Вибух під посольством США в Києві і блокада Катару. При чому тут Путін?
Вибух на території посольства США, що пролунав у ніч з середи на четвер, сама дипмісія терактом не вважає. Так що поліції довелося перекваліфікувати сталося "злісне хуліганство".
Така позиція, очевидно, визначається як знання, так і політикою. Що до першого, все просто: скажімо, записи на камерах стеження зафіксували явно п'яного метальника, вибуховий пристрій занадто маломощно, а його конструкція не передбачає вражаючих елементів. Ну хто стане всерйоз вважати терактом хлопавку або петарду, рванувшую під дверима?
Що до другого, то тут дещо складніше. Теракт біля посольства - подія занадто серйозне, щоб залишати його без наслідків. Причому наслідки такого роду зараз не потрібні ні Вашингтону, ні тим більше Києву. І якщо є хоч мінімальна можливість зам'яти тему - значить, нею треба скористатися.
Адже що таке теракт проти посольства? В загальному випадку - акт агресії проти держави і вища форма несхвалення його політики. Але коли мова заходить про американському посольстві, принаймні з часів війни в Югославії напад на нього завжди було ознакою жорсткого зіткнення інтересів певних сил з інтересами Вашингтона і методом асиметричної війни. Обстріл посольства США в Москві в 1995 і 1999 рр. були помстою за операції НАТО на Балканах, - дарма що перший раз ниточки начебто вели до кримінального авторитету, а другий - до художника. Організовані "Аль-Каїдою" вибухи в Дар-ас-Саламі і Найробі в серпні 1998-го були приурочені до річниці розгортання американського контингенту в Саудівській Аравії напередодні першої іракської кампанії. Півтора місяцями раніше бойовики проиранского руху "Хізбалла" обстріляли посольство в Бейруті. Ці інциденти запустили цілу низку терактів проти американських дипмісій, часом скоординованих у різних країнах, за якими стояли ті чи інші ісламісти: Карачі, Калькутта, Джедда, Ташкент, Дамаск, знову Сану, Сараєво, Каїр, Туніс, Стамбул, Анкара. Найбільше крові Держдепу - і особисто очолювала його Хілларі Клінтон - попсував теракт в Бенгазі, в результаті якого був убитий посол Сполучених Штатів. Ця історія добре відгукнулася пані Клінтон і в ході обернулася для неї катастрофою виборчої кампанії.
Повернемося, однак, до "антипосольскому джихаду". Теракт проти посольства США в Києві цілком вписується в логіку нинішніх глобальних процесів. Можна навіть песимістично допустити, що до такого кроку його спробі - слід віднести союз не "якщо", а "коли". І не варто виключати, що під виглядом хуліганської витівки прощупывалось інформаційний простір на предмет генеруються смислів - причому не тільки українське, але і американське теж. З тим, щоб у разі потреби виділити корисні. Втім, навіть якщо мова справді про ідіотську витівку, фактор такого моніторингу, безумовно, залишається.
Справа, як завжди, в контекстах. За останні роки Україна в якості майданчика російсько-американського суперництва неодноразово розглядалася в зв'язці з Сирією. Між тим правильніше було б говорити про європейському та близькосхідному театрах "гібридного світу" - динамічною і вкрай нестабільною системи взаємин безлічі гравців, чиї інтереси не співпадають повністю і ніколи не входять в повне протиріччя. Гібридні війни і опосередковані конфлікти - лише компоненти цієї системи, включаючи і Україну з Сирією, і Афганістан з Лівією, і Ємен з Чорногорією. Відсутність бойових дій в останній не повинно вводити в оману - тут важливий сам факт спроб дестабілізації больової точки Балкан. Зважаючи на те, що ядерна зброя - чи не більшою мірою - глобалізація бізнесу роблять масштабну війну щонайменше небажаної, всім гравцям доводиться вдаватися саме до такої "акупунктурної" методикою точкових впливів по найбільш чутливим, але слабо захищеним нервових вузлів. При цьому включаються варіації на тему теорії систем, які нерідко виражаються гарно звучать, але по суті безглуздими кліше на кшталт "керованого хаосу" і "моделювання революцій".
