Соломонові рішення. Як заробити на суперечці Китаю з Тайванем

Прем'єр-міністр Соломонових островів відмовився піти у відставку, назвав "історичним" своє рішення дворічної давності про встановлення дипломатичних відносин із Китаєм, і заявив, що не вбоїться агентів Тайваню

Прем'єр-міністр Соломонових островів Манасія Согаваре та прем'єр-міністр Китаю Лі Кецян / Getty Images

Прем'єра звуть Манасія Согаваре, а заявив він усе це, виступаючи в місцевому парламенті, де лідер опозиції Метью Вейл намагався сколотити більшість, щоб відправити прем'єра у відставку, але не досяг успіху. Спроба ж домогтися відставки Согаваре була пов'язана з заворушеннями, включаючи погроми та підпали, що сталися в столиці Соломонових островів Хоніарі 24 листопада, та зупиненими введенням приблизно 200 миротворців, в основному з Австралії та Нової Зеландії. У ході заворушень була спалена хатина з листя поруч із парламентом, куди депутати та співробітники ходили курити та обідати, а також розгромлені та спалені кілька магазинів у китайському кварталі, поліцейська дільниця та школа – останні, мабуть, потрапили під роздачу, що називається, за компанію, як заклади, що дратували багатьох. В одному зі спалених магазинів згоріли троє людей, які не зуміли швидко вибратися назовні.

Цей вибух невдоволення назрівав уже давно, з 2019 року, і був викликаний рішенням Согаваре передати дипломатичне визнання Соломонових островів від Тайваню Китаю. Обидві сторони, тайванська та китайська, пропонували тоді місцевим політикам від $200 до $600 тис. за підтримку переходу до Китаю/збереження відносин із Тайванем. Цікаво, що всі соломонові політики, які повідомляли про такі пропозиції, згадували лише одну зі сторін, супроводжуючи це гордим запевненням, що цих грошей вони не взяли. Це наводить на думку, що вони брали інші гроші, яких протилежний бік запропонував їм більше – але, зрозуміло, це лише припущення. Природно, що і Китай, і Тайвань категорично заперечують будь-які спроби корумпувати місцевий істеблішмент, списуючи розповіді про них на наклеп та інші підступи ворогів.

У результаті Китай у цьому протистоянні виграв, а Тайвань програв. Соломонові острови, які протягом 36 років підтримували відносини з Тайванем, стали підтримувати їх з КНР. І, оскільки у цьому протистоянні були переможці та переможені, острівна держава вирує вже два роки.

Суть цих вирувань у тому, що Соломонові острови практично нічого не виробляють. ВВП на душу населення там становить близько $2,5 тис. – і це дуже мало навіть для країни, де не стоять проблеми опалення та зимового одягу. Місцеві жителі зайняті в основному веденням натурального господарства, дещо вирощують на експорт, потроху ловлять рибу та рубають ліс – і на цьому все. Причому на островах є промислово значущі поклади свинцю, цинку, нікелю, золота, бокситів та фосфатів, але вони не розробляються. Якось не складається з їхньою розробкою — і це вже цікаво. Цілком можливо, що місцева влада вважає, що, розпочавши розробку корисних копалин, що на практиці означає допуск до країни іноземних компаній, вони дуже швидко опиняться на плоских ділянках суші, зритих до рівня моря. Треба сказати, що такі побоювання є справедливими і прецеденти відомі. Це говорить про передбачливість місцевих та їхнє вміння заглядати в майбутнє, що вибивається з образу простих дітей природи.

Що можна зробити у такій ситуації, щоб знайти додатковий дохід? Торгувати чимось нематеріальним, якщо вже з матеріальним не склалося! І Соломонові острови стали торгувати дипломатичним визнанням із Тайванем, поки Китай не запропонував їм більше.

Знаючи ділову хватку Пекіна, можна припустити, що незабаром він дістанеться і до корисних копалин на Соломонових островах, але це вже трохи інша тема. Хоча, можливо, і не дістанеться, оскільки інтенсивне освоєння Китаєм Соломонових островів навряд чи викличе радість у австралійців та новозеландців, та й США теж. Тут уже як усе складеться, 50 на 50.

Так от, потоки дотацій, які раніше були тайванськими, а тепер стали китайськими, розподіляються через різних людей. Хтось, звичайно, усидів, але переважно зміна дипломатичного вектора означала і зміну місцевих еліт. І не лише еліт. Ціла система програм розвитку, яка вибудовувалась десятиліттями, студентські стипендії та робочі місця – все це миттєво зникло.

Звичайно, що всі постраждалі, а їх виявилося чимало, вкрай незадоволені. Нова система, яку вибудовує Китай, вимагає часу для розгортання, до того ж, як швидко стало зрозуміло, вона буде набагато більшою мірою орієнтована на етнічних китайців, ніж стара тайванська. Це й викликало візити погромників до китайського кварталу.

Історія, таким чином, досить проста сама по собі – а ось наслідки та висновки з неї вже не такі прості.

