Століття Кісінджера. Як пережити ворогів та не завести друзів

Генрі Кісінджер, екс-держсекретар США, лауреат Нобелівської премії миру 1973 року та одна з найспірніших постатей у новітній світовій історії, помер у своєму будинку в Коннектикуті на 101 році життя. Інформацію про його смерть поширили представники заснованої ним консалтингової компанії Kissinger Associates.

Діючи в стилі Realpolitik, Кісінджер не створював стратегій на десятиліття, а прагматично вирішував проблеми в міру їхнього надходження, в рамках простої схеми обміну глобального конфлікту на безліч локальних. Це давалося йому тією мірою, якою він був прагматичним негідником, маніпулятором людських вад і щасливим авантюристом. Втім, як відомо, успіх треба ще зуміти розглянути.

Кісінджер твердо засвоїв, що у світі, де всі норовлять вчепитися один одному в горлянки, відносно стерпне життя можливе лише для невеликої кількості людей, на короткий час і в обмеженому просторі. Взявши цей підхід за основу своєї діяльності, він зосередив зусилля на тому, щоби створити це в країні, де він жив, і в період його життя — і в цьому досяг успіху. Він жив дуже довго, довше за багатьох авторів своїх некрологів, які провідні світові видання заздалегідь пишуть про відомих персон у віці 70+, щоб відреагувати на їхню смерть негайно, лише підправивши текст. При цьому Кісінджер до останнього дня зберігав вплив на світову політику. Він залишив по собі непросту спадщину построзрядки, з якою всім нам доведеться мати справу ще дуже довго. Мабуть, довше, ніж Кіссінджер прожив.

Хайнц Альфред Кісінгер народився у німецькому місті Фюрт 27 травня 1923 року, у релігійній єврейській родині. У 1938 році, через три роки після ухвалення Нюрнберзьких законів, сім'я перебралася до США, що було рідкісною удачею та недосяжною мрією для мільйонів гнаних. Так Хайнц Кісінгер перетворився на Генрі Кісінджера. Після закінчення школи в 1940 році він вступив до City College в Нью-Йорку, отримав у 1943 році американське громадянство і прослужив три роки в армії США, щасливо уникнувши участі в бойових діях. У 1947 році Кісінджер вступив до Гарвардського університету, де став доктором політології. З 1954 по 1969 рік викладав у Гарварді і одночасно працював консультантом-експертом з питань безпеки при Дуайті Ейзенхауері, Джоні Кеннеді та Ліндоні Джонсоні, а також співпрацював з Агентством з роззброєння та контролю над озброєннями.

У 1969 Кісінджер увійшов до команди Річарда Ніксона в якості радника з національної безпеки, а після призначення на посаду держсекретаря в 1973 поєднував обидві посади, що є рідкістю. Коли Ніксон пішов у відставку, Кісінджер залишився у команді Джеральда Р. Форда. Загалом він консультував 13 президентів, від Дуайта Ейзенхауера до Джо Байдена.

У 1973 році разом з головою північнов'єтнамської делегації Ле Дик Тхо Кіссінджер став лауреатом Нобелівської премії миру за досягнення угоди про закінчення війни у В'єтнамі на Паризьких переговорах. По суті, це було цинічною здаванням південнов'єтнамської демократії, яка прирекла на смерть і страждання десятки мільйонів людей в обмін на політичну стабільність усередині США. Наступна кар'єра Кісінджера була ланцюжком аналогічних за змістом поступок різного роду диктаторам задля посилення позицій Сполучених Штатів. Вигнаний у дитинстві зі своєї країни через прихід до влади нацистів, Кісінджер був абсолютно байдужий до долі молодих демократій і завжди підтримував союз із диктатурами без огляду на те, як вони поводяться зі своїм власним народом.

