Урок блефу для Путіна. Як Трамп всіх переграв
Удар відплати. Саме так називається те, що Пентагон зробив рано вранці 7 квітня з авіабазою урядових ВПС Шайрат в сирійській провінції Хомс. Саме з цієї бази злітали літаки, бомбили 4 квітня місто Хан Шейхун в провінції Ідліб, яку контролює опозиція. Бомбардування забрала життя щонайменше 80 людей, отруєних зарином. З них два десятки жінок і не менше тридцяти дітей.
По базі було випущено 59 крилатих ракет "Томагавк". Так що в результаті першої за шість років сирійської громадянської війни операції Пентагону проти режиму Асада інфраструктура бази Шайрат зруйнована. Російські контингент і майно, які функціонували тут, не постраждали: американці повідомили командування контингенту про атаку заздалегідь. Москва, у свою чергу, повідомила союзників, так що все, що можна евакуювати, було евакуйовано. Проте якийсь час користуватися базою, мабуть, буде неможливо.
Хоча Вашингтон особливо підкреслює: узгоджувати позиції з Кремлем напередодні удару Білий дім не став
Торжество справедливості, втім, не дає відповіді на питання, навіщо раптом Асад, буквально минулого тижня практично офіційно залишений у спокої, влаштував цю бійню, настільки ж безглуздий, як і нещадну? Адже 30 березня держсекретар США Рекс Тіллерсон заявив, що долю Асада повинен вирішувати сирійський народ, а Анкара тоді ж заявила про завершення операції "Щит Євфрату", метою якої проголошувалося як раз повалення сирійського диктатора. І тут таке.
Хімічна зброя незручно ні зберігати, ні застосовувати. Воно має дуже невелику практичну цінність. Але при цьому режим, до нього прибегающий, безповоротно гробить свою репутацію. У Дамаску це чудово знають: обидва покійних диктатора - і сусід Саддам Хусейн, і батько нинішнього поки ще президента Хафез Асад - тому приклади. Та й у самого Башара Хафезовича є сумний досвід: обстріли із зарином ракетами районів Хан аль-Ассаль у Алеппо і Гоута в Дамаску ледь не призвели до прямого військового втручання у конфлікт сил НАТО. Причому в Сенаті США був зареєстрований проект резолюції, що дозволяє Білому дому використовувати проти сирійського режиму збройні сили.
Тоді в кінцевому підсумку все закінчилося "хімічною операцією": Дамаск погодився розлучитися зі своїм арсеналом під гарантії Москви.
І ось знову. Можна припустити, що Асад злетів з котушок, переоцінивши межі своєї безкарності. Можна допустити, що мав місце ексцес виконавця. Або "підстава". Вірити, що це жахливе уявлення організовано опозицією, як стверджують Кремль і його сирійський клієнт, не хочеться. Але у 2013-му однозначного висновку розслідування так і не дало. У доповіді оонівської слідчої комісії написано, що організатори атаки "ймовірно, мали доступ до складів хімічної зброї сирійської армії, а також достатню кваліфікацію та обладнання, необхідне для безпечного поводження з великими кількостями хімічних речовин". Але в той же час учасниця комісії Карла дель Понте, в минулому очолювала міжнародні трибунали по Югославії та Руанді, висловлювала підозра, що за атаками могли стояти противники режиму Асада.
Яким би цинічним це не виглядало, опозиція виграла тоді і виграє зараз. Тоді диктатора мало не скинули. Тепер - не залишать у спокої. Однак найбільші дивіденди від того, що сталося в Хан Шейхуні, отримує президент США, чий 77-й день перебування на посаді ознаменувався, проти звичаю, не скандалом, а ходом, гідним вождя вільного світу. І прийняття рішення про удар по Шайрату, і правильно розставлені акценти у виступі з цього приводу (Америка за справедливість, мир і гармонію, з нами весь цивілізований світ, зло не повинно залишатися безкарним, діти не повинні гинути, молимося за здоров'я поранених і душі убитих), і загальний інформаційний фон навколо операції - тому підтвердження.
Як зазначив Тіллерсон, Трамп показав, що готовий до рішучих дій. Власне, "демонстрація" і є ключовим словом для розуміння того, що відбувається
Семіотично американські стрільби "томагавками" по базі Асада - не що інше, як клон російських стрільб "калібрами" по об'єктах ИГИЛ в жовтні 2015-го: "сильний лідер вирішує нерозв'язні проблеми".
