Розібратися з Ердоганом. Можна Туреччину виключити з НАТО

Сполучені Штати на тлі поставок до Туреччини російських зенітно-ракетних комплексів С-400 лякають Анкару виключенням з Організації Північноатлантичного договору (НАТО). І при цьому підводять до того, що відповідне рішення має приймати безпосередньо Альянс. Зокрема, помічник заступника глави Пентагону Девід Трахтенберг заявив, що Вашингтон цінує відносини з Туреччиною, яка має, до речі, другою найбільшою армією у НАТО, і нехай у Штатах незадоволені діями Анкари, але вони не повинні карати турків за придбання озброєнь, що не вписуються в систему оборони Альянсу. У Білому домі, в свою чергу, заявили, що купівля та розгортання Туреччиною російських ЗРК підривають її зобов'язання як члена організації.

У цій частині Білий дім, звичайно, правий. Стаття 8 Північноатлантичного договору, підписаного 4 квітня 1949 р., чітко декларує, що укладаються членами Альянсу міжнародні угоди не можуть суперечити даним договором.

Приймаємо, але не виганяємо

Ось тільки чи може НАТО виключити союзника, наприклад, у зв'язку з порушенням наведеної вище статті? Забавно, але немає. Механізм виключення не прописано ні в договорі, ні в безлічі інших документів, прийнятих з початку існування НАТО і дбайливо оцифрованих для публікації на сайті Альянсу. Фактично єдиний шлях втрати членства в НАТО прописаний в 13 ст. цього ж договору: "Через двадцять років після набуття договором чинності будь-яка із Сторін має право припинити свою участь у ньому через рік після передачі повідомлення про денонсацію Урядові Сполучених Штатів Америки, який поінформує уряди інших Сторін про депонування кожного повідомлення про денонсацію".

Тобто починаючи з 1969 р. будь-яка з країн-учасниць може покинути НАТО, але тільки на добровільній основі. НАТО — це альянс "доброзичливців": "Приймаємо, але не виганяємо, хіба що якщо союзник сам того побажає". Гіпотетично попрощатися з Туреччиною НАТО може допомогою рішення Північноатлантичної ради — вищого керівного органу Альянсу. Правда, для цього має бути "так" всіх 29 держав-членів. І навіть з урахуванням того, що ряд країн Європи до Туреччини сьогодні належать, скажімо, не найкращим чином, домогтися одностайності всіх учасників не представляється можливим. Тим більше в такому випадку Анкара може ветувати рішення Північноатлантичної ради.

Прецеденти

Їх в принципі не було. З натяжкою до таких можна віднести демарші Франції та Греції.

Президент Шарль де Голль з кожним роком з моменту заснування Альянсу все більше дратувався через "диктату" США і Великобританії. До речі, приблизно ті ж емоції зараз, ймовірно, відчуває Еммануель Макрон, прагне максимально зміцнити позиції країни в Євросоюзі.

Так ось, де Голль, завітавши на запрошення генсека СРСР Микити Хрущова випробування ядерних ракет, повернувся додому в поганому розташуванні й у той же час переконаний в необхідності позбутися від присутності військ і зброї союзників на території Франції, так і від штаб-квартири в Парижі. Так столицею НАТО став Брюссель. Керівництво Франції ж до всього ще і вийшло з військового співробітництва в рамках Альянсу, повернувшись тільки в 2009 р. Але знову-таки це було добровільне рішення Парижа, а не НАТО.

Таким же було і рішення Греції вивести в 1964 р. свої військові підрозділи з сил НАТО у Південному Середземномор'ї у зв'язку з загрозою інтервенції на Кіпр з боку нібито союзники по Альянсу — Туреччини. Разом з якою, між іншим, Греція вступила в організацію 18 лютого 1952 р. Вторгнення турків відбулося, і через 10 років греки також покинули військове командування Альянсу. Але повернулися в 1980 р., незважаючи на тривале обговорення необхідності повного розриву з НАТО.

Йенс проти

Повернемося до Туреччини. Генеральний секретар організації Йенс Столтенберг вже відреагував на сигнали з Вашингтона. І дуже різко. Він визнав, що купівля С-400 створила "складну ситуацію", але Туреччина як і раніше може бути включена в інтегровану мережу НАТО з протиповітряної та протиракетної оборони. Ні, С-400 ніхто включати в неї не буде, залишаться тільки літаки і радари. Столтенберг далі підкреслив, що "Туреччина є важливим членом НАТО", який надав свої бази для операцій на Близькому Сході і зіграв ключову роль у знищенні угруповання "Ісламська держава". Внесок Туреччини куди значніше, ніж американські винищувачі F-35, прямо сказав генсек.

Хоча така жорстка відповідь не значить, що керівництво НАТО не спробує якось врегулювати поточний конфлікт між США і Туреччиною. На відміну від процедури виключення члена з НАТО, такі повноваження у керівництва Альянсу є. Вони наводяться в доповіді Комітету Трьох, відомому ще як "доповідь трьох мудреців", від 13 грудня 1956 р. Його авторами виступили Лестер Пірсон, Гаетано Мартіно і Хальвард Ланге, тодішні міністри закордонних справ Канади, Італії і Норвегії відповідно. У 57-му пункті третього параграфа (Мирне врегулювання суперечок між членами") зазначається, що вирішувати виникаючі суперечки — прямий обов'язок урядів країн-учасниць, а НАТО має можливість допомогти їм у цьому. Зокрема, генсеку надаються повноваження неформально пропонувати свою допомогу сторонам і з їх згоди ініціювати або сприяти розслідування, посередництва, примирення або судових процесів.

Розберіться там

Звичайно, жорстка реакція Столтенберга навряд чи сподобається Вашингтону, оскільки вона посилює позиції Туреччини в суперечці. З іншого боку, якщо генсек продовжить так само енергійно брати участь у цій дискусії, то не виключено, що і спробує стати арбітром для США і Туреччини. На що, власне, і розраховують у Вашингтоні.

Зростання напруги у відносинах з Туреччиною в повній мірі відповідає планам адміністрації Дональда Трампа, спрямованим на отримання максимально сильного інформаційного вибуху від конфлікту між союзниками. Як вже писала "ДС", сварка США і Туреччини вигідна обом сторонам, оскільки Трампу дозволяє продовжувати політику національного прагматизму в пику міжнародним організаціям зразок НАТО з подальшою передачею на аутсорсинг розв'язання військових і гуманітарних криз іншим країнам, а Реджепу Тайипу Ердогану — консолідувати електорат після невдалих виборів.

Сполучені Штати дорожать відносинами з Туреччиною і, очевидно, оцінюють співпрацю з Анкарою приблизно так само, як і Столтенберг в своїй заяві. Тому Трамп і Ердоган домовляться, незважаючи на зрив поставок F-35 в Туреччину. Так що цей пасаж про виключення Туреччини з НАТО не більш ніж підвищення ставок, що сколихне весь Альянс.

По суті, мова йде про черговий медійної війні, які на сьогоднішній день є потужним і відносно дешевим політичним інструментом. Даний конфлікт, точніше дискурс виник у Сполучених Штатах, де і розвивався, поки НАТО в цілому зберігав мовчання. Тепер же, коли Вашингтон отримав максимум дивідендів, він віртуозно переносить дискусію на ту сторону Атлантики. Ми, мовляв, своє слово сказали і продовжимо шукати точки дотику з Туреччиною, а ви — НАТО — вже розгрібати ці авгієві стайні.