Період з останньої декади травня по першу декаду червня ознаменувався серйозним струсом близькосхідного театру. Старт їй дав потужний з двох джокерів в глобальній колоді - Дональд Трамп, коли в ході візиту до Саудівської Аравії порушив головне правило американської політики в регіоні: ніколи однозначно не вказувати "любимчиків" і балансувати навіть тоді, коли і виборці, і істеблішмент вимагають емоцій. Цим принципом керувався і Джордж Буш-молодший, коли з'ясувалося, що 17 з 19 учасників терактів чорного вівторка виявилися саудити, пов'язаними до того ж з членами королівської сім'ї. З цих же міркувань виходив і Барак Обама, хоча його рейтинги виразно міг поліпшити конфлікт з Ер-Ріядом через систематичні порушення останнім прав людини.
Трамп ж своєю заявою про роль Саудівської Аравії в боротьбі з тероризмом і стримування Ірану фактично призначив Ер-Ріяд "смотрящим" по регіону (хоча його лідерство визнавалося і раніше, але негласно). Подальша ланцюг (скоріше навіть фрактал) подій обумовлена цим порушенням балансу. Без нього фейковое інтерв'ю еміра Катару не стало б приводом для ізоляції карликової супердержави. Тегеран б не спокусився шансом посилити зовнішньополітичні позиції. Анкара не зіграла б фактично на його стороні, засудивши бойкот. І навряд чи вирішила б з Дохою в два дні питання про отримання бази в Персидській затоці, що саме по собі - потужний плюс неоосманскому курсом, а в контексті активізації спору з КСА і США - і поготів. Нарешті, нападу на іранський парламент і мавзолей Хомейні на цьому тлі виглядають дуже своєчасними. І якщо ИГИЛ дійсно несе за них відповідальність, то важко позбутися думки, що він всього лише (в черговий раз) взяв халтурку від спонсорів. Причому неважливо, сидять вони в Ер-Ріяді, Досі або (чому ні?) у Москві - резони є у всіх них.
Об'єктивно розгойдування Близького Сходу для останньої вигідна. З одного боку, напруга в Перській затоці традиційно підвищує попит на енергоносії з більш спокійних регіонів (а Росія до таких безумовно належать). І хоча "велика сировинна держава" зараз не в тому стані, щоб диктувати свої умови Європі, на "деяке поліпшення взаєморозуміння" цілком може претендувати. З іншого боку, в залежності від того, наскільки розгойдається близькосхідний маятник, Росія буде діяти і на європейському напрямку. І тут уже мова йде про українському питанні: є ймовірність, що з такою головним болем Вашингтону буде важко фокусуватися ще й на Донбасі з Кримом. Але ескалація бойових дій на сході - по грузинському, скажімо сценарієм, тобто продовження навчань "Захід-2017", хоч і залишається в числі опцій, бачиться все ж занадто ризикованою для Кремля, особливо зважаючи на майбутніх президентських "виборів". Стратегія непрямих дій все ж краще.
І тут саме час повернутися до (офіційно не трапилося, але не неможливого) теракту проти американського диппредставництва в Києві. У перспективі - яка знов-таки буде корелювати з подіями, епіцентр яких лежить в околицях Перської затоки, - подібна операція може виявитися для Москви дуже корисною. Візьмуть за неї відповідальність міфічні "радикали-самостийныки", не менш міфічні чеченські радикали-добробатовцы, просто "скривджені ненаданням допомоги вээсушники", віртуальний ИГИЛ або хтось ще - добре: значить, українська влада не можуть контролювати ситуацію навіть на підконтрольній території.
Зрозуміло, останнім часом мало чиї влади можуть похвалитися таким контролем, - але в той же час мало в якій країні може бути таке розмаїття різноспрямованих мотивів такої диверсії. І така диверсія на тлі вже наявних протиріч між Києвом і Вашингтоном має чималий потенціал (зрозуміло, за умови, що російські спецслужби не напортачат). Зокрема, несе спокуса виключити українську сторону з дискусій про сценарії стабілізації в рамках "великої угоди", які так любить Трамп. І зосередитися на розрулюванні близькосхідної кризи. Заради такої справи Кремль, до речі, з легкістю зіллє Іран - тим більше що в минулому неодноразово робив цей фокус. Правда, є тут заковика: в світлі показань відправленого у відставку глави ФБР Джеймса Комі проти 45-го президента цілком можуть почати процедуру імпічменту за перешкоджання правосуддю в рамках розслідування зв'язків його оточення.
