Повернення біполярного світу. Чи згодують Трамп і Венс Росію Китаю

З'їзд Республіканської партії у Мілуокі в перший день своєї роботи офіційно висунув Дональда Трампа кандидатом у президенти США на виборах у листопаді. Кандидатом у віце-президенти, на пропозицію Трампа, затверджено сенатора від штату Огайо Джея Ді Венса.

Переказувати біографію Венса немає необхідності — про неї вийшло і ще вийде безліч статей. Обмежимося ключовими моментами.

Венсу 39 років, він венчурний капіталіст, ветеран війни в Іраку, де служив у Корпусі морської піхоти США, і популярний письменник, який описав власне дитинство в автобіографічному романі "Елегія Хіллбіллі", який став бестселером. Венс типовий self-made man, жива ілюстрація можливостей, які відкриваються у США перед кожним, готовим докласти зусиль, щоб піднятися нагору. Виходець з безнадійних білих низів "Іржавого поясу", вихований бабусею і дідусем, які замінили матір, що спилася, і батька, що втік, він став успішним бізнесменом і політиком, чудово вписуючись в концепцію MAGA, яку придумав і осідлав популіст Трамп.

Як і належить успішному вихідцю з низів, Венс гнучкий, і готовий змінювати позицію по обстановці. У 2016 році він публічно назвав Трампа ідіотом, цинічним говнюком і американським Гітлером, а в 2022, виявивши, що шлях до Сенату в симпатизуючому республіканцям Огайо, лежить тільки через підтримку Трампа, приніс йому вибачення і зумів налагодити прийнятні відносини, а Трамп підтримав його на виборах. Втім, Трамп 2022, тим більше 2024 року, сильно відрізняється від Трампа в 2016 році.

На особистому рівні Трамп образи не забув і при нагоді публічно принизив Венса, зрівнявши таким чином рахунок, але на цьому інцидент, ймовірно, вичерпаний. Відтепер набирають чинності прагматичні розрахунки. Венс для Трампа – ідеальний №2 на виборах, концентрований вираз правильності концепції MAGA. Трамп для Венса – локомотив, який потягне його на вибори 2028 року кандидатом у президенти від Республіканської партії. З урахуванням провалу Байдена, якого демократи вирішили по-тихому злити, обрізавши йому фінансування кампанії, пара Трамп-Венс проходить у Білий дім із ймовірністю близькою до 100%.

Водночас, і Байден, також із практично 100% ймовірністю, буде висунутий кандидатом від демократів на з'їзді в серпні, оскільки консенсус щодо іншої кандидатури неможливий. Втім, немає й мисливців розпочинати гонку з нуля так пізно, прирікаючи себе на програш. Все це докладно розбиралося у попередній статті.

З цікавого про Венса: його дружина, Уша Чілкурсі Венс, з якою він познайомився, навчаючись у Єлі — дочка іммігрантів з Індії. Їх дітей звуть Юан, Вівек та Мірабель. Зростання у США ролі вихідців з Індії, які органічно вписуються в американське суспільство – цікава тема. Особливо на тлі недавнього візиту до Москви Нарендри Моді, до приїзду якого Путін влаштував салют, вдаривши ракетою по Охматдиту, та нагородив на радощах гостя орденом.

Хоча Трамп, Венс і масовка MAGA, що прогнула під себе всю республіканську партію, дуже різні, вони чудово підійшли один до одного. У рамках цього цілого, цілком у популістському дусі, і оформилася, вже остаточно, зовнішньополітична програма Трампа на чотири роки. Якщо Венс переможе 2028-го, а там, як знати, і 2032-го, він, мабуть, продовжить той же курс. Іншими словами, республіканський варіант зовнішньої політики має шанс утвердитись надовго. Деякі коментатори вже назвали його "катастрофою для України", але це не так.

План Трампа, трохи Венса

На відміну від Трампа, що залишає собі максимум свободи для маневрів і тому голосно-неконкретного, Венс предметніший. Його висловлювання конкретизують розпливчасті обіцянки Трампа.

