Відеоконференція Байден – Путін. Чергова "зрада", якої не було

З деякого часу російський правитель Володимир Путін став відчувати дефіцит спілкування, що наростає. Його віку властиве поглиблення сентиментальності, тому дружба за гроші з низкою failed states у Латинській Америці, Африці та на Близькому Сході, а також невеликими країнами в Центральній Європі давно перестала приносити цьому кубанському латифундисту хоч трохи помітне задоволення. Щодо зв'язків по лінії "Мафінтерну", що змінив Соцінтерн, який час від часу генерує дещо безглузді заяви від одіозних політичних постатей, то вони ніяк не додають респектабельності прагнучому до міжнародного визнання Путіну, який як-не-як домігся чималого особистого успіху, якщо орієнтуватися на соціальні норми приблизно сторічної давності. Тому минулого року Путін понадився "викликати на район" американського президента Джозефа Байдена шляхом залякування України, Польщі та країн Балтії концентрацією біля кордонів цих країн своїх армад, які начебто зійшли зі сторінок повісті радянського фантаста Кіра Буличова "Острів іржавого лейтенанта".

Утім, не можна не відзначити і деяких інновацій у підході Путіна до зовнішньої політики. Так, разом зі своїм білоруським намісником Олександром Лукашенком він спробував шантажувати вже й Західну Європу набігом мігрантів з умовно мусульманських країн, з одного боку, розчаровуюче повторюючись, а з іншого — намагаючись копіювати політика, що стоїть у глобальній ієрархії, – турецького президента Реджепа Тайїпа Ердогана. Утім, завдяки мужності польського керівництва та військових цей план "не вигорів".

Нарешті, російська газова монополія зробила все для того, щоб посилити викликану логістичними диспропорціями і переходом до нової енергетичної політики кризу на європейському газовому ринку і будь-яким шляхом сертифікувати путінський "проєкт століття" — встромлений у пухке тіло Німеччини штир "Північного потоку-2". Усе це мало не тільки розвіяти нудьгу оперуповноваженого ленінградської політичної поліції, що досяг абсолютної влади над населенням колишньої РРФСР, а й привернути увагу Сполучених Штатів та їх союзників до амбіцій РФ на міжнародній арені. Де РФ, як відомо, продовжує спроби заявити про себе як про регіонального лідера, а часом — навіть як про велику державу, намагаючись якось довести свою спадкоємність від глобальної теократичної імперії Рад або петербурзької імперії будинку Романових. Результати такої тактики виглядають досить суперечливо, але повернемося до них трохи пізніше.

У свою чергу, Джозеф Байден — ветеран американської публічної політики, і хоча б через це залишаючи за дужками такі риси його характеру, як дружелюбність і відкритість, — теж охочий до всякого роду розмов і обговорень. У тому числі — а, незважаючи на ті чи інші нюанси відносин із політизованим кліром, Байден є віруючим католиком — і з найменш приємними персонажами глобального underworld. Такими як лідери Талібану, дестабілізованого Судану, глави закритих від світу теократій або той же Володимир Путін. Адже, як відомо, у минулі роки російський правитель не лише взяв найжвавішу участь у дестабілізації Східної Європи, Південного Кавказу, Західних Балкан та Малої Азії, а й намагався підірвати конституційний устрій Сполучених Штатів. Маючи дещо скромнішу зовнішність, ніж доктор Німнул з мультфільму "Чіп і Дейл поспішають на допомогу", Путін, проте, за останні п'ять років увійшов до кожного американського будинку від прерій Дакоти до пляжів Флориди. Увійшов у ролі похмурого покровителя трикстерів та іншої святкової нечисті, що промацує американців щодо їхньої лояльності тим чи іншим конституційним цінностям. У цій якості він не може не представляти для президента США як мінімум зоологічного інтересу.

Водночас подібний контекст — не кажучи вже про те, що позиції двох країн як з "українського" питання, так і з інших злободенних тем є перпендикулярними, — ніяк не кваліфікує відеодзвінок, що відбувся, як "переговори". Про це свідчить як невластивий машині російської пропаганди граничний лаконізм пресрелізу щодо проведеної розмови, так і аналогічний документ Білого дому, що нічим не вибивається з колії. З цього документа можна зробити висновок хіба що про те, що, крім України, співрозмовники обговорювали ще Іран.

Іран, як нещодавно визнав Білий дім, — питання складне, але в Тегерані не повинні жити ілюзіями щодо того, що ця країна зможе спокійно розвивати свою ядерну програму, поки продовжуються спроби повернутися до переговорів щодо її гальмування чи припинення. Що, зазначимо, є серединною позицією між підходами адміністрацій Барака Обами та Дональда Трампа до цієї проблеми. Очевидно, проте, що про Іран американцям сьогодні більш доречно і практично говорити з Китаєм, ніж з Росією. При цьому, попри ті чи інші тертя, що виникли останнім часом між Києвом та Пекіном, КНР днями озвучила свою підтримку територіальної цілісності України, хоча, здавалося б, Піднебесна могла б зіграти на полі загострення існуючих протиріч між своїм молодшим партнером у Москві та нашою країною.

