Лише сила. Чому Байден не переконає Путіна дати спокій Україні

Напередодні наміченої на вівторок відеоконференції Джо Байдена з Володимиром Путіним агресивна риторика кремлівського смотрящого у міжнародних справах, Сергія Ріббентропича Лаврова, підійшла до точки кипіння. Зустріч із держсекретарем Ентоні Блінкеном показала це із граничною яскравістю.

У відповідь на вимоги Блінкена припинити військові приготування до нападу на Україну, Лаврів, а за день до нього і Путін, який виступав перед послами в Кремлі, серйозно зажадали юридичних гарантій невступу України до НАТО. По суті, такі гарантії означали б визнання права Кремля на перманентну агресію проти України та її поступове поглинання шляхом відриву шматка за шматком, що, власне, і почалося у 2014 році.

"Тварина я тремтяча чи право маю?"

Право Росії на власну "сферу впливу" — читай, на систему колоній і залежних держав у рамках як мінімум колишнього СРСР, але це для початку, московські амбіції ростуть як на дріжджах, — глибоко і всерйоз обґрунтовується навколокремлівськими теоретиками.

В останні місяці, коли підготовка до удару по Україні вийшла на завершальний етап, такі роботи стали виходити особливо густо, тому навіть відстежити їх усі, нічого не проґавивши, стало складно. Слідом за дослідженнями одиночних авторів: Суркова, Лук'янова, Бордачева і знову Суркова, з'явився і широка колективна праця, претензійно озаглавлена "Бути на голову вище за всіх: Росія через 30 років".

Ця 90-сторінкова доповідь випущена групою з шести аналітиків під егідою РСМД — "Російської ради з міжнародних справ", створеної в 2010 році за розпорядженням Дмитра Медведєва під час перебування його президентом і продовжила роботу за Путіна. Все, як бачите, серйозно — а отже, і погляди, і цифри, що наводяться в доповіді, треба сприймати всерйоз.

Доповідь, до речі, непогана: містить окремі розумні думки, що рідкість для російських робіт останнього часу, а подекуди й цікаві дані. Так, серед іншого, його автори повідомляють, що, за даними соцопитування, 45% росіян, яким не вистачає грошей навіть на їжу, вважають, що Росія має повернутися на шлях СРСР, ще 36% — йти власним шляхом, і лише 10 % стоять за європейський шлях розвитку. Це досить дивно, оскільки саме в Європі грошей на їжу вистачає всім, але ще цікавіше те, що повернення в СРСР і "власний шлях" підтримують відповідно 22 і 42% найбільш забезпеченої частини російського населення, тоді як за "європейський" шлях" виступає лише 25%. "Азіатський шлях", під яким, ймовірно, розуміється Китай, не має попиту і балансує в межах 3-5% для всіх категорій. За всіма категоріями, від найбагатших до найбідніших, кількість охочих повернутися до СРСР знижується від 45 до 22%, у міру підвищення добробуту опитуваного. Натомість бажання "йти своїм шляхом", навпаки, зростає, злітаючи до 49 та 52% у середній та помірно-забезпеченій частинах шкали. Але "свій шлях" Росії, як відомо, передбачає "кримнаш", і те, що колишні радянські республіки повинні повернутися під руку Москви, скоротивши незалежність до номінальних меж і забезпечуючи московську метрополію дешевою та безправною робочою силою, а також дешевою сировиною для перепродажу.

І ще багато цікавого є в цій доповіді — не те щоби сильно нового, але вдало зведеного в один документ. Тут і ОДБК як "своє НАТО", хоча жодна держава — член НАТО з моменту його появи не зазіхала на територію своїх сусідів; і російську мову для одноманітного промивання мозку, і купівля місцевих еліт. Усе це, звісно, подається дуже благотворно. Але ж і Mein Kampf, якщо читати її поза загальним контекстом, виглядає закликом до перемоги Добра і Світла — не меншою, принаймні, ніж цитована доповідь.

У доповіді, звичайно, чимало і фантазій, на кшталт "технічного переозброєння" Росії, чиї фахівці сьогодні створюють "бойових роботів власної розробки" з наборів, куплених на Аліекспрес, і чомусь дірявлять стіни МКС. Але це добре, куди ж росіянам без брехні? По суті ж, доповідь розгорнуто відповідає на сакраментальне питання, "я тварина тремтяча чи право маю?", відносячи його до всієї Росії. І відповідає однозначно: так, має право. І може, спираючись на нього, зарубати кого захоче, хоч сокирою, хоч "Тополем", виступаючи як постачальник глобальної та регіональної безпеки. Те, що Росія здатна поставити цей продукт усім охочим і тим, кого вона, маючи право, змусить побажати, на думку авторів доповіді, переконливо доведено в ході "сирійської військової операції", "безкровного возз'єднання Криму", і "провалу спроб 40-тисячної озброєної" армії Києва повернути Південний Схід України". Останнє є особливо цікавим, оскільки визнає присутність російських окупаційних військ не лише в українському Криму, а й в окупованій частині українського Донбасу, що заперечують і офіційний Кремль, і його пропагандисти . Все перераховане, резюмують автори, "в безумовній формі закріпило за Росією зазначений статус" — у сенсі "постачальника безпеки".

