Зовнішнє управління. Як виглядає ідеальний український президент США
Ні для кого не секрет, що у такого найбільшого світового гравця, як США, є свої національні інтереси як у нашій країні, так і в Східноєвропейському регіоні в цілому. Тим більше, що українсько-американські відносини давно носять характер стратегічного партнерства, значно посилився у зв'язку з російською військовою агресією проти України, де Вашингтон спочатку виступав і продовжує виступати нашим ключовим союзником. До того ж Америка завжди грала першу скрипку і в питаннях виділення Києву необхідної макрофінансової допомоги, не дозволяє впасти у дефолт. Тому вплив з-за океану на багато процесів в українському політикумі, включаючи майбутню у нас президентську гонку, дійсно дуже чутливо і багатогранно.
Втім, поширена точка зору про те, що все, мовляв, за Україну вирішують у так званому "Вашингтонському обкомі", виключно від якого, мовляв, і буде залежати результат українських виборів-2019, виглядає, м'яко кажучи, перебільшенням. На таке "зовнішнє управління" у США, стурбованих паралельно військовими конфліктами в Сирії і Афганістані, стримуванням КНДР, Росії та Ірану, а також непростими відносинами з Китаєм і Євросоюзом, банально не вистачає рук. Правда, тотальний американський патронат над українським політичним класом зовсім і не потрібно.
А ось що від Києва реально потрібно нинішньої адміністрації Дональда Трампа, що посилилася останнім часом прихильниками суто прагматичного підходу, так це чітке дотримання стратегії американської експансії на всю Балто-Чорноморську дугу. Причому не тільки в політичному, але і в бізнесовому її вираженні, обмежуючи тим самим всілякі апетити Росії зі сходу і Німеччини з заходу, що, по суті, є новим ремейком старої геостратегічної концепції Міжмор'я, що не дозволяє встановити стійку вісь між Берліном і Москвою.
Конкуренти за ставку Вашингтона
Повертаючись від великої геополітики безпосередньо в українські широти, стає очевидним, що той з кандидатів у президенти, хто зможе гарантувати забезпечення таких довгострокових і багатосторонніх планів США в Східній Європі, де-факто отримає підтримку Білого дому під час своєї виборчої кампанії. Само собою, в даному кастингу апріорі не можуть брати участь представники п'ятої колони Кремля Юрій Бойко і Вадим Рабинович, хоча конкурентів за ставку Вашингтона на виборах-2019 і без них предостатньо.
Першою в цьому році вступила в боротьбу за симпатії американського політикуму Юлія Тимошенко. Але, незважаючи на те що її лютневі візити на молитовний сніданок до Трампу і на конференцію з питань міжнародної безпеки в Мюнхен завершилися в принципі на мажорній для лідера "Батьківщини" ноті, подальшого продовження дана заокеанська активність Тимошенко поки не набула. Більш того, вона спішно спростувала інформацію про найм в якості офіційного лобіста її інтересів у Вашингтоні відомого американського політтехнолога Баррі Беннета. Того самого, хто в 2016 р. був старшим радником президентської кампанії Трампа, а в 2004-му співпрацював з ще одним президентом США від республіканців - Джорджем Бушем-молодшим, будучи директором з комунікацій 30-го саміту G8 в американському курорті Сі-Айленд. Одним словом, тема актуальних американських контактів Тимошенко явно пішла в тінь.
Свою спробу влаштувати в США власні оглядини зробив у березні Андрій Садовий. Хоча максимум, чого домігся львівський градоначальник, так це зустрічі з мером Нью-Йорка, демократом Біллом де Блазіо, інші ж заокеанські рандеву голови "Самопомочі" пройшли не на такому високому рівні. Мабуть, основна причина такого становища в тому, що ні в Америці, ні в Україні досі ніхто не може остаточно зрозуміти, чи Садовий взагалі висуватися в українські президенти, а не підтримає, наприклад, Анатолія Гриценка, про що активно ходять чутки.
До речі, до лідера "Громадянської позиції" дійсно могли почати придивлятися в Білому домі, враховуючи як його євроатлантичну позицію під час роботи міністром оборони при президентстві Віктора Ющенка і напрацьовані їм тоді ж певні зв'язки в Пентагоні, так і нинішні досить високі показники президентського рейтингу. Однак це поки що лише в теорії, а на практиці в цьому ключі також повний інформаційний штиль. Тим часом гриценковские піарники вже пробують запускати в маси ненав'язливі меседжі про те, що "дядько Сем поставив на справжнього полковника", нібито відмовивши у такої люб'язності обом головним фаворитам - і Юлії Тимошенко, і Петру Порошенку, чого насправді немає ніяких реальних підтверджень.
