Друге викрадення Європи. У Росії знову хочуть зіграти в захисників цивілізації

Костянтин Богомолов, російський режисер і нинішній чоловік Ксенії Собчак, вирішив здивувати світ новою варіацією на тему Комінтерну — тепер в образі його антипода, викладеної в статті " Викрадення Європи 2.0 ", скромно іменується "Маніфестом". У ньому новоявлений ідеолог відводить Росії роль будівельника "нової старої Європи". На думку Богомолова, Москва повинна виступити в ролі альтернативи сучасних перекосів "радикального лібералізму", що заснована на європейських цінностях, втрачених, на думку автора, сучасним західним світом.

На перший погляд може здатися, що і сам текст, і шум, що здійнявся навколо нього, — виключно внутрішнє питання. Однак на практиці основна цільова аудиторія, на яку спрямований "Маніфест" — це в першу чергу "нова Європа", пострадянські країни, які прагнуть до інтеграції із Заходом, проте в силу свого менталітету побоюються розгулу "нової етики" і пов'язаних з нею перекосів.

"Маніфест" на експорт

Більшості росіян Кремль пропонує інші "скріпи", набагато більш жорсткі і догматичні аж до фундаменталізму. У текстах, звернених до власного "глибинного народу" російська пропаганда не дозволить собі згадувати про "дух насильства і атмосфери страху", що панують у сучасній Росії. Стаття ж Богомолова призначена для тих, хто критично ставиться до російської дійсності, вважає себе лібералами, але при цьому не приймає радикалізму "нової етики", що захлеснула західний світ. Богомолов розраховує, насамперед, на аудиторію в пострадянських країнах (в першу чергу, в Україні), а також в рядах російської опозиції і в меншій мірі — на консерваторів із Західної Європи і США.

Більше того, модель, запропонована в "Маніфесті" — це зовсім не план внутрішнього розвитку і зміни Росії. Це ідеологема, яка передбачає позиціонування Москвою себе на міжнародній арені в якості центру тяжіння "здорових консервативних сил" і оплоту "нової правої ідеології", яка протистоїть деструктивним тенденціям розвитку Європи. Фактично це заявка на патронат над "правим інтернаціоналом" — калька з патронату над інтернаціоналом комуністичним. З тієї, зрозуміло, різницею, що тепер Кремлю пропонується керувати і направляти боротьбу за світле праве майбутнє проти сил лівого пекла.

Слід визнати, що ця конструкція може знайти прихильників за межами Росії, з огляду на те, що ультраліберальні перекоси "нової етики" дійсно турбують не тільки суспільства пострадянських демократій, що не встигають адаптуватися до них, а й багатьох на Заході. Тому варто розібратися в причинах нових тенденцій, а головне — виділити чинники, які при всіх проблемах західних країн позбавляють Росію шансів представити їм гідну альтернативу.

Важливо відзначити, що ідеологічний конструкт Богомолова складено досить грамотно і тонко, і диявол тут, як і водиться, в деталях. Очевидно, що, кажучи про Європу, автор пише насправді про Сполучені Штати. Принаймні, наведені ним приклади (як відзначили в "Новій газеті", яка опублікувала "Маніфест", спотворені) і образи стосуються США. Як і збірний термін "Флойди", згадка Байдена і BLM і так далі. Росія в даному випадку позиціонується як оплот порятунку сучасної "загубленої" Америки і що йде її тенденціями Європи. Але чи мають потребу США в подібному "рятівнику"?

Криза консерватизму

Насправді, про проблеми, що викликані блискавичним і стихійним розвитком "нової етики", не писав тільки ледачий. Я сама відзначала ще влітку, що нові соціальні норми в США створюються стихійно, безпосередньо з хаосу, минаючи механізми досягнення суспільного консенсусу та державного схвалення. При цьому показово, що, згідно з даними опитувань, у 2020 р. 36% американців визначили себе як консерватори, 35% — як помірні і тільки 25% — як ліберали (в тому сенсі слова, який вкладають у цей термін американці, тобто прихильники більш лівих поглядів і "прогресивних" ідей). Говорячи про прихильників Демпартії, вона розділена практично навпіл — 51% демократів відносить себе до лібералів.

Проте, очевидно, що як мінімум три чверті американців не готові прийняти нові радикально ліві ідеї. Проблема полягає в тому, що їхня думка представлена в інформаційному просторі набагато менше, ніж точка зору їх опонентів. Ще більший парадокс криється в тому, що частка американців, які вважають себе "помірними консерваторами", досить велика, тоді як в очах виборців "помірні республіканці" набагато менш популярні, ніж, наприклад, радикальні послідовники Дональда Трампа.

Насправді, ця парадоксальність виникла ще до приходу Трампа до влади і виразилася в конфлікті ціннісних установок і соціально-економічної ситуації. Простіше кажучи, рівень життя американців в останні десятиліття не тільки не поліпшувався, але навіть поступово знижувався, соціальна нерівність ставала все відчутніше, в умови нової технологічної революції об'єктивно вписалися далеко не всі, а еліти з кожним роком здавалися все більш відірваними від народу і корумпованими. В американському суспільстві назрів запит на зміни і стійка недовіра до традиційного істеблішменту, але при цьому на рівні ціннісних установок воно не було готове до радикальних змін.