Тільки військова відповідь

Знайомство з доповіддю остаточно розвіює всі сумніви, що єдиним способом втихомирити Росію є застосування до неї військової сили. Стає очевидно, що інших аргументів ні російські "експерти", ні їхні замовники в Кремлі, ні розігріте пропагандою населення, яке марить "особливий шлях", вже не приймуть та й не помітять.

У тому, що це Росія дійшла такого стану, небезпечного для світу та для неї самої, є пряма вина західних політиків. Остання можливість поставити Кремль на місце відносно мирним шляхом була втрачена ними в 2008-му, коли Грузію залишили наодинці з московською агресією.

Загальні причини агресивності Москви, що зростає, при тверезому погляді на устрій Росії теж очевидні. Росія — не країна, вона порожня шкіра "де-юре країни", натягнута на складову ОЗУ глобального масштабу. Для ОЗУ "Кремль" Росія – база та хаза, але сама ОЗУ Росією себе не вважає. Кремлівські гроші та зв'язки розкидані по всьому світу, а Росія лише джерело ресурсів, і захоплена територія, населена мільйонами шматків гарматного м'яса.

У цьому полягає сила Кремля, що, граючи ва-банк, може ризикнути і всієї Росією. Але в цьому і його слабкість: кремлівська ОЗУ, замкнена в Росії, вижити не здатна. Росія давно вже втратила потенціал високотехнологічних виробництв (втім, в їхній основі завжди лежало копіювання), а лише барижить природними ресурсами, закуповуючи на виручку все інше. Включаючи, серед іншого, комплектуючі для виробництва гіперзвукової чудо-зброї, яким Кремль загрожує всьому світу.

Звичайно, Москва не хоче, щоб справа дійшла до справжньої війни. Вона лише грає на підвищення, залякуючи Захід, який Кремль вважає політично слабким і роз'єднаним, — з повною, до речі, на те підставою. Такий Захід, за розрахунками Кремля, пасуватиме перед ним знову і знову. І ця схема поки що безвідмовно працює.

Саме 2008-й став кордоном, до якого російські амбіції ще піддавалися приборканню без застосування військової сили або з мінімальним її застосуванням, а після – вже ні. У 2008-му НАТО та США було достатньо оголосити Грузію закритою для польотів зоною, прикривши її авіацією та ППО, для чого вони мали технічні можливості. Дістань на додачу до них політичної волі – і війна захлинулась би, оскільки, воюючи на землі, без ударів з повітря, грузини, швидше за все, відбилися б. Звичайно, Москва, втративши кілька літальних апаратів від натовського вогню, волала б на весь світ, погрожуючи ядерним ударом, але нічого, окрім зойків не було б.

Говорячи про готовність до великої війни, Кремль блефує і навіть наважуючись на обмежені військові дії, завжди тримає в голові свою повну залежність від Заходу, де розміщені основні фінансові активи російської верхівки, живуть сім'ї, куди продається частина сировини і звідки поставляється більша частина того, чого в Росії зробити ніколи не зможуть. Китай закриває частину цих питань, але не всі. До того ж у нього свої ігри із Заходом, і сваритися з ним через московські амбіції Пекіну не з руки.

Тоді, 2008-го, за всіма перерахованими пунктами панувала ясність, але зараз вони вже трохи розмиті. За минулі роки Кремль добряче шредеризував Захід, зміцнивши там своє лобі, повів у тінь більшу частину фінансових потоків і технічних поставок і, найголовніше, упевнився, що Захід завжди пасує перед його загрозами. Москва вже не зупиниться за останній метр від війни, а зробить ще крок, вірячи, що Захід відступить раніше. І лише жорсткі дії Заходу зможуть переконати росіян, що поступки скінчилися.

Це робить військовий конфлікт із прямою участю НАТО — щоправда, поки що не війну, а лише обмежений конфлікт, — неминучим. Іншого способу переконати Москву в тому, що Захід перестав відступати, сьогодні вже нема.

Щось подібне колись було і з Гітлером. Захоплюючи Польщу, і ділячи її зі Сталіним, Гітлер та його оточення вірили, що "справжній" Захід по-справжньому воюватиме з Німеччиною не стане: французи швидко здадуться, а британці укладуть сепаратний мир. Почасти ці розрахунки виправдалися: Франція, в особі як влади, так і більшості її громадян, вважала за зручне для себе капітулювати і колаборувати з Гітлером, змирившись з окупацією двох третин своєї європейської частини, включаючи Париж. Слово "колаборація" увійшло в обіг саме тоді, до того ж, без негативного відтінку, а, навпаки, як позначення респектабельного заняття, що гарантує не лише дохід, а й повагу у суспільстві.

А Великобританія зрозуміла, що відступати вже нікуди, і стала єдиною країною, яка воювала проти Третього Рейху всю Другу світову війну, "від дзвінка до дзвінка", з 1939-го до 1945-го. Але що було б, якби Лондон теж рятував і місія "миротворця" Гесса мала успіх? Невже в Європі настав би мир? Гітлеру, який увійшов у смак, було мало завойованого, попереду маячили Африка, Близький Схід та Індія. Рано чи пізно, але фюрера довелося б зупиняти силою, і лише ціна перемоги над ним, у міру завоювання Третім Рейхом нових ресурсів та шматків території, продовжувала б зростати.

