Великий задум. Чому Макрон не переробить Четвертий Рейх в Третю імперію
Після досить тривалого інкубаційного періоду у Еммануеля Макрона почали проявлятися ознаки стрімко прогресуючого синдрому Трампа. З тим, зрозуміло, відмінністю, що знову робити великій він має намір не Америку, а Францію. Правда, намір це він маскує турботою про долі Європи, попутно кілька згладжуючи різницю в географічних масштабах та вигідно підкреслюючи своє месіанське реноме.
І - noblesse, як кажуть, oblige - Макрона все частіше заносить на віражах. Лише за останній місяць він щонайменше чотири рази провокував міжнародні скандали. Так, 18 жовтня на саміті Євросоюзу він заблокував переговори щодо вступу Албанії та Північної Македонії. 1 листопада в інтерв'ю журналу Valeurs Actuelles "наїхав" на Болгарію і Україну, заявивши, що віддасть перевагу легальних мігрантів з Гвінеї та Кот-Д'івуару, а не "нелегальні українські або болгарські банди". Нарешті, тижнем пізніше, спілкуючись з журналістами видання The Economist, він назвав Боснію і Герцеговину "бомбою уповільненої дії", яка з-за повернення "джихадистів"-членів ИГИЛ "цокає поруч з Хорватією". Виклик французьких послів на килим служить скривдженим країнам лише слабкою моральною сатисфакцією. Тому що тут насправді нічого особистого - і, незважаючи на роз'яснення і вибачення дипломатів, мова йде про принципову світоглядної позиції їх шефа.
До речі, інтерв'ю The Economist у цьому сенсі можна вважати програмним. І в ньому закладено скандал куди більш масштабний, ніж той, який викликала несхвальна характеристика Біг. Макрон заявив, що Європа більше не може покладатися на США в питаннях оборони. У "НАТО настає смерть мозку" і велике питання, що чекає Статтю 5 ("один за всіх і всі за одного") завтра. Втім, і сьогодні її ефективність сумнівна. Макрону вистачило розуму не сказати про це прямо, але його "я не знаю" в цьому контексті виглядає цілком песимістично. Про причини песимізму Макрон заявив відверто: поки нинішній американський президент - вперше - "не поділяє нашої ідеї європейського проекту" і повертається до Європи спиною, без попередження виводячи війська з Сирії, Туреччина, очолювана авторитарним лідером, але теж член НАТО, в Сирію вторгається. Загалом, "стратегічно і політично потрібно визнати, що у нас проблема". І, відповідно, "переосмислити реальність і те, чим є НАТО в світлі зусиль США". Загалом, якщо Вашингтону стало не до Європи, а на її кордонах хмари ходять похмуро - ось і Росію подіти нікуди, і ісламісти на Західні Балкани прут, і Ердоган-агресор ще - то Європа повинна подбати про себе сама.
Посил тут гранично ясний: Макрон продовжує розкручувати стару ідею європейської армії, яку зважаючи російської агресії проти України реанімував в 2015-му році голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер. Макрон цю тему підхопив ще в ході виборчої кампанії і вже не розлучався з нею, ставши президентом. До речі, рівно рік тому в інтерв'ю радіо Europe 1 він говорив практично те ж: "Ми не захистимо європейців, поки не вирішимо обзавестися справжньою європейською армією".
Але європейська армія - це тільки один з елементів масштабного проекту перебудови ЄС, який просуває французький президент. "Європа на краю прірви, - попереджає він, - і поки вона не прокинеться, ми не зможемо контролювати свою долю". І схоже, Макрон вважає четвертування необхідним засобом побудки. Його ідею багатошвидкісного ЄС схвально приймають в країнах союзного ядра, але на периферії вона викликає швидше підозра, ніж ентузіазм. І ініціатива переглянути процедури прийому в Союз перш, ніж розширювати його далі, це внутрішнє напруження лише посилить.
Тут, до речі, звертає на себе увагу дуже характерна фраза: Realpolitik необхідна для торжества європейських цінностей. Щоб зберегти їх, потрібно бути прагматиком. Зокрема, вміти торгуватися і грати на протиріччях. Приміром, тих же США і Китаю - і отримуючи свої посередницькі дивіденди. Потрібно шукати компромісів з Росією, хоча це й забере, вважає французький президент, найближчих років десять.