Більш того, стосовно нинішнього глави української держави Вашингтон за останні місяці різко прибрав персоналізований критичний тон, ніж навіть надихнув багатьох в команді Банкової. Ще взимку звичайною справою для американського істеблішменту було ставити нарівні з нашою війною з Росією існування корупції в якості головної проблеми для України. А через пробуксовування в боротьбі з цим внутрішнім злом мало не прямим текстом покладалася провина особисто Порошенка, з-за чого складалося стійке враження, що Петра Олексійовича буквально зливають. Зате тепер від таких прозорих натяків не залишилося і сліду - антикорупційна складова, звичайно, залишається однією з провідних в риториці США, але вже якось узагальнено і без супутньої раніше персоналізації. Тобто ні про якому-небудь реальному спалюванні мостів Білого дому з Порошенком зараз не може бути й мови.
У чому полягає прагматичний курс
Така зміна курсу американського щодо офіційного Києва пов'язана, по всій видимості, з декількома моментами. По-перше, за океаном усвідомили, що власноруч і публічно топити діючу українську владу, навіть якщо на те є певні підстави, собі ж на шкоду. Адже саме ускладнень українсько-американських відносин у будь-якому їх прояві давно чекає Кремль, пропагандисти якого для розхитування внутрішньоукраїнської ситуації постійно намагаються перетворити в лякаючого слона навіть якусь муху, не кажучи вже про те, коли є в наявності наочні ляпаси "київської хунті" від її головного союзника.
По-друге, Вашингтон серйозно спантеличили перші наслідки жорсткого накату колективного Заходу щодо темпів українських реформ, багато в чому спровокували сплеск свіжого запиту українцями "нових осіб". Але в даних останніх соцопитувань серед претендентів на вихід у другий тур президентських виборів раптом з'явилися не нові політики, а два представника шоу-бізнесу - рок-музикант Святослав Вакарчук і комік Володимир Зеленський.
При цьому просування обох небезпідставно пов'язують з олігархами, відповідно з Віктором Пінчуком та Ігорем Коломойським. І якщо Вакарчук хоч якось знайомий американському політичному класу, правда, переважно демократичному його сегменту, опозиційному сьогоднішнього господареві Овального кабінету, то Зеленський - це повна невизначеність і непередбачуваність, що межує, в розумінні американців, з зануренням і так не славилася своєю стабільністю України в цілковитий хаос.
Ну а по‑третє, на зміну звільненому у березні Рексу Тиллерсону в крісло держсекретаря США прийшов колишній директор ЦРУ Майк Помпео, який спочатку був прихильником перекладу всього Держдепу на рейки більш прагматичної зовнішньої політики, суворо підпорядкованою баченню республіканських "яструбів", як втілити в життя гучний передвиборче гасло Трампа Make Great America Again ("Зробимо Америку великої знову").
У нашому конкретному випадку "повернути Америці величі" мова йде про активне входження в Україну американського великого бізнесу як мінімум по трьом стратегічним напрямкам. І хто конкретно з нинішніх претендентів на посаду українського президента це забезпечить, для США не настільки важливо. Головне, щоб хтось із них нині надав Білому дому найкращий пакет гарантій виконання своїх майбутніх зобов'язань, від яких буде складно ухилитися після інавгурації. Зрештою, у Вашингтона для примусу особливо норовливих є в наявності українська антикорупційна інфраструктура, чиє споруда символічно завершить створення Вищого антикорупційного суду.
Три українських напрямки США
Якщо говорити про тих секторах нашої економіки, які готові вкластися американці за умови режиму повного сприяння з боку українського уряду, то це оборонка, енергетика і бізнес, пов'язаний із забезпеченням зростання аграрного виробництва. Розвиток першого напряму тепер в пріоритеті не тільки у Пентагону, але і у Держдепу, адже не дарма його новий керівник Помпео добре відомий професійним лобізмом як раз американського ВПК (на відміну від його попередника Тіллерсона, який зробив кар'єру в нафтовому гігантові ExxonMobil).