Що ж до України, то з офіційних повідомлень випливає, що Джо Байден не сказав Путіну нічого "нового", чого б він не говорив раніше та публічно щодо "українського" питання. Більш того, в неповних 12 рядках американського релізу навіть не згадані мінські домовленості, що нав'язли на зубах, про які нещодавно в Стокгольмі розбивав чоло зовнішньополітичний представник Путіна Сергій Лавров. Президент США "дав зрозуміти", що Америка має намір відповісти на ескалацію рішучими "економічними та іншими" засобами, а щодо "діалогу про стратегічну стабільність" (це приблизно той же формат, який існував і в рамках холодної війни, причому її пікових періодів), то він буде продовжено. Як, власне, і з усіма країнами, які мають ядерні арсенали, – термін "стратегічний", він тут був і є про це, а не про якесь "партнерство". Байден віддав необхідну данину і НАТО, сказавши, що повідомить про зміст розмови європейським союзникам.

У подальшому роз'ясненні від пресслужби Білого дому йдеться, що президент США, зокрема, поспілкується з цього приводу з французьким президентом Макроном, канцлером Німеччини Ангелою Меркель, що йде (на думку канцлера Олафа Шольца, який вступає на посаду, сторонам необхідно якнайшвидше повернутися в "нормандський формат"), італійським прем'єром Маріо Драгі (мабуть, за старою пам'яттю — Маріо Драгі 8 років очолював Європейський центральний банк, тому це частково і промацування щодо нових солідарних санкцій), а також прем'єром Великобританії Борисом Джонсоном, який усе частіше заявляє та реалізує активну політику підтримки України у її протистоянні російській агресії.

Це, власне, і все.

Проте у зв'язку з вищесказаним слід також звернути увагу на істерики Кремля, які безпосередньо передували відеодзвінку з приводу прямої військової підтримки України з боку США, хоча у такому вузькому сенсі Вашингтон навіть на гребені відповідних настроїв висловлюється гранично обережно. А також на ротацію російських вкидів про "примус України до виконання мінських домовленостей", які ніколи не виконувала сама РФ. Певною мірою викликають інтерес і агресивні заяви російських намісників у колишній БРСР, а також ОРДЛО. Або — у цьому ж зв'язку — одкровень глави Мюнхенської конференції з безпеки Вольфганга Ішингера, що йде, і навіть французькою депутаткою Марін Ле Пен, що раптово зіткнулася на власному полі з нещадною конкуренцією за тіньове російське фінансування. Інша річ, що це перемотане ізострічкою колесо пропаганди в американському, британському, канадському, турецькому та "скандинавському" випадках стало упиратися в поки що невисоку, але відчутну стіну і тепер безглуздо підстрибує на одному місці.

У будь-якому разі Байден і його адміністрація заслуговують на повагу за витримку і, мабуть, витягнуті ними іміджеві та інші уроки з суперечливої кабульської епопеї. Наростає ймовірність переходу "відносин" з РФ на наступний виток спіралі — великих секторальних та галузевих санкцій, тим більше що єдиною більш-менш коректно функціонуючої вертикаллю путінського режиму є з любов'ю вибудувана так званими "системними лібералами" (багато в чому створили сам собою феномен Путіна") система Банку Росії та практично одержавленої фінансової системи. Адже мрії про "рублеву зону" або повернення до відносної радянської автаркії давно розвіяні, а півмільйона калашникових, які Путін зміг днями продати індійцям, будуть оплачені рупіями — причому індійським інженерам та робітникам. Те, що про фінансові санкції в принципі зайшла мова до, під час та після спілкування американського президента і російського правителя, саме собою свідчить про чимале напруження "діалогу".

Нарешті, "тривала бесіда" довжиною в один рядок кремлівського релізу з міста Сочі і з помітною затримкою роз'яснень з боку апарату на дюжину абзаців (цілком банальних), що послідували, свідчить про те, що адміністрацією Байдена був врахований і "досвід Женеви", а саме необхідність вкорочувати будь-які наміри Путіна задавати порядок денний. Явно не досягнувши нічого під час бесіди, чи то Сочі, чи то Москва зійшли на свій звичайний речитатив про "освоєння України НАТО" та "деструктивну позицію Києва", що, крім формальностей, особливого інтересу не становить через незмінність цього речитативу протягом уже багатьох років.

Так чи інакше, Джо Байден зафіксував загальну лінію "колективного Заходу", з тими виключеними з компромісів нюансами посилення цієї позиції, які з'явилися в американському підході до питання вже після каденції його хаотичного попередника. Водночас російська сторона продемонструвала кризу жанру. Для Америки це мінімальна перемога на чужому полі. Для України, на яку не поширюються гарантії колективної безпеки НАТО або алгоритми країн, які є суверенними союзниками США (хоча з цим не так просто, при тому що чинна угода у сфері оборони між Україною та США місцями виглядає більш виграшною), це важка нічия.

Очевидно, що нав'язливе прагнення Володимира Путіна до діалогу із Заходом "на всіх рівнях" аж ніяк не вщухне після цієї розмови. Так само як і не ослабне найближчими роками потенціал "капостей", спрямованих на сусідів та "партнерів". Але чого точно не сталося, то це будь-якої "зради", а для того, щоб поступово перестати на "зраді" концентруватися, Україні необхідно щогодини посилювати свою обороноздатність, захищати свої економічні та конституційні свободи, прискорювати модернізацію країни та скріплювати нові моделі регіональних альянсів.

Тоді й подібні — умовно, через голову, хоча це й не зовсім так — розмови американських психотерапевтів із їхніми російськими пацієнтами почнуть ставати менш болючими для нашої колективної свідомості.