Війна, на яку чекали всі. Що відбувається в Карабасі і чим це обернеться
Чергове загострення Карабахського конфлікту стало наслідком імперського перенапруження як США, так і Росії. Причому удар по інтересах останньої може виявитися дуже болісним
У ніч на неділю, 27 вересня, авіація Азербайджану завдала ударів по військових цілях у окупованому Вірменією Нагірному Карабасі. До ранку стало ясно, що азербайджанці під прикриттям артилерії і авіації намагаються взяти під контроль три ключові висоти.
Хто перший
За вірменською версією, у викладі міністра оборони Давида Тонояна, Азербайджан вдарив першим, "грубо порушивши чинні норми міжнародного гуманітарного права і логіку мирного переговорного процесу вирішення конфлікту". За версією азербайджанської сторони, викладеної прес-службою МО, почали вірмени: "27 вересня, близько 06:00, збройні сили Вірменії, здійснюючи широкомасштабні провокації, здійснили інтенсивний обстріл з великокаліберного зброї, мінометів і артилерійських установок різного калібру по позиціях азербайджанської армії уздовж всієї довжини фронту і по азербайджанських населених пунктах, розташованих в прифронтовій зоні ".
Обидві країни оголосили про загальну мобілізацію. Про впровадження воєнного стану і загальну мобілізацію оголосила і влада невизнаної Нагірно-Карабахської республіки (НКР).
Реальна обстановка в зоні конфлікту і ступінь успішності азербайджанського наступу наразі не цілком ясні. Зрозуміло тільки, що обидві сторони відчайдушно брешуть, применшуючи свої втрати і перебільшуючи шкоду, завдану противнику.
На міжнародному рівні Єреван направив до ЄСПЛ скаргу на агресивні дії Азербайджану, а Баку готує лист щодо ситуації в регіоні до РБ ООН. Пашинян також заявив, що Єреван розгляне питання про визнання незалежності НКР. Але ці дипломатичні манери — ніщо в порівнянні з заявою Туреччини про готовність надати Азербайджану повну підтримку.
"Ми рішуче засуджуємо напад Вірменії на Азербайджан. Вірменія в черговий раз порушила міжнародне право і показала, що не зацікавлена в мирі й стабільності. Туреччина повністю солідарна з Азербайджаном і беззастережно підтримує його право на самооборону", — написав у Twitter Ібрагім Калин, прес-секретар Реджепа Ердогана.
Своєю чергою, МЗС Росії виступив з офіційною заявою, в якій закликав сторони негайно припинити вогонь і почати переговори з метою стабілізації ситуації, а прес-секретар Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) Володимир Зайнетдінов заявив в інтерв'ю РІА Новості, що "конфлікт має бути розвʼязаний тільки мирним шляхом ", в рамках Мінської групи ОБСЄ. Про жодну іншу підтримку Вірменії, яка зробила ставку на союз з Росією, поки немає й мови.
Що ж відбувається насправді і які прогнози розвитку ситуації?
Хто на чиєму боці
Чергову війну в Нагірному Карабасі впевнено прогнозували ще з літа, тож безпосередня причина її початку не має, за великим рахунком, особливого значення. З технічного боку і з урахуванням серпневого загострення, спровокованого Вірменією, імовірнішим виглядає азербайджанський наступ у відповідь, розпочатий за погодженням з Анкарою. Це, до речі, ніяк не впливає на формальну правоту Азербайджану, який відстоює свою територіальну цілісність, відтак міжнародно-правові позиції Баку міцніше, ніж Єревана.
Безпосередні причини дій Баку теж досить очевидні: накопичилися внутрішні проблеми. До початку економічного спаду династична диктатура Алієвих більш-менш влаштовувала в Азербайджані майже всіх. Обрані багатіли за рахунок нафтогазової ренти, але й маси, в цілому, не бідували. Падіння нафтових цін і спад, викликаний епідемією коронавирусу, кардинально змінили ситуацію. Влада зіткнулася з необхідністю терміново скинути зросле внутрішнє напруження, що може вилитись у вимоги демократизації режиму, перенаправивши соціальну активність на інші проблеми. Нова війна в Карабаху ідеально для цього пасує.