І тут Трамп досягає відразу кількох цілей. По-перше, демонструє Америці, що її новий президент - людина справи на відміну від "слабака і скиглія" Обами. До того ж, аж ніяк не ставленик Кремля, що б там не говорили недоброзичливці. Вельми актуально, якщо врахувати, що розслідування зв'язків його оточення з Росією триває. Причому днями з'ясувалося, що генерал Майкл Флінн, будучи радником з нацбезпеки, намагався вивести з постійного складу Ради начальника Генштабу, а голова Комітету з розвідки палати представників Конгресу США республіканець Девін Нунес усунувся від розслідування, оскільки підозрюється в розголошенні секретної інформації.
По-друге, господар Овального кабінету демонструє опонентів у лавах власної партії, що вони помилялися на його рахунок. Якщо вже сенатор Марко Рубіо, затятий критик Трампа, говорить в ефірі CNN, що за таким президентом можна йти, якщо вже войовничо непримиренні Джон Маккейн і Ліндсі Грем його хвалять, це знак: розкол в республіканських рядах починає зростатися. І антагонізм з демократами теж, до речі, стає менш гострим: за кілька годин до удару по Шайрату Хілларі Клінтон закликала Трампа знищити сирійські ВПС. Так що обстріл хоч і виглядає відповіддю на заклик, в цьому питанні видно міжпартійний консенсус.
І він посилюється тим, що Вашингтон тепер демонструє союзникам і всьому світу: з курсом на самоізоляцію США покінчено. Цікаво, що тут Трамп став на той шлях, яким пройшов Буш-молодший. І, до речі, подібно Бушу-молодшому в Іраку Трамп атакою на Шайрат демонструє: Америка повертається до ролі шерифа Близького Сходу. Це, до речі, і дуже наочна демонстрація для Росії.
Так що істерики Москви зрозумілі: зіграти таку бажану роль Кремлю знову не дали. І навіть гірше: заяву Тіллерсона про те, що Москва не змогла або не захотіла забезпечити режим повного хімічного роззброєння Дамаска, і це робить її співучасницею злочину Асада, цілком може призвести до нового витка якщо не ізоляції, то як мінімум нехтування суспільством Кремля на Заході. Тим більше що і Британія і Німеччина висловили повну підтримку діям Вашингтона.
Але це ще не все. Фактично Путіну дали зрозуміти: гра в перезавантаження завершилася разом з виборчою кампанією. І якщо хто не зрозумів, він не єдиний, хто може блефувати. Так що або Москва зливає Асада (дарма, чи що, Пісків роздавав аванси?), або хто знає... В цьому контексті показово, що російська система ППО/ПРО, розгорнута в Сирії нібито для захисту союзника, протягом операції мовчала. І хоча згодом Москва заявила про розрив усіх військових контактів з США в Сирії, можна припустити, що їй ще дозволять зберегти обличчя, запропонувавши-таки спільну операцію проти ИГИЛ - зрештою, сама напрошувалася.
В той же час це ось "хто знає..." змусило нервувати і Анкару: масштабне залучення США в конфлікт послабить її позиції у відносинах з курдами. Не кажучи вже про те, що розпил Сирії в цьому випадку буде більше відповідати забутої, здавалося б, ідеї переформатування Великого Близького Сходу, ніж планами астанинського "соображания на трьох" з російськими та іранцями - тут і курдська держава може ненароком вийти. І якби не де-юре. Розширення американського участі в Сирії загрожує великими проблемами також для Тегерана, до якого Трамп і без того відчуває найпотужнішу антипатію.
Ще одна демонстрація пов'язана з американськими інтересами, а також з безпекою союзників США в Південно-Східній Азії. Трамп віддав наказ про удар по Шайрату якраз тоді, коли у нього гостював голова КНР Сі Цзіньпін. Посил для Пекіна простий: Вашингтон заявляв про намір вирішити північнокорейську проблему самостійно, якщо КНР відмовиться допомагати, цілком серйозно. Так що, мовляв, або вгамуйте свого міньйона, або вам буде так само незручно, як тепер незручно російською.
І нарешті, ще один цікавий сигнал: залп по Шайрату передбачувано привів до стрибка цін на нафту. Вартість ф'ючерсів на американську нафту-сирець підвищилася відразу на 2%. Тепер розморожування всього за два місяці практично всіх нефгегазових проектів, зарізаних Обамою, виглядає дещо інакше. Втім, це необов'язково пояснюється конспірологією.
