підготовку іранського (але не тільки) клієнта Башара Асада до наступу в Сирії. Говорячи політично коректно, патологічне миролюбність Трампа і повне руйнування ним власної адміністрації показують, що навіть локальних операцій він побоюється, принаймні, проти тих, хто може відповісти. До них цілком можна віднести Хаменеї і Кім Чен Ина — вони явно не зберігають свої гроші в західних банках і взагалі грошима не надто цікавляться. Іран в цілому вловив стиль Трампа, тому, як і будь-терорист, підвищує рівень своїх погроз, знаючи, що при цьому президенті відповіді не буде. Вже скоріше має сенс підозрювати у здатності відповісти Еммануеля Макрона або Бориса Джонсона, але вони з Іраном і не воюють, хіба що з його проксі в Сирії.
Отже, американського президента, як і попереднього, іранський режим взяв на слабо. Шість років тому підставився Барак Обама з його заявою про те, що, якщо режим Асада застосує хімічну зброю, він буде спопелілий. Чим негайно скористалися то перси, то саудити, то росіяни, організувавши у Східній Гуті хімічну провокацію і з цікавістю чекаючи, як буде викручуватися Білий дім. Викрутилися американці так собі — віддали шматок Сирії Росії та Ірану. А тепер взагалі тікають з Сирії, віддавши Ірану і Росії ще більше, а туреччина — ще і курдів для масштабного жертвопринесення. Як бачимо, Обама і Трамп перетворили Іран у серйозного гравця, в той час як при їх попередників він ледь димів, намагаючись навіть приєднатися до розвинених держав і імітуючи демократію.
Воно, звичайно, зрозуміло, що ще в липні цього року Трамп, заявивши про виведення військ з Сирії, повинен був комусь передати відповідальність за окуповану коаліцією частину її території. І передати до виборів 2020 р., щоб відзвітувати перед виборцями за ще один виконаний пункт передвиборних обіцянок. Причому так, щоб забезпечити протиріччя з Іраном і, по можливості, продовжити блокувати його експансію. На це здатна лише Туреччина. Ердоган, додавив рішення про постачання С-400, продемонстрував суб'єктність Туреччини, з чим тепер Штатам доведеться рахуватися. Але Ірану теж дістається своя частину пирога.
Що дорожче
Здавалося б, Тегеран повинен прагнути до якогось системного перемир'я. Тільки в 2019 р. економіка Ірану впала на 6%, видобуток нафти знизилася на 1,6 млн барелів на добу, інфляція досягає рівня 52% в рік. Безумовно, санкції США створюють негативний ефект, можливо, що і значний, однак основну відповідальність за внутрішню катастрофу в країні несе, звичайно, політика самих аятол, які ведуть відразу кілька воєн, включаючи і війну з власним народом.
Іран давно вичерпав можливості для внутрішнього розвитку в рамках існуючої теократичної моделі. Свідчення тому — стрімке зубожіння населення та зростання стихійних протестів. Але клерикальное керівництво абсолютно раціонально, з точки зору власних інтересів, перейшло до стратегії експансії як єдиного сценарієм збереження режиму, не змінюючи її суті. КВІР став інструментом проведення цієї політики.
Крім того, Тегерану вдається залучати до справи свого самозбереження не тільки Росію, відіграє роль хлопчика на побігеньках, та ще й розтягнутого на шпагаті між Іраном та Ізраїлем, але й Китай з ЄС.
Американські, європейські та китайські ігри навколо Ірану, що дозволяють йому навіть в умовах убогості маніпулювати глобальними центрами сили для будівництва власної регіональної імперії теократичного характеру, демонструють і явне лицемірство залучених гравців.
Наприклад, очевидно, що, незважаючи на брязкання і навіть застосування зброї, поки завдання всіх учасників конфлікту навколо Ірану полягає як раз у уникнення зіткнення. Просто тому, що це дорого. Ось тільки в Тегерані так не думають — здійснюють, приміром, закупівлі продовольства для КВІР в Киргизстані, беруть участь у політиці Таджикистану, використовуючи знаходиться в основному в еміграції Партії ісламського відродження Таджикистану (ПІВТ), бомблять Саудівської Аравії і ОАЕ, захоплюють судна, а своє населення тримають у стані постійної мобілізації.