Подібні причини підтримати Азербайджан є й в Ердогана. В ході останніх виборів його Партія справедливості і розвитку (ПСР) втратила пост мера Стамбула, з якого Ердоган колись стартував у велику політику, і помітно послабила свої позиції по всій Туреччині. На міжнародному рівні в Ердогана теж все складається непросто: до глухого протистояння з Росією додалися і проблеми у відносинах з ЄС.
Залишається, правда, питання, як далеко Ердоган наважиться зайти в підтримці Баку. Туреччина межує, та й те, лише через вузький коридор, тільки з Нахічеванської Автономною Республікою — азербайджанським анклавом, відокремленим від решти Азербайджану територіями Вірменії і невизнаної НКР. Це сильно ускладнює надання дієвої військової допомоги Азербайджану без прямого втягування у вірмено-азербайджанську війну.
З іншого боку, не можна залишати поза увагою і невизнану НКР, яка в цьому розкладі веде власну гру. ВВП Карабаху становить приблизно $ 700 млн., А рівень життя там вищий за середній по Вірменії. Тим часом, Пашинян вступив в конфлікт з Степанакертським кланом, до якого належали попередні президенти. І, клан, природно, хоче реваншу, розраховуючи на допомогу на допомогу Росії. Так що версію про те, що мала місце провокація вірменських військових, теж не можна виключити з розгляду.
Обернути ситуацію собі на користь також можуть і США. Адміністрація Трампа, прагнучи скоротити витрати, пов'язані з тим, що називається "імперським перенапруженням", всіляко стимулює союзників "брати на себе більше відповідальності". У випадку з Туреччиною, яка плекає амбіції регіональної супердержави, і послідовно відстоювала ці свої домагання в конфліктах в Іраку, Сирії, Лівії, а також у відносинах з ЄС, тут спостерігається повний збіг інтересів. Тож Вашингтон, не заважаючи Ердогану демонструвати значимість Туреччини в регіоні і погіршувати відносини з Брюсселем (що також на руку США), отримує можливість частково перекласти на Анкару тягар регіонального жандарма. Крім того, якщо новий конфлікт в Карабаху матиме затяжний характер, Ердогану вже не потрібно буде підтримувати певний градус напруженості у відносинах з Ізраїлем, з тим, щоб закріпити роль лідера ісламського світу. Протистояння з Вірменією і (в даному випадку — опосередковано) з Росією прекрасно виконає цю роль, а між Туреччиною та Ізраїлем відновляться хороші відносини, як це було до інциденту з "Флотилією свободи" в 2010 році — до повного задоволення Вашингтона.
Заразом США, підтримавши Ердогана, пацьнуть по носі "знахабнілих" європейських союзників. Попутно на розтяжку поставлять і Росію, піддаючи її надмірному навантаженню в ситуації, коли Кремль і без того змушений діяти на межі, а то і за межами своїх економічних можливостей.
Ситуація для Москви тут складається далеко не найкращим чином — і її теж можна описати як імперське перенапруження. Адже дешева імперія, яку будує Кремль, — перш за все імперія. І лише в другу чергу — дешева. Тобто, вона вимагає ресурсів. Але санкції, брак технологій і наростаючий дефіцит кадрів для локальних воєн в поєднанні зі спробою уникнути прямого зіткнення з країною-членом НАТО змушують Росію розтягуватися в усе ширшому шпагаті. Ударні темпи накопичення золотого запасу створюють їй непогану фінансову подушку, але це певною мірою нагадує ситуацію з пізньорадянського купонами: їх кількість не особливо допомагає придбати товар, якого немає. До того ж, лояльність "лояльних режимів" за таких обставин стрімко дорожчає.