Так, багато американців хотіли б більш справедливого розподілу коштів у рамках вже існуючої системи, але не більше того. Крім цього, не можна забувати, що в американському суспільстві все ще сильні фобії, що з'явилися під час холодної війни, які пов'язані не тільки з соціалізмом, але навіть з поняттям соціальної держави. Відповідно, бажання змін у багатьох людей поєднувалося з бажанням зберегти консервативну ціннісну парадигми. При цьому помірні консерватори як представники "того самого корумпованого істеблішменту" або "вашингтонського болота" довіри вже не викликали.

Зрозуміло, що подібна ситуація стала благодатним грунтом для розвитку правого популізму — як, до речі, і в деяких колишніх країнах Варшавського договору, що бояться повернення до соціалізму, але вже не довіряють "традиційним" політикам. З цієї точки зору Дональд Трамп виявився ідеальною фігурою, здатною постати, з одного боку, в образі "революціонера", тобто позасистемного актора, який пообіцяв "в інтересах простого народу" зруйнувати кісткову і корумповану систему, а з іншого — в образі захисника консервативних цінностей, що рятує країну від "навали комунізму". Цілком логічно, що в сприйнятті багатьох людей він здавався ідеальним вирішенням суперечності між серцем і холодильником.

Російська "альтернатива"

Таким чином, очевидно, що "здоровий консерватизм", то є та сама "права ідеологія поза радикальної ортодоксальності, що строго і непримиренно відстоює цінності складного світу в опорі на складну людину", про яку пише Богомолов, в Америці не тільки існувала, але і залишається по цей день. Однак зростання популярності правого популізму привело до того, що більша частина американських республіканців радикалізувались, змішавши ідеї помірного консерватизму з особистим культом Трампа. В результаті зростання популярності лівого радикалізму в чому став реакцією саме на такий радикальний і агресивний консерватизм.

Звичайно, республіканці — ні-трампісти ще збереглися, проте залишилися в меншості. Проте, Америка має багату традицію помірного, вільного і, в російському розумінні слова, "ліберального" консерватизму, якого ніколи не було в Росії, і який не має шансів там з'явитися. Так, сьогодні цей консерватизм переживає кризу, але це не означає, що рано чи пізно він не набере силу знову і не поверне правий популізм на маргінес. Принаймні, на Заході досі існують його носії, так само як і люди, які виражають потребу в такому типі ідеології. Більш того, чим більше радикальними будуть прояви нової ліберальної етики, тим більше яскраво вираженим стане такий запит.

Особливість же Росії в тому, що в ній в принципі так і не сформувалося здорового консерватизму, що спирається на непорушність поняття про свободу, права і гідність людини та законності. Воно не сформувалося навіть тоді, коли російський режим був ще цілком "вегетаріанським", тобто до радикального ура-патріотичного піднесення 2014 р. і навіть до початку "закручування гайок" у 2012-му. І вже тим більше ні про що подібне неможливо говорити в сучасній Росії.

Американський консерватор — це, якщо говорити в російській термінології, "правий ліберал" — прихильник вільного капіталізму, мінімального втручання держави в життя людей і пріоритету прав особистості перед громадським диктатом і відстоюванням специфічних прав окремих категорій людей. Російський консерватор — це, як правило, державник-імперець, що ставить державу вище особистості, що схвалює будь-які репресії в ім'я сумнівних патріотичних конструкцій і вороже ставиться до всього західного світу. Права і гідність людини він сприймає як "деструктивну прозахідну пропаганду", а головне - він не здатний запропонувати людству ніякої універсальної ідеології, оскільки весь його консерватизм нерозривно пов'язаний з російським ура-патріотизмом і схваленням будь-яких дій влади, включаючи найагресивніші. Тобто, по суті, він являє собою благодатний матеріал для російського фашизму.

Виникає питання, на якій підставі Богомолов запропонував Росію, яка є, за його ж власними словами, "країною вертухаїв і рабів", як гідну альтернативу західному ультра-лібералізму? Саме в цьому і криється основна підступність поданого ним "Маніфесту". Брехня полягає не в тому, що на Заході є проблеми — безумовно, вони там є, в першу чергу в тому, що стосується горезвісної "нової етики". Брехня в тому, що Росія постає як культурна та ідеологічна альтернатива цим проблемам, хоча насправді вона не є і не може стати такою.

Ця помилкова дихотомія: або західний "етичний рейх", або Росія покликана змусити читача прийняти останню як "менше зло". Однак саме це протиставлення помилкове. На Заході є альтернатива ліберальних перегинів, так само як існують і помірні ліберали, які покликані стримувати правий популізм. Країнам Східної Європи, дійсно, не потрібно сліпо копіювати сьогоднішню Америку або Західну Європу, некритично повторюючи їх помилки. Однак альтернативні форми можна знайти в самій американській або європейській культурі, і Росія не має до них ніякого відношення. Москва зможе пропонувати щось решті світу, тільки збудувавши у власній країні здорову політичну модель — неважливо, консервативну або ліберальну. Однак надії на це нині є безпідставними.