Збройна демократія проти тоталітарного пацифізму. Як оголошення Путіна у розшук підсвітило головний конфлікт нашої епохи

Зв'язати депортацію дітей, знищення Росією десятків українських міст і сіл, а також викрадення та знищення культурних цінностей та об'єктів у єдине ціле, визнавши це в сумі ознаками геноциду українців як окремої етнічної групи, а не окремими його аспектами, комісії ООН не вдалося. Більше того, вона врівноважила визнання того, що Росія все ж таки робила в Україні військові злочини (хоча й не визнала ці діяння геноцидом!) документуванням "передбачуваних військових злочинів української сторони".

Натомість Міжнародний кримінальний суд у Гаазі (МКС) порадував: за два дні після появи доповіді комісії ООН видав ордери на арешт Володимира Путіна та уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової за депортацію до Росії українських дітей. Але загальна картина виявляється змащеною, внаслідок визнання рівносуб'єктності сторін конфлікту, і з цього спроб пошуку істини "десь посередині".

Такий підхід працює у цивільному та кримінальному праві, але на рівні міжнародного права вироджується у безплідну боротьбу за все добре, проти всього поганого. І звинувачувати в цьому функціонерів ООН безглуздо — їхні дії є строго системними, а система міжнародного права зовсім не підіграє Росії.

Все впирається в пороки системи сучасних міжнародних відносин загалом, які випливають із хибних припущень та уявних цінностей ліваків, які пишно квітнуть на Заході останні сто років. Так пишно, що будь-яка їхня критика виявляється табуйована – але ми, мабуть, ризикнемо.

Криза постмодерної рівності

В основі світогляду ліваків — право всіх людей на "рівність", яка виявляється універсальним способом знищення прав окремо взятої людини. Адже реальні права людини – не абстрактне право " всіх на все хороше ", а конкретні права окремої особи, засновані на праві цієї особи на персональну нерівність. Але право на нерівність, що не порушує закон, не просто заперечує загальну рівність, а прямо протилежно йому за змістом.

У міжнародних відносинах лівацький постмодерн "рівності всіх і кожного, поза ідеологіями" дозволяє розмивати очевидну злочинність режиму до дивацтв, що походять з різноманіття культур і традицій. Це дозволяє укладати зі злочинними режимами миттєво вигідні угоди. У стратегічній перспективі такі угоди невигідні для демократій та ведуть до їхнього руйнування. Але західні демократії, які часто відмовилися від довготривалих інститутів, не залежать від короткого виборчого циклу, потрапили в пастку "мирного співіснування двох систем", "особливого третього шляху" та інших конструкцій, привабливих у короткій перспективі, але програшних довгу, і, що найголовніше, які мають нічого спільного з реальністю.

Два шляхи

Насправді, за весь час існування людства склалося лише два типи устрою суспільства. Це або загальне безправ'я перед верховною владою, яка змінює закони за своєю сваволею – або єдиний набір прав та обов'язків перед законом, що змінюється консенсусно. Технічний, науковий, соціальний тощо, прогрес можливий лише у суспільствах другого типу. У крайньому випадку – в анклавах другого типу, які терплять розумні диктатори, але цей спосіб вже працює погано. Як наслідок, диктатури підбирають крихти від технічного прогресу демократій: купують, крадуть, вимінюють. Все це підтверджено історичним досвідом, без будь-яких спірних випадків, що допускають подвійне тлумачення. І пояснити, чому це так, також можна дуже легко.

За своїм устроєм диктатури схильні до збройного насильства та поважають лише силу. Природне поле демократій – економічна конкуренція у межах закону. Як наслідок, торгуючи з диктаторами демократіям слід обмежувати їх доступ до технологій, які вони можуть використовувати у військових цілях. Забуття цього принципу призводить до неприємних результатів, таких як наявність ядерної зброї у Москви, Пхеньяна, незабаром — Тегерана, та інших відморозків. Включаючи, до речі, Пекін, оскільки КНР теж диктатура, і поки вона залишається диктатурою, її необхідно обмежувати.

Всі ці принципи очевидні, і, Захід, зіткнувшись з наслідками їх багаторічного забуття, помалу їх згадує. Але процес повернення до норми йде складно, оскільки всі існуючі міжнародні структури вибудовані поверх цих принципів і всупереч їм.

Дитя порочного зв'язку Ялти та Мюнхена

Твердження про те, що ідея ООН була узгоджена під час Другої світової війни країнами-учасниками антигітлерівської коаліції, маскує серію ганебних компромісів між демократіями — США та Великобританією та неофеодальною диктатурою в особі СРСР. Четвертим учасником угоди був Китай, в особі Китайської Республіки, але лише формально, оскільки на той момент КР не контролювала материкову частину Китаю, через що не мала повноцінної суб'єктності. Отже, принципи устрою ООН, хоч і не були частиною ялтинських угод, але тісно пов'язані з ними. А тегерансько-ялтинська змова, що поділила сфери впливу між західними демократіями і тоталітарним СРСР, більш тоталітарною, ніж нацистська Німеччина, стала по суті погіршеним варіантом Мюнхена. Погіршеним саме тому, що СРСР пригнічував особисті свободи жорсткіше, ніж Третій Рейх.