В результаті, хоча війни всі хочуть уникнути, пастка, в яку РФ намагалася загнати НАТО, створюється для самої Росії. Надавши допомогу Вірменії офіційно, за лінією ОДКБ, Москва ризикує штовхнути конфлікт в бік подальшої ескалації. Якщо вона цього не зробить — поставить під сумнів сенс існування блоку для решти його учасників. Якщо ж допомагати таємно — це не тільки репутаційні втрати, але і ризик зіткнутися з турецькими іхтамнетамі не в Лівії або Сирії, а вже в безпосередній близькості від своїх кордонів.
Тут доречно згадати, що війна почалася відразу після путінського виступу в ООН. Це, очевидно, збіг — але він може слугувати, серед іншого, наочною демонстрацією Москві того факту, що, якщо Кремль вперто не бажає грати за правилами, то і з ним можуть зіграти без правил у відповідь.
Втім, з російськими позиціями в цьому конфлікті все складається не зовсім просто. Будучи союзником Вірменії, Росія підтримує й тісні економічні відносини з Азербайджаном, що залишає їй можливості впливати на ситуацію невоєнними засобами — правда, вони з часом можуть бути обмежені.
Буферні зони і український інтерес
В основному все залежить від того, чи набуде конфлікт затяжного характеру. Якщо ні, всі сторони, ймовірно, залишаться при своїх, дещо розрядивши за рахунок патріотичного сплеску внутрішнє невдоволення, і списавши частину проблем на наслідки війни і підступів ворогів. Якщо ж конфлікт затягнеться, то він, в перспективі, здатний дати старт переформатуванню Південного Кавказу, до якого давно все і йшло. При цьому Вірменія може піти з-під парасольки Росії, оскільки при затяжному сценарії у вірмен не вистачить сил утримувати окуповані азербайджанські території, а Росія не зможе довго підтримувати карабахських вірмен в разі активного втручання в конфлікт Туреччини. Це буде означати перемогу Пашиняна над Степанакертським кланом і подальшу зміну курсу — з чистої політичної доцільності. Сьогодні тісні російські обійми загнали Вірменію в безнадійний глухий кут, з якого, без розриву відносин з Москвою, у неї немає виходу.
Відпадання Вірменії від Росії відразу ж змінить загальний баланс сил на Кавказі. Неможливість утримувати буферні зони поза російськими кордонами штовхатиме Москву до розширення кордонів шляхом інкорпорації буферних зон. Власне цим і обумовлений курс на поглинання Абхазії, який ми спостерігаємо останнім часом (а Південна Осетія вже по факту приєднана), і вибудовування лінії глухої оборони. Істотною її частиною буде Крим, який Москва послідовно перетворює на гігантський укріпрайон. У зв'язку з цим на повний зріст постане і без того вкрай гостра проблема водопостачання Криму, а відтак, на керівництво України будуть сильно тиснути одночасно з Москви й Вашингтона, але в протилежних напрямках: "дати воду" і "не давати води". Хто зуміє перемогти в цьому політичному армреслінгу, сьогодні не ясно.
Москва також інтенсифікує вибудовування буферу своїх сателітів на західному напрямку. Зокрема, підуть максимально жорсткі спроби запхати Україну в ОРДЛО, подібно до того, як Росії вже вдалося приєднати Молдову до невизнаної ПМР. Прискореними темпами буде йти і "перетравлювання" Білорусі.
Тут доречно згадати, що згідно зі ст. 36 Стратегії національної безпеки України, Азербайджан і Туреччина є нашими стратегічними партнерами. Тепер це положення належить перевірити на практиці і, перш за все, в сенсі готовності України до його реалізації. Багато в чому це буде дуже непросто. Особливо — з огляду на прагнення привести позицію Києва у відповідність з точкою зору ЄС на нинішні події в Карабасі. У цьому питанні така синхронізація може виявитися обтяжливою для України: якщо Брюссель змінить нинішню замирювальну риторику засудженням Баку, Київ опиниться на вкрай незручному дипломатичному шпагаті.