Як і Трамп, Венс – американський політик, і йому взагалі немає справи до України. Україна для нього одна з фігур на європейській та євразійській дошках. Першочерговою метою нової адміністрації, частиною якої стане Венс, буде розворот до внутрішніх проблем і урізання зовнішньополітичних витрат. Зокрема, витрати планують урізати, спонукавши союзників США до більшої активності та більших вкладень в оборону. Військовий бюджет у 2% від бюджету загалом – мінімальний рівень, на який мають вийти всі європейські члени Альянсу, і це далеко не межа.

Далі, гасло "перемоги над Путіним на полі бою", з виходом на кордони України 1991 року, можливо, і непоганий мотиватор для європейських союзників, але на практиці – так собі план. Він дуже дорогий у реалізації, і близько половини витрат падає на США. Він загрожує ризиком ядерної ескалації. Сам собою вихід на кордони 1991 року – суто символічний акт, і не означає міцного світу, оскільки справа не в тому, де пройдуть кордони, а в агресивній та нацистській суті путінської Росії. Мобресурс України – не уявний, виходячи з чисельності населення (хто згадає без Гугля, коли був останній перепис?), а реальний, з поправкою на погану організацію, корупцію та втому від війни, близький до вичерпання, і буде вичерпаний насухо раніше, ніж російський хоч би помітно обміліє. Інакше кажучи, Росію треба приборкувати комплексно, поєднуючи військові, політичні, й економічні методи, і змушуючи союзників брати він більшість військових витрат. В цілому, це той самий план Кісінджера, конкретизований і перероблений у стилі MAGA.

Тут доречно процитувати Венса, який у квітні опублікував у New York Times колонку під назвою "Цифри щодо України не сходяться".

"Проблема України — це не Республіканська партія, це математика, — писав Венс. — Україні потрібно більше солдатів, ніж вона може знайти, навіть за драконівської мобілізаційної політики і більше зброї, ніж можуть надати США". Якщо під "можуть" розуміти не фізичну наявність зброї на складах, а сукупність факторів, що обмежують розмір її поставок, то заперечити Венсу складно… Можна скільки завгодно міркувати про те, що колективна військово-економічна міць країн Заходу, які допомагають Україні, перевищує російську спроможність у рази і на порядок, але тут та сама штука, що і з мобресурсом. Теоретично – так, перевищує. Практично, з усіма поправками, витоками, інтригами, з урахуванням настроїв виборців та списку їхніх пріоритетів, з наявністю, але найчастіше — відсутністю політичної волі – немає.

При цьому йдеться не про здачу України Путіну, а про урізання амбіцій Києва до реально можливого, при загальному зниженні військової складової конфлікту. Венс писав, що Україні доведеться затвердити оборонну стратегію, і якнайшвидше піти на переговори з Росією, зрозумівши, що "повернення до кордонів 1991 року — це фантастика". Тут він зходиться з Трампом, який заявляв, що зможе спонукати до переговорів і Україну, і Росію: першу під загрозою відмови у військовій допомозі, другу – під загрозою її різкого розширення. Теж варіант — врешті-решт, "джавеліни" Україні дав саме Трамп, а Обама морозився до останнього, зберігаючи дружбу з Владіміром.

Крім того, Трамп і Венс вважають, що Європа повинна взяти на себе більше відповідальності за власну безпеку, зокрема, в галузі виробництва озброєнь — з тим, щоб США приділили більше уваги азіатському регіону та активності Китаю, що наростає.

Венс не відкидає і прагматичного діалогу з Путіним. "Я ніколи не називав Путіна добрим і доброзичливим, — заявив він, виступаючи в лютому на конференції з безпеки в Мюнхені. — Але те, що він поганий хлопець, не означає, що ми не можемо підтримувати з ним базовий дипломатичний контакт на основі пріоритету американських". інтересів. У всьому світі повно поганих хлопців, і мені зараз більше цікаві проблеми у Східній Азії, ніж у Європі".

Що це означає для нас?