Але тут спрацювали прагматичні міркування: Німеччина Гітлера була більш розвинена технологічно, стоячи нарівні, а в чомусь і випереджаючи демократичний Захід. Відсталий СРСР визнали менш небезпечним, і Захід, в особі США та Великобританії, зробив обмін своєї технічної допомоги на радянське гарматне м'ясо для перемелювання німецьких людських ресурсів.

На жаль, цей прагматичний розрахунок дав збій: під час отримання допомоги з ленд-лізу СРСР отримав доступ до новітніх технологій, а частина з них отримал як трофеї. У результаті радянському монстру довелося віддати пів-Європи, а потім спостерігати, як він стає небезпечнішим і агресивнішим, ніж Третій Рейх.

Так змова перейшла у покрокову капітуляцію західної демократії перед тоталітаризмом. Одним з елементів цієї капітуляції стала ООН, з її хибною практикою визнання рівності всіх "визнаних держав", та отримання ними права голосу в рамках однієї організації. При цьому ситуація погіршувалась: так, якщо на момент створення ООН до неї увійшла 51 країна, то з 2011 року членами ООН є 193 країни, "майже всі суверенні держави світу". А оскільки поняття суверенітету вкрай розмите, це часто призводить до того, що кримінальна банда, встановивши контроль над територією, та використовуючи юридичні маніпуляції, може домагатися міжнародного визнання в рамках ООН. Сучасна Росія, яка незрозуміло успадкувала в ООН місце СРСР, — не єдиний, але найяскравіший приклад такого роду. Цей очевидний провал маскується верствами лівацької демагогії про загальну рівність всіх людей, незалежно від… та ні від чого незалежно.

Природно, що ООН із самого початку виявилася марною структурою – простою годівницею для нового клану міжнародної бюрократії. Її єдина позитивна роль постійного переговорного майданчика ніколи не перекривала шкоди, що наноситься нею, який посилювався з року в рік. Тоталітарні держави та інші групи, які мають на меті демонтаж демократій, навчилися користуватися майданчиком ООН для просування своїх інтересів, і роблять це під прикриттям балаканини західних ліваків – "юристів", "громадських діячів" та інших тунбергретів.

Повернення у реальність

Деякий час ялтинська схема дозволяла Заходу отримувати миттєві вигоди в обмін на зливання демократії та посилення залежності від тоталітарних країн. Але зараз Захід дійшов межі політичної немочі та ідіотизму. Вихід із кризи неможливий без демонтажу химер та повернення у сувору реальність. Це спричинить перегляд усієї системи міжнародних організацій та відносин, а починати доведеться з базових принципів, оскільки лівацькі чорти живуть там.

Отже, чи всі люди апріорі рівні? Ні, це очевидна помилка. Людина – соціальна істота. Біологічна людина, вихована звірами не буде людиною із соціальної точки зору. Залишається лише уточнити, де проходить соціальний кордон між "бути" та "не бути" людиною.

Людина у складі суспільства-соціальна функція. Деякі з них вже можна доручити штучному інтелекту, причому чим він досконаліший, тим ефемерніша межа між "створили і запрограмували" і "народили і виховали". Але чи зможе повноцінно виконувати соціальні функції у ліберально-демократичному соціумі біологічна людина, вихована у тоталітарному суспільстві? Відповідь очевидна: ні. Але тоді він не може бути визнаний у такому суспільстві повноправною людиною.

Соціум завжди задає межі соціальної поведінки, включаючи кримінальну. Ці межі окреслюють не писані на папері закони, а реальні соціальні відносини, і всі, хто випадає за їхні рамки, вже не люди. Щонайменше, не зовсім люди. Це універсальний принцип, і в тоталітарних суспільствах він працює без сорому. І має так само жорстко працювати в демократичних, якщо ті не хочуть капітулювати, а потім деградувати до тоталітаризму. Тому що демократія – це суспільство, яке живе за правилами, встановленими консенсусно, і той, хто не вписується в правила, не повинен мати в ньому і прав, будь він хоч Сократ.

Сократа, звісно, шкода, але демократію, яка не вміє захиститися від любителів виходу за рамки соціально прийнятного, розірвуть у шматки. І не сократи, яких одиниці, а орди не-людей, які отримали права, рівні з людьми. Просто тому, що Homo Democratius та Homo Totalitarian – різні соціальні види. І ця різниця повинна, за розумного підходу, переважувати біологічну подібність.

Як тільки ми кладемо цей принцип в основу нового міжнародного права, все стає на свої місця. ООН благополучно спочиває в бозі, а кількість країн, які можуть увійти до нової міжнародної організації, для якої демократія – найвища цінність, різко скорочується. Наскільки – можна посперечатися, орієнтуючись на Індекс демократії. Можна сперечатися про те, який поріг індексу вважати мінімальним, і наскільки досконалий метод його підрахунку, але така організація в будь-якому разі вже має шанс стати ефективнішою за безплідну говориню "за все хороше".

