Всі наші. Кого, крім Анни Ярославни, не можна віддавати росіянам
У мене чимало претензій до міністра закордонних справ Павлу Клімкіну, але повинен зазначити, що він мене приємно здивував. Цікаво, усвідомив повною мірою сам міністр, що він написав у своєму "твіттері" у зв'язку з епічної битвою за Анну Ярославну.
Я ось про це: "Буду вважати Пушкіна українцем. Зрештою, українські Одеса та Крим, неодноразово надихали його творчий геній." Про те, що тролінг вдався, красномовно свідчить дурна відповідь прес-секретаря російського Мзс Марії Захарової - мовляв, з Гоголем спочатку розберіться. Та що з ним розбиратися, якщо у 1846 р. він власноручно зробив запис у книзі постояльців карлсбадского готелю: "Nicolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou" (Микола Гоголь, українець, який живе в Москві).
Так що повернемося до Пушкіну. Найвідомішого абіссинського поета, який навчив росіян писати по-російськи, зрозуміло, багато що пов'язує з Україною, і без українських пригод його біографія - так само як і екзерсиси в області словесності - була б, зрозуміло, куди бідніше. І треба віддати належне милосердя Клімкіна. Тому що на його місці українці - за тією ж схемою - я б записав і самого відомого з коханців німкені Катерини ІІ. Людини і броненосця Григорія Потьомкіна. Хоча б заради гоголівської німої сцени у виконанні Мзс Росії. І потім, адже "Гриць Нечеса" був Великим гетьманом Катеринославського і Чорноморського козачого війська. Так і помер він по дорозі до Миколаєва, і похований у Херсоні. Куди там пушкінській бессарабської ссылке, якщо розібратися...
Висловивши у Версалі незграбну претензію на князя Ярослава, а заодно і дочка його, королеву Анну Київську, Володимир Путін, вільно або мимоволі (підозрюю, що друге - оскільки він, схоже, щиро так вважає, як і більшість його співвітчизників), в черговий раз висунув тезу про "один народ". І навіть посилив його: "одна держава". Природно, в цій парадигмі, коль скоро двох бути не може, - хтось зайвий. І саме це відкриває величезні можливості для нас. Не "український - значить, російська". А "російська - значить, симулякр".
І якщо виходити з цього, то сварка з приводу приналежності Анни Ярославни - в нинішньому своєму вигляді - дурна. Тому що українкою вона була в тій же мірі, що і росіянкою: у шведів куди більше прав називати її своєю. А вже якби за справу взялися євреї зі своєю Євою... І, до речі, якої національності були неандертальці з кроманьйонцями?
Якщо Анна Ярославна наша тільки з причини, що мade in Kyiv, то як бути, скажімо, з ненависним патріотам Михайлом Булгаковим? І так, до речі, ми ж не знаємо, якої думки княжна Анна була про підданих свого тата. А раптом вважала їх унтерменшами? Широка публіка, ймовірно, цього ніколи не дізнається - і добре. Погано до історії підходити з мірками і конструктами сучасності. А то ж анахронізми в головах - це набагато незручніше, ніж римляни, хизуються на картинах Тиціана у середньовічних обладунках. Бо саме з таких повір'їв виростають бредні про трипільських коріння світової культури або, скажімо, козаків-кшатриях. Але це ще півбіди - в кінці кінців, у питаннях віри раціо безсило, і чому б Україні не бути батьківщиною слонів?
Гірше те, що такий підхід - категоричне "або-або" - це обкрадання і себе самих і майбутніх поколінь. Подібні протиставлення - як частина ідентифікації себе, своїх співвітчизників і країни через заперечення - може і спрацюють ситуативно, тут і зараз, але в перспективі від них куди більше шкоди, ніж користі. Тому що вписуватися в контекст - та європейський і світовий - куди вигідніше, ніж выпиливаться з нього, лише підтверджуючи кремлівські міфи про молодість і штучності "проекту Україна".
Нам може подобатися або не подобатися та чи інша персоналія. Ми можемо розділяти або відкидати її судження. Її вчинки можуть викликати наше захоплення, або огиду. Але ніщо з цього не може служити виправданням вымарывания її з історії. Нашої історії. Тому що кожен з нас оточена павутиною зв'язків, знайомств, відносин, з яких і складається життя. І якщо одна Анна Київська - з Рюриковичів - наша, то інша Анна Ахматова - теж безумовно наша (хоч щось добре зробив ростовський страждалець). І нехай росіянам далі зносить дах від великої української поетеси. Наші Ян Потоцький і Іван Федоров. І Голда Мейєр з Мілою Йовович. І Лев Троцький, і Мухаммад Асад, і Менглі-Гірей. І Ян Собеський - теж. І брати Розуми (вони ж Розумовські). І адмірали Нахімов з Макаровим. І генерал-фельдмаршал Іван Паскевич (до речі, для троллінгу поляків він годиться нітрохи не гірше, ніж Степан Бандера, а то і більше).
Список можна продовжувати і продовжувати. І нехай вас не бентежить, що хтось не ідентифікував себе з Україною, хто її ненавидів, а хтось цю ненависть зодягнув у цілком діяльні форми. Тому що відмовитися від них - це застрягти в замшелом і потрескавшемся, дев'ятнадцятого століття будівлі, погребі нейшн-стейта, коли на дворі вік двадцять перший. Тому що селянськи-пролетарськи-народно-визвольний підхід до історії з вічними довбушами і зализняками, але без еліт, буде до нескінченності відтворюватися в сучасності.
І потім: навіщо дарувати ці персоналії російської імперії, яку б форму та не брала? Адже і сам російський імперський проект народився у стінах Києво-Могилянської (під час воно - просто Київської Академії, і батько його - Феофан Прокопович. Вдумайтеся: весь проект "Росія" - наш по праву! Неважливо, що ми від нього відмовилися, а московити - ні. Важливо те, що це їхня історія - частина нашої, а не навпаки. Повернення України в міжнародні відносини - як політичні, так і культурні - буде неповним без повернення її на історичну карту. А таке повернення можливе, тільки якщо Росії на ній стане менше. І воно стане незворотним, якщо світ переконається: Росія, по суті, - видимість.
Але це лише півсправи. Друга половина - це вбудовування в цивілізаційний контекст. І використання імен-брендів його дуже полегшує (просто кажучи, ми вимовляємо "Мазепа" - маємо на увазі "Байрон"). А цих брендів з Україною пов'язано безліч. Тому пора навчитися говорити голосно і скрізь, де це доречно, не тільки "Пушкін - наш". Ну-ка, запам'ятовуйте: Боплан - наш. Хьюз - наш. Штраус - наш. Фрейд - наш. Бальзак - наш. Гашек - наш. Мазох - наш. Ось тільки хотілося б, щоб останній не виявився самим нашим.
Текст опубліковано 31 травня