Власов проти Путіна. Як російська опозиція підтримала гру Кремля в історичну реконструкцію і до чого тут Собчак

Слідом за Кремлем, який загрався в історичну реконструкцію, тим самим зайнялися і російські вороги путінського режиму. Їхня медійна активність останніх днів, кульмінацією якої стало підписання Ірпіньської декларації, виглядає нічим іншим як саркастичним парафразом подій часів Другої світової війни. Подій, що вийшли до публічної площини 27 грудня 1942 року. Цього дня побачило світ "Звернення Російського Комітету до бійців і командирів Червоної Армії, до всього російського та інших народів". Комітет той був фікцією, але звернення ознаменувало новий етап Другої світової – етап інституалізації російської громадянської війни. Звернення за підписами генералів Андрія Власова та Василія Малишкіна окреслювало такі цілі боротьби:

• а. Повалення Сталіна та його кліки, знищення більшовизму.
• б. Укладання почесного миру з Німеччиною.
• в. Створення у співдружності з Німеччиною та іншими народами Європи, Нової Росії без більшовиків та капіталістів.

І ось ще один характерний пасаж: "Російський Комітет закликає російських людей вставати на боротьбу проти ненависного більшовизму, створювати партизанські визвольні загони та повернути зброю проти гнобителів народу — Сталіна та його поплічників".

Змінюємо Сталіна на Путіна, Німеччину — на Україну, прибираємо архаїзми – от, власне, і все. Подібність – у стилістиці, риториці, меседжах – цього документа відомого, до речі, як Смоленська декларація, з декларацією Ірпіньською настільки сильна, що не може бути випадковою. В обох випадках пересічні росіяни ні в чому не винні, винні в усьому лише правитель Росії та його посіпаки.

Щоправда, Пункт 4 останньої виглядає відступом від реконструкції заради надання динаміки подіям. В ньому йдеться: "Легіон "Свобода Росії", Російський Добровольчий Корпус та Національна Республіканська Армія сформують Політичний Центр з метою представлення їхніх інтересів перед органами державної влади різних країн та організації спільної інформаційної політики. Координація діяльності Центру доручається Пономарьову Іллі Володимировичу". Це свого роду косплей Празького маніфесту, який проголошував створення власовського Комітету Визволення Народів Росії (КОНР) із претензією на роль уряду у вигнанні.

Загалом російський збройний антипутінський рух розвивається за шаблоном власовського антибільшовицького. Поки, щоправда, обходиться без створення Російської Визвольної Армії (РОА), але, як кажуть, ще не вечір – тим більше, що координація між російськими формуваннями у складі ЗСУ вже є. І тут є низка потенційно дуже неприємних нюансів.

По-перше, Легіон, як і інші іноземні частини, діє під кураторством ГУРу. Але практика показує, що військові не можуть контролювати ситуацію повністю, коли у справу втручається політика. А подвійне підпорядкування людей зі зброєю зазвичай завершується погано.

По-друге, серед російських борців із путінізмом вистачає справжніх фашистів та неонацистів. Це означає, що, з одного боку, вони поділяють із Кремлем ідеї "одного народу", "слов'янського єдності" та спільної державності — просто їм не подобається те, якими методами ці ідеї реалізує нинішнє керівництво РФ. І ще один пікантний момент: демонстративний акцент на "русскості", а не "російськості" новоявлених руйнівників тюрми народів на символічному рівні є все тією ж метафорою "русского міра", в який записали мордву, бурятів, татар та інші народи РФ. Звісно, ворог мого ворога – мій друг, але треба розуміти, що ця дружба буде дуже ситуативною.

По-третє, Національна Республіканська Армія, яку з невідомим мандатом представляє Пономарьов, взяла на себе відповідальність за вбивство Дар'ї Дугіної. На війні як на війні, зрозуміло, але як не крути, це теракт – з усіма іміджевими ризиками для української сторони: проти неї також може бути розгорнута кампанія звинувачень у державному спонсорстві тероризму (а західний світ – це менша частина планети, але й він піддається на інформаційні маніпуляції). До речі, знов-таки, за цікавим збігом обставин, збройні сили останнього оплоту Муссоліні – Соціальної Італійської Республіки – називалися… Так-так, Національною Республіканською Армією.