Звичайно, природа двох нацизмів, німецького та радянсько-російського (так, коріння російського нацизму простежується до СРСР), сильно відрізняється. Злочинні плани Гітлера мали все ж творчу складову, а "велика сировинна Імперія" на чолі з колишнім підполковником КДБ з самого початку створювалася для збагачення вузького кола осіб. Науковим і технічним доробком Третього Рейху світ користувався не менше півстоліття, його вплив на розвиток ядерної енергетики, машинобудування, космонавтики, медицини та промислової хімії виявився величезним. Російський ж "Третій Рим" неспроможний самостійно виготовити нічого, він торгує лише сировиною, що видобуває з допомогою імпортного устаткування, і доставляє споживачам на імпортному транспорті. Російський нацизм – дешеве, неохайне і опошлене перевидання нацизму німецького, яке запізнилося майже на вік. І лише у впевненості в тому, що йому вдасться взяти на понт решту світу, російський гопонацизм перевершив свого німецького предка.

Отже, зупинити Кремль, жителі якого переконані, що мають справу з політичними слабаками, сьогодні можна лише грубою силою. Причому саме військовою: Москва навчилася з більшим чи меншим успіхом оминати економічні санкції — питання лише у ціні витрат. Ситуація рік у рік посилюється: Кремль нахабніє, входить у смак, крупно вкладається в армію і в пропаганду. Як наслідок, рік у рік зростають і масштаби застосування сили, яка знадобиться для його умиротворення.

Тим часом, ні політичної волі, ні розуміння неминучості такого результату, альтернативою якому може стати лише капітуляція перед кремлівською шпаною, Захід все ще не має. До того ж, Захід, як і раніше, деморалізований міфом про "ядерну війну, яка знищить цивілізацію". Але, по-перше, при тому, що це буде безумовна катастрофа, очікувані масштаби її в гіпотезі про ядерну зиму сильно перебільшені через вкрай спірні дані, взяті за основу. А по-друге, у Кремлі, зрозуміло, сидять негідники, але не самогубці. На ядерну війну вони не наважаться. Отримавши одну-дві плюхи від НАТО і США — а це, враховуючи абсолютну технічну перевагу Заходу, при військовому інциденті неминуче, Москва швидко перейде до мирних переговорів. При потребі вона здасть Заходу і кілька старих постатей, на які у новому Міжнародному трибуналі повісять усю провину за російські злочини. Битися до кінця — так, як билася Німеччина Гітлера, або навіть не до кінця, але хоча б так, як бився Ірак Саддама Хуссейна, Росія не стане. Вона не має для цього ні ідей, ні людей, ні рішучості еліт.

Однак на Заході продовжують говорити лише про санкції, які в тому обсязі, в якому їх реально можуть застосувати, можуть завдати Кремлю неприємностей, але не здатні переламати ситуацію. Ще кажуть, але поки що не дуже послідовно і безперечно, про військову допомогу Україні. Але про гарантії прямої військової підтримки України у разі нападу Росії, неважливо в якій формі: через членство в НАТО чи колективну позицію Альянсу, озвучену публічно, поки що немає мови. Тим часом, це чи не єдиний спосіб зупинити Росію, і часу лишилося небагато. Промацавши Захід, Путін переконався, що нічого по-справжньому серйозного за напад на Україну йому не загрожує.

Безумовно, ЗСУ боротимуться. І оскільки реальні ресурси Росії більш обмежені, ніж про це люблять розмірковувати московські коментатори, ми маємо шанс вистояти – але тільки шанс, без гарантій. І навіть якщо ми вистоємо, завдавши втрат росіянам, ці втрати будуть недостатніми для остаточної відмови Москви від її подальших агресивних планів.

Сьогодні розвиток Росії перейшов ту межу, за якою її існування в нинішньому вигляді стало неприйнятним для всього світу такою ж мірою, якою було неприйнятним для світу існування Третього Рейху. У Росії Путіна немає права включати у сферу своїх інтересів сусідні країни без їх на це згоди, як не було такого права й у Німеччини Гітлера. І ці неправові наміри, а тим більше дії, повинні припинятися. Ось тільки чим пізніше їх почнуть припиняти, тим складніше буде старт.

Але Захід до перегляду ставлення до Росії ще не готовий. Як наслідок, початок відсічі відкладатиметься, Кремль — нахабніти, а ціна перемоги над російським нацизмом — продовжуватиме зростати. Але її все одно доведеться сплатити, якщо, звичайно, не розглядати як прийнятний варіант, здачу Путіну всього колишнього СРСР, потім колишнього Соцтабору, шматків Африки та Азії, більшої частини Арктики — і так далі. Платити ж цю ціну доведеться не лише Україні, а й країнам НАТО. Платити за короткозорість своїх політиків, які десятиліттями ухилялися від неприємного, але, на жаль, неминучого вирішення проблем, що давно назріли.