По-перше, торгівля дипломатичним визнанням виявляється вигідною справою. Щоб було зрозуміло: приріст населення на Соломонових островах дуже стабільний і становить близько 2,2-2,4% на рік. Нині там, за різними даними, мешкає від 600 до 800 тис. мешканців. Зважаючи на все, їх число все ж таки ближче до 600 тисяч, але місцева влада завищує цифру, що дозволяє їм просити більше дотацій та допомоги. Це наочно демонструє те, як треба дружити зі статистикою – по-друге. І, так, середня тривалість життя на Соломонових островах становить 71 рік у чоловіків і 76 у жінок. Не найвища, але й не найгірша: в Україні, наприклад, вона лише 63/73 роки. Тобто дотації, які отримують від торгівлі визнанням, можуть підтримувати прийнятний рівень життя, незважаючи навіть на майже відсутню економіку.

До речі, Соломонові острови – одна з трьох держав — членів ООН, які не мають відносин з Росією (разом з Грузією та Бутаном). Для них тут явно вимальовується золоте дно – і знову ж таки можна буде запрошувати не австралійських і новозеландських, а російських миротворців. Цікаво, чи вивчає місцева влада такий варіант?

Взагалі традиція розводу приїжджих на Соломонових островах, зважаючи на все, досить давня. Бажаючі можуть перечитати розповідь Джека Лондона "Страшні Соломонові острови" та провести паралелі із сучасністю.

Але наша сусідка, Литва, зовсім недавно теж вважала вигідним для себе розвернутися, щоправда, у протилежний бік від Пекіна на Тайбей, відкривши в країні представництво Тайваню. Поки що тільки представництво, ще далеко не посольство. Але навіть представництва вистачило, щоби викликати гнів Пекіна. Тим часом дії Вільнюса мали характер суто прагматичний: литовці підрахували, що їм вигідніше, і підсумки підрахунку вийшли не на користь Китаю.

У відповідь Китай відкликав свого посла з Вільнюса і фактично виставив литовського посла, припинив залізничне сполучення з Литвою і втратив її з митних реєстрів, унеможлививши відправку вантажів як з Литви до Китаю, так і з Китаю до Литви. Він також почав намагатися тиснути на Литву через підприємства інших країн. Але вже за два-три тижні все якось вляглося — принаймні до митного реєстру Литву вже повернули.

Звичайно, дрібні гидоти з Пекіна Литві продовжують робити – але їх, мабуть, перекриють вигоди від співпраці з Тайванем. А якщо такі гидоти стануть надто настирливими, то в міру вибудовування співпраці з Тайванем у Литві зможуть подумати і про його повнорозмірне дипломатичне визнання. А на Тайвані, треба думати, гідно оцінять появу свого посольства в одній із країн ЄС. Дуже схоже, що литовці продумують про запас і такий варіант.

Звичайно, порівнювати розслаблені Соломонові острови з по-європейськи зібраною Литвою було б неправильно. Але мова не про їхнє пряме порівняння, і навіть не про те, що лінія Пекін-Тайбей сьогодні явно стала ще однією лінією поділу між Заходом та Азією. Йдеться про те, що механізми визнання-невизнання – країни, організації, заходу – виявляються у наші дні дедалі дієвішими і з ними треба вміти системно працювати. Прикладів є безліч. Так, Росія, граючи на участі – неучасті у роботі ПАРЄ, успішно маніпулює нею.

А в США нещодавно ухвалили рішення про дипломатичний бойкот Зимової Олімпіади-2022 у Пекіні. У відповідь у Китаї спробували вдати, що не дуже і треба, але тут же виступила заступник голови Європарламенту Нікола Бер і закликала вже до повного бойкоту Олімпіади через порушення Китаєм прав людини. Звичайно, заступник голови ЄП — не бозна-яка фігура, заклик до бойкоту – ще не бойкот, та й повний бойкот пекінської Олімпіади в масштабі ЄС навряд чи сьогодні можливий. Але такий обмін демаршами та погрозами, нехай навіть далекими від реалізації, у наші дні також має цілком конкретну економічну ціну.

Так що історія з торгівлею визнанням, налагодженою на Соломонових островах (до речі, Гондурас, Науру, Кірибаті та Вануату також цілком успішно провертають подібні фокуси), може здатися кумедною лише на перший погляд. А на другий погляд – це ще один простір для політичних маневрів із абсолютно конкретним економічним ефектом. Робота в ньому може стати серйозним інструментом впливу на ситуацію і отриманням з неї максимуму вигод, особливо для невеликих країн. Україну, щоправда, важко назвати невеликою і за європейськими, і навіть за світовими мірками, але вона може продумано пограти на цьому полі. Це зовсім не означає, що нам завтра треба слідувати прикладу Литви – такі кроки прораховуються і обговорюються заздалегідь, на підкилимних переговорах, і завжди жорстко прив'язані до конкретної країни та ситуації. Але це означає, що нам варто навчитися грати і в такі ігри.