В контексті сказаного вище важко втриматися від інтерпретацій. І цілком можна припустити, що якби він менш обмежений у виразах, Макрон міг би сказати і так: заради добробуту і збереження життєвого укладу західноєвропейської Ойкумени, варварської Східною Європою можна і пожертвувати. А НАТО, навіть в нинішньому своєму вигляді, цього аж ніяк не сприяє. І навіть "отвернувшаяся" Америка для країн Балтії і Причорномор'я залишається куди більш надійним гарантом стримування апетитів Кремля, ніж анонсуюча перезавантаження відносин з ним Франція.
Справедливості заради варто відзначити, що Макрон зовсім не оригінальний. Той же підхід до устрою Європи і трансатлантичному партнерству в більшій або меншій мірі сповідували всі його попередники, починаючи з Шарля де Голля. І якщо вже на те пішло, то навіть П'ята республіка не позбулася комплексів великої імперської нації. І хоча Париж давно зайняв місце серед членів елітного клубу вершителів доль, Макрон явно мітить вище, намагаючись очолити цей клуб, - принаймні на європейському рівні. Обставини, здається, до того розташовують: ЄС великий і стабільний, але потребує нового імпульсу і нової ідеології розвитку, відхід з політичної сцени Ангели Меркель розтягнутий у часі, але неминучий, як, по всій видимості, і Брекзит (втім, Великобританія ніколи не прагнула до надмірного занурення у справи ЄС). Загалом, чому б "Четвертий Рейх" (аллюзийно споріднений швидше Першій, ніж Другому) не трансформувати в "Третю імперію"? І Макрон (знову) говорить про те, як це зробити: ЄС повинен перестати фокусуватися на економіці, єдиного ринку мало. Потрібно ставати потужним політичним гравцем на світовій арені, виробивши єдину комплексну політику в питаннях клімату, технологій, даних. Враховуючи реформи європейських інституцій останніх років, включаючи розширення повноважень Центробанку, зрозуміло, до чого веде Макрон: йому не дає спокою стара добра ідея політичної інтеграції аж до конфедерації, знехтувана і, здавалося б, похована на референдумах 2000-х. Військова компонента, до речі, сюди теж вписується.
Втім, шанси так собі. Ця частина інтерв'ю The Economist виглядає як спроба публічної полеміки з екс-міністром оборони Німеччини і майбутнім главою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляйнен, яка ще у вересні заявила: "Євросоюз ніколи не буде військовим альянсом". Втім, справа в тому, що ЄС не в змозі забезпечувати безпеку Європи. Макрон вважає, що його ініціатива Європейської інтервенції, а також постійну структурну співпрацю укупі з Європейським оборонним фондом можуть посилити оборонні можливості союзу, але ці структури в зародковому стані. "Після НАТО" і відходу з континенту США європейська оборона просто перестане існувати як інтегрована система. Так що дружити з Вашингтоном все-таки доведеться, розшифровка абревіатури "Щоб працювати, потребує американців" (Needed Americans To Operate) залишається актуальною. Цим, власне, і була обумовлена критика заяви Макрона на спільній прес-конференції генсека альянсу Йенса Столтенберга та Ангели Меркель. Причому тональність виступу німецького канцлера ледь не досягла рівня "Макрон, ти не правий!"
Втім, прагнення до конфронтації з партнерами і налаштованість на діалог з суперниками (причому не тільки Росією, але і Іраном) можуть пояснюватися не тільки зірковою хворобою, але і цілком тверезим розрахунком. Франція вже вступила в період підготовки до чергових президентських виборів. І хоча вони відбудуться тільки у 2022 р., часу для розкачки залишається не так вже й багато. А Еммануелю Макрону хвалитися особливо нічим - ні в економіці, ні у внутрішній політиці. Тому йому залишається розігрувати карту міжнародної політики. Великі нації подібні в одному: виборці в них дуже небайдужі до величі. Хоча б мова йшла всього лише про велич задумів.