Нерівноправність країн у такій організації, зокрема, різна вага їхнього голосу, також виправдана. При цьому, зрозуміло, умови, що позиція цих країн буде очищена від впливу ідіотичних лівацьких теорій: про те, що "всі люди рівні", а до миру слід прагнути "за будь-яку ціну".

І у разі оцінки конфлікту між Росією та Україною все стає гранично зрозумілим: індекс демократії України 5,6; 86 місце у світовому списку зі 166 країн, Росія – 3,2; 125 місце. Про рівність сторін і загальний стандарт оцінки їхніх дій при підході, що включає розумну нерівність, не може бути мови. Україна захищає свою демократію – так, часткову, недосконалу, але все ж таки. А російський режим з погляду демократії переступний вже тому, що він тоталітарний. До речі, індекс демократії КНР – 2,2; 147 місце, і цей факт слід тримати в полі зору, оцінюючи те, що Сі скаже Путіну в ході нинішнього візиту.

Втім, при знайомстві зі списком індексів демократій очевидним є й те, що методологія визначення демократичності недосконала. Інакше й не може бути, поки лівацькі помилки з цього приводу не зжиті щонайменше з оціночних шкал. Саме на їх рахунок можна віднести той факт, що Індія, яка на повному ході летить у тоталітаризм, має у цьому списку 6,9 балів із 10 і займає 46 місце.

Назріла потреба в анти-Ялті

Поява такої, принципово антиялтинської міжнародної організації, місце, обсяг повноважень, вага голосу і можливість членства в якій визначає ступенем демократичності країни-претендента, безперечно, назріла. А оскільки демократичні країни, як правило, економічно успішніші тоталітарних, така організація перетягне він і істотну частину функцій ООН. Приклад Китаю як контраргумент некоректний. Китайський зліт забезпечений і підтримується до теперішнього часу, західними інвестиціями та технологіями, передача яких режиму в Пекіні було розпочато, по-перше, з тактичних міркувань, щоб створити противагу СРСР (та сама, в принципі, спроба розміну, що й у випадку СРСР- Німеччина в 2МВ), а, по-друге, в рамках хибної теорії про "можливість мирного співіснування двох систем". Стратегічно підтримка Китаю виявилася для Заходу навіть більш провальною, ніж радянсько-німецький розмін, оскільки створила складнішу проблему, ніж міг би створити СРСР за будь-якого варіанта його розвитку в технологічній ізоляції.

Потреба в прозахідному та антиялтинському об'єднанні демократичних держав, і у вдосконаленні оцінок ступеня їхньої демократичності стає ще очевиднішою при погляді на феномен Лаврова. Будучи персоніфікованим втіленням брехні в Європі та США, глава рашистського МЗС ефективний у більшій частині Африки, Близького Сходу та деяких частинах Азії. Так хоча Лавров і викликав знущальний сміх на конференції в Делі, заявивши, що Росія стала жертвою української агресії, на тому ж заході йому аплодували, коли він звинувачував Захід у лицемірстві та подвійних стандартах.

"Аби не було війни"

Універсальний пацифізм, настільки ж нерозбірливий, як наділення "рівністю" всіх біологічних Homo sapiens — це ще один укорінений лівацький міф, що розкладає демократичні країни, і потребує коригування. Відмова від цього міфу – обов'язкова умова дієздатності антиялтинської Організації Об'єднаних Демократичних Націй, яка має змінити нікчемну ООН.

За гаслом "аби не було війни", яке пропаганда всіх тоталітарних країн любить використовувати для розкладання супротивника, але жорстко припиняє в себе, ховається все той же мюнхенсько-ялтинська змова. "Аби не було війни" — це сталінізм, що уникнув суду на одній лаві з гітлеризмом. Це КНДР. Це концтабори, якщо не гітлерівські, то радянські, північнокорейські, китайські. Це який вижив сталінізм, не знищений на відміну гітлеризму, і який дав потомство у світі: Азія – включаючи, зрозуміло, Китай, Африка, Латинська Америка.

А ще це гасло темного та аполітичного, зручного для будь-якого неофеодала Homo Totalitarian – не зовсім людину з погляду Homo Democratiсus.

Правильне гасло інше: "аби не було нацизму". Неофеодалізму. Тоталітаризм. Відкату до диктатури, знецінення людського життя та здичавіння. Ось абсолюти, яких не повинно бути будь-якою ціною, навіть ціною війни. У нашому конкретному випадку: аби не було Росії, яка століттями, знову і знову забезпечує базу для такого відкату. Нам не потрібний мир із Росією – нам потрібний світ без неї у її нинішньому вигляді. І якщо для того, щоб нинішньої Росії не було, потрібна війна, то уникати її — давати фору країні-агресору. Війна за те, щоб не було того, що робить світ нестерпним для існування гуманної та демократичної людини – виправдана, за всієї її трагічності. Така війна апріорі краща за негідний ялтинсько-мюнхенський світ.

Саме на цих принципах і повинні бути побудовані нові міжнародні організації, і нове міжнародне право, що просувається ними, з опорою на збройні сили. Інакше весь наш світ, вже за кілька найближчих десятиліть, перетвориться на тоталітарне пекло.