Загалом це дає російській пропаганді цілий пласт захопливих наративів – як про російських нащадків колабораціоністів, так і про українських (а також західних) послідовників Третього Райху. Тим більше, що безпосередня участь в івенті таких медійних персонажів із непевним статусом та цілком певними зв'язками з "тою стороною", як Олексій Арестович та Антон Геращенко, створює ілюзію схвалення процесу вищим керівництвом країни.

Нам би до того було байдуже, якби Україна та союзні їй держави контролювали глобальний інформаційний простір. А це, на жаль, далеко не так. Крім того, не можна не згадати про високу ймовірність інфільтрації цих "антипутинських структур" агентурою ФСБ, СВР та інших російських спецслужб. Понад те, постійні смислові алюзії, своєрідна іронія лише на рівні метатексту і антураж косплею можуть опосередковано вказувати, що ці структури вже включені у гру.

Я дуже далекий від думки, що нам потрібно (а головне – що вдасться) відгородитися від Росії Стіною та ровом із крокодилами, і абсолютно впевнений у необхідності активної роботи України на російському напрямі. На всіх рівнях, включаючи формування громадянського суспільства, вербування та вирощування еліт, залучення лідерів громадської думки, розкручування так званих "лібералів" та інших "хороших росіян". Однак у цій грі потрібно жорстко контролювати порядок денний, у тому числі новинний. З огляду на це новий закон про ЗМІ, у разі прийняття в нинішньому вигляді, проробить дірку в нашій і без того далеко не ідеальній інформаційній безпеці.

Але це ще не все. Сьогоднішня подія в Ірпені (не враховуючи епічно провальний прес-брифінг із ключовою тезою про війну за все добре проти всього поганого та раптовою втечею від багаторазово анонсованого за останні дні замаху) стала одним із елементів картинки, яка відверто суперечить інтересам України. Решта елементів такі. Це "Конгрес вільної Росії" у Вільнюсі з волинкою про "розумне голосування" та інші електорально приречені хитрості.

Це зустріч міністрів закордонних справ ЄС у Празі. За її підсумками ЄС хоч і не припинив видачу віз росіянам, але призупинив дію угоди про спрощення візового режиму з РФ.

Основний меседж всюди той самий: " хороші росіяни " різного рівня пасіонарності існують, вони активізувалися і готові боротися. Це ніщо інше як модель легалізації "іншої Росії" та її представників як альтернативи путінської вертикалі, демонстрація наявності здатності до самоорганізації та еволюції громадянського суспільства. За підсумком виходить розподілена Росія. Росія-химера та Росія-матрьошка, яка просто пропонує світові нехитрий вибір: або Путін — або "нові лиця". Пропозиція, яка фактично передбачає "обнулення" — але тепер уже не президентських термінів, а боргів та зобов'язань для потенційних нових правителів Росії. Які за умовчанням не будуть "кришталево чесними людьми", проте рятуватимуть Росію – як політичне утворення та політичну націю, з перспективою переграти початок дев'яностих, хай і у зменшеному масштабі. Перспективою, в якій знову буде закладено можливість реваншизму та імперський ресентимент. Це безумовно не те, що потрібно Україні.

І ще одне, насамкінець. Як продемонструвала днями Ксенія Собчак, як і Кремль, навіть ці (часом) корисні "хороші росіяни" ніколи не грають за правилами, не відчувають докорів сумління та пишаються обходом заборон. "За весь час "неприємним", — пише вона у своєму мікроблозі, — можна назвати тільки інцидент у Парижі, коли в галереї Лафаєт нам відмовилися продавати валізу, тому що в базі був мій червоний паспорт. Ну нічого, зайшли в інший відділ, представилися неіснуючим ім'ям і з киргизької картки сплатили рахунок. Було неприємно звісно, але все це дрібниці життя.

До чого це я? До того що вони обов'язково спробують "кинути" і Україну, і Захід. Це той елемент культури (і побутової, й політичної), який об'єднує росіян — і друзів Путіна, і його ворогів.