Причому в глобальних планах - не тільки широкі поставки озброєння made in USA, але і відкриття в Україні виробничих потужностей для його складання і обслуговування. Між іншим, така перспектива є подвійним плюсом для зміцнення обороноздатності української в умовах триваючої путінської агресії і виступає важливим стримуючим фактором для нових військових авантюр Кремля. До того ж розгортання у нас своєрідною "рембазы" для ВПК США боляче вдарить по позиціях російської оборонки на багатьох її нинішніх ринках збуту і фактично остаточно закриє весь Східноєвропейський регіон для "Ростеха" (ця російська держкорпорація під управлінням давнього приятеля Путіна генерал-полковника ФСБ Сергія Чемезова об'єднує 14 холдингів, зайнятих в розробці, виробництві і експорті продукції військового призначення).
Другий напрямок - енергетичне у всіх без винятку його проявах аж до розподілу електроенергії. В ідеалі масований приплив американських інвестицій повинен перш за все охопити видобуток вуглеводнів на українських родовищах, включаючи розвідані сланцеві запаси, спорудження нафтових і СПГ-терміналів на Чорному морі для прийому нафти і газу ззовні, а також будівництво в нашій країні додаткових потужностей з нафтопереробки. Плюс у фокусі уваги, звичайно ж, українська ГТС з її унікальними підземними сховищами, яку американці давно розглядають в якості перспективного газового хаба для всієї Європи, створення якого змусить Москву дещо стримати свої апетити щодо продовження газової експансії на континенті.
Нарешті, третій напрям комплексно пов'язано з другим - це виробництво добрив для потреб не тільки українського АПК, але й аграрного сектора сусідніх країн, для чого, як відомо, насамперед потрібен газ. Тобто прокремлівський олігарх Фірташ повинен бути безповоротно витіснений з української хімічної промисловості, що, до речі, стане хорошим імпульсом для відродження всього нашого хімпрому, адже фірташівські "Азот" на сьогоднішній день і так або повністю зупинилися, або на ладан дихають. Крім остаточних похорону путінської мрії про створення своєрідного "азотного" ОПЕК, який диктує ціни аграріям всього світу, є також амбіції щодо ліквідації російсько-білоруської монополії на калійні добрива шляхом введення в експлуатацію підприємств з виробництва саме в Україні.
Взаємні вигоди
Ця довгострокова стратегія Вашингтона по відношенню до нашої країни повинна не тільки призвести до суто економічних бонусів для американського капіталу, вона, безумовно, переслідує глобальні геополітичні інтереси США. А саме: тримати під контролем східноєвропейську вісь від Балтійського до Чорного моря, названу ще 100 років тому родоначальником британської геополітики Хелфорд Джон Маккиндером "воротами в Хартленд".
Як відомо, терміном "серцевинною землі" цей вчений іменував багату на ресурси масивну північно-східну частину Євразії, яка не має зручних транспортних виходів у Світовий океан, але постійно спраглу світової експансії, починаючи з гунів і монголів і закінчуючи турками та росіянами. Тоді ж Маккиндер висунув знамениту максиму: "Хто контролює Східну Європу, той керує Хартлендом. Хто контролює Хартленд, той керує Світовим островом (таким поняттям в геополітиці прийнято називати спільно Євразію і Африку. - "ВД"). Хто конт-
ролирует Світовий острів, той керує світом".
Зараз на цих "воротах" стоять в основному сучасні Польща і Україна, яким протегують США, вбачаючи в нас противагу Москві, і Берліну. Між іншим, при всіх суперечностях Варшави і Києва в питаннях історичної пам'яті обидві ключові країни Міжмор'я займають в цілому єдину позицію в сфері як військового, так і енергетичного співробітництва. Наприклад, в тій же темі безумовного спротиву нещасливому російсько-німецьким проектом "Північний потік-2", так і військова загроза з боку Росії для поляків аж ніяк не порожній звук, а для українців - взагалі буденна реальність.
Тому можна скільки завгодно говорити про те, що Вашингтон відбирає в України її суб'єктність, але це не більш ніж розмова на користь бідних. За фактом же нам не просто потрібно протистояти російської військової агресії, але і відновити свою територіальну цілісність, повернувши аннексированный Росією український Крим і окуповані нею ж окремі райони Донецької і Луганської областей. Це по‑перше, а по‑друге, без іноземних інвесторів прискорені темпи українського економічного зростання - на грані фантастики, якщо взагалі можливі. Так що, коли американці самі пропонують Україні свої гроші, виставляючи для цього характерні при будь-яких комерційних операціях певні зустрічні умови, гріх відмовлятися. Тим більше що суб'єктність завжди повертається до тих, у кого ростуть багатство і добробут, а не навпаки.