Будучи безнадійно відсталою соціально, і з історичних обставин, не піддатною реформуванню без повного руйнування, Росія історично приречена. Вона або впаде, як колись СРСР (як Російська Імперія в 1917 – навряд чи), або стане рукавичкою на руці Китаю. Обидві трансформації не виключають повернення до теми України у межах 1991 року. А в протистоянні з путінською Росією в її нинішньому вигляді, таке повернення технічно неможливе, а з військово-політичного погляду – безглуздо, оскільки створить новий клубок проблем, які не вирішили жодних старих. Воно не потрібно ні нам, на Європі, ні США, а отже, вкладатися в цю авантюру Захід не стане і, до речі, правильно зробить. Ще раз: у ліквідацію путінської Росії Заходу є сенс вкластися, а відновлення справедливості для окремо взятої України без ліквідації путінської Росії – не має сенсу. У Європі багато політиків цього ще не зрозуміли, а Трамп та Венс – зрозуміли, і це добре. Реалізм у політиці – це завжди добре.

Неабияким реалістом виявив себе при цьому і Віктор Орбан, який користуючись давньою дружбою з Трампом, уже намітив собі роль неформального посередника між Білим Домом та ЄС, а також Москвою та Пекіном, не бентежачись невдоволенням європейців.

А європейські країни НАТО вже опрацьовують плани підтримки України своїми силами без допомоги США і розгортають свій ВПК. Тобто, план Трампа, хай і без особливої радості, прийнятий, і помалу реалізується.

Яка трансформація Росії найбільш бажана у межах цього плану, із трьох можливих варіантів: А) Все залишається, більш-менш, як є; В) Росія обрушується, перетворюючись на парад нових суверенітетів; С) Росія, змінивши керівництво, йде під Китай на правах васала — приблизно таких, як були у країн Соцтабору під контролем Москви. Очевидно, що останній варіант обіцяє Заходу найменшу кількість проблем. "Колективний Трамп" — а крім Трампа і Венса до цієї спільноти входить вся зовнішньополітична частина трампівської команди — майбутні держсекретар, міністр оборони, голова ЦРУ, незлічені аналітики, — отож, колективний Трамп не проти повернення до біполярного устрою світу, з Китаєм на місце загиблого СРСР. Такий варіант біполярності обіцяє бути стійкішим, ніж радянський, оскільки економіка Китаю, на відміну від радянської, не замкнута, а, навпаки, глибоко інтегрована у світову. За фактом, Китай, незважаючи на неомаоїстські експерименти Сі та проголошення особливого, не як у людей, шляху розвитку, залишається частиною Заходу та корпоративного пост-Заходу, економічно — у всякому разі. Аналог радянського блоку, який Пекін збирає навколо себе, складається з країн, де займатися безглуздим прогресорством Заходу вийшло б собі дорожче. І Захід охоче передасть цей тягар білої людини жовтому Китаю, який прагматично працюючи з відсталими країнами інтегруватиме їх через себе, як через буфер, у світову економіку. Формування РЕВ-2, більш масштабної та міцної, ніж її перший варіант, відбувається зараз у рамках ШОС та БРІКС. Не всі країни, що входять до них, щільно увійдуть до сфери китайського впливу, але Росія безперечно увійде.

Чи посилить Китай у військовому відношенні формування РЕВ-2 і, зокрема, входження до неї Росії? Формально так, посилить, і Пекін проводить дедалі більше військових маневрів із Москвою, прагнучи і щільніше прив'язати її себе, і оцінити військовий потенціал сьогоднішнього союзника, а завтра, можливо, противника. Але Пекін дуже глибоко інтегрований в економіку Заходу, а формування РЕВ-2, що включає Росію, дасть йому те, чого він потребує для власної економічної стабілізації — простір для зростання. За такого розкладу війна для Китаю втрачає сенс. На відміну від відсталої Росії, Китай здатний успішно розвиватися економічно і вирішувати свої проблеми в цих рамках, тим більше – отримавши майданчик для економічного підйому. Залишиться хіба що суперечка із США про Тайваню та суперечка про Україну між північним васалом Пекіна та ЄС/НАТО. Але на економічному підйомі Китаю вони можуть бути дозволені мирним шляхом, і до взаємної вигоди сторін.

Чи зможемо ми при цьому повернути свої території? Гарантувати важко, але шанс у нас буде. Тим більший, чим успішніше, не зневіряючись від втрат, ми розвиватимемо те, що нам вдасться відстояти. Але це вже наступний етап, за термінами, швидше за все, після 2032 року, або навіть 2036 року.