Експансія Ірану об'єктивно веде до переформатування регіону, переведення його у нестабільний стан. При адміністрації Обами такий розвиток ситуації було частково запланованим проектом світового переустрою через створення гігантських ринків двох трансокеанських партнерств регіону Великого Близького Сходу відводилася роль зони скидання напруги. Цим пояснювалося похолодання у відносинах між США та Ізраїлем, з одного боку, і Саудівською Аравією — з іншого.
Цей регіон перетворювався в малу модель третього світу в біполярну епоху. Коли альянс Туреччини, Ірану і Катару підірвав би існуючий дизайн світських диктатур і зчепився б з Саудівською Аравією, після чого фанатики неминуче пересварилися між собою. США, позбавлення від нафтової залежності від Саудівської Аравії, могли б при бажанні грати роль арбітра. Але цей красивий план був зім'ятий приходом до влади Трампа.
Якщо відкинути релігійні декорації і фактор родинних зв'язків, та частина американської еліти, яка стоїть за Трампом, прагне розділити світ на регіональні ринки і звільнити США від зовнішніх зобов'язань. Тому спочатку Іран не входив у число передбачуваних суб'єктів такого світового порядку — хіба що в ролі винищувача ресурсів інших гравців (Ізраїлю та Саудівської Аравії).
В результаті Білий дім Трампа заплутався в реалізації своєї глобальної стратегії. Так, від іранської загрози сьогодні страждає саудівський проект модернізації, потенційно здатний перетворити КСА в близькосхідного "тигра". Але відволікання ресурсів на протистояння з Іраном у війнах в Ємені, Сирії, Іраку веде до ризиків, неприйнятним для реалізації цього проекту. Більш того, Іран посилюється за рахунок шантажу, а ЄС та Китай просто вичавлюють Америку з саудівського проекту. Виявилося, що однією демагогії і ломки конструкції ліберальної моделі глобалізації для успіху недостатньо. Без зламу Ірану і схожих на нього архаїчних держав планети друга версія глобалізації утопічна.
Нарешті, європейцям — можливо, вже при іншій владі в Америці — теж доведеться змінити свою політику відносно Ірану на набагато більш жорстку (але для цього у Вашингтоні потрібен розумний лідер), оскільки в одному важливому питанні перси поки боляче наступають їм на хвіст. І це Транскаспійський газопровід.
Але поки що на жаль. Трамп пропонує європейцям купувати газ у себе, але це не питання найближчої пари критичних років. Адже для європейців проблема диверсифікації поставок енергоносіїв і наповнення ними свого ринку є стратегічною. Тільки так Європа зможе повторити економічний успіх США і уникнути нового застою в своїй економіці.
А поки нерішучість і дріб'язковість американського керівництва, хаос в його зовнішньої і внутрішньої політики дозволяють Ірану демонструвати нехай і архаїчне, побудована на насильстві і шантаж, але, тим не менш, регіональне лідерство. Не без надії на допомогу — при всій його обережності — нового великого брата з Пекіна.
Транскаспійський питання
Дозвіл на початку цього року спору п'яти прикаспійських держав щодо правового статусу моря тепер дозволяє Туркменістану і Азербайджану разом з європейськими компаніями розпочати роботи по прокладці газотранспортної системи через Каспій з перспективою об'єднання її з системою ТАНАП і Південним газовим коридором ЄС. А на недавньому Каспійському саміті в Туркменістані ці плани отримали публічне підтвердження та фінансові обіцянки з боку європейців і китайців. Додаткові обсяги газу з Туркменістану, а згодом і Казахстану - відсутню ланку в системі енергетичної безпеки Євросоюзу.
Проте в укладеній угоді по Каспію є нюанс: прокладка такого роду систем вимагає згоди всіх прикаспійських держав, і поки що Транскаспійський газопровід уперся в непримиренну позицію Ірану. Тегеран вимагає використовувати його власну прибережну інфраструктуру замість прокладки газопроводу по дну. Враховуючи, що санкції, накладені США на Іран, мають вторинну складову (треті країни і компанії, які порушать антиіранські санкції, теж виявляються під ними), ніхто не хоче зв'язуватися з токсичним пропозицією іранської сторони.
Так що і тут Іран шантажує європейців, тому вони будуть поступово нарощувати тиск, що, звичайно, краще було б робити вдвох з Америкою.