Саме за Кісінджера було запущено процес пошуку прагматичного компромісу з СРСР задля зниження небезпеки ядерного конфлікту між наддержавами. При ньому почалося накачування Китаю західними інвестиціями і технологіями, під тим самим приводом необхідності протистояння Москві. Хоча СРСР і впав згодом у колапс, це сталося з інших причин. Зате з жебрака і безглуздого маоїзму Захід виростив дракона, який серйозно націлився з'їсти колишнього годувальника.

Мабуть, єдиним безперечним успіхом Кісінджера стала його близькосхідна дипломатія. Але й у цьому випадку успіх був лише частковим: послабивши позиції СРСР у цьому регіоні, Кісінджер не зміг підірвати їх остаточно, на що, втім, були цілком об'єктивні причини. В інших випадках політика " від Кісінджера " зводилася до серій позиційних розмінів, у яких Сполучені Штати зміцнювали свої позиції, усуваючись від будь-якої ідеології, і не розглядаючи світ з погляду протистояння ліберального Заходу з антиліберальними блоками. Тільки це усунення, і його віддалені наслідки, що наздогнали нас сьогодні, і можна по-справжньому поставити Кіссінджеру закид.

В іншому ж, оцінюючи спадщину Кісінджера, треба пам'ятати про те, що йому доводилося діяти у вузькому коридорі можливостей. Його Realpolitik найчастіше була компромісом, породженим тиском безвідповідальної лівизни, що набрала чинності у громадській думці США під час війни у В'єтнамі. Тут доречно нагадати, що Кісінджера жорстко критикували не за здачу Сайгона, а за те, що Паризькі угоди не були укладені раніше, для чого нібито були можливості.

У ряді випадків інформаційні атаки Кісінджера, спрямовані на противників США, відгукувалися луною в них самих. Так, хоча в середині 1950-х, Кісінджер, будучи молодим професором Гарварда, виступав за концепцію обмеженої ядерної війни, надалі він працював над ядерним стримуванням СРСР, переконуючи його керівництво в тому, що неможливо завдати ядерного удару, не заплативши неприйнятно високу ціну. Але цей бар'єр у результаті виявився споруджений здебільшого в головах західних політиків і спричинив низку поступок путінському режиму. Втім, це й було скоріше наслідком стану умів на Заході, ніж допущених Кіссінджером помилок.

Такий підхід до спадщини Кісінджера приводить нас до банального, але очікуваного висновку: "розрядка" була насамперед породженням епохи, в яку йому довелося творити. Кісінджер просто діяв виходячи з можливостей та обмежень свого часу, маневруючи у цих рифах. Будучи, по суті, заручником ситуації він зумів виробити майже ідеальну лінію поведінки, чим і пояснюється його політичне довголіття. Закиди ж у тому, що він не був ідеальним на всі 100%, до того ж, зроблені з майбутнього у минуле явно несправедливі. Звичайно, покійний віддавав перевагу маніпулювання будівництву. Але ж і Захід, ослаблений лівацькими ілюзіями, які не дозволяли об'єктивно поглянути на радянсько-китайський варіант світоустрою, теж не був готовий ні до подальшого розширення та зміцнення, ні навіть до розчищення майданчика під нього.

Треба також визнати, що Кісінджер до останніх днів не втратив здатності бачити зміни світу і відповідно до них коригувати свої рекомендації. Він визнавав, що в активний період його діяльності конфлікти наддержав були значно простішими. Кісінджеру не доводилося мати справу з глобальними терористичними угрупованнями або зі світом, де країни використовують соціальні мережі для інформаційних атак на громадську думку один одного, та кібератак для підриву енергомереж та комунікацій.

Наскільки Кісінджеру, в його останні роки, вдавалося утримуватися в потоці змін, можна побачити, читаючи його останні роботи, присвячені неможливості запобігти ескалації обмеженої ядерної війни, проблемам на стику зростання кількості зброї та широкого використання ШІ, а також перспектив розвитку Китаю. Його погляди на ці проблеми були, безумовно, небезперечними — але принаймні він не перетворився на застиглий пам'ятник самому собі.

За рік до смерті Кісінджер передбачив початок переговорів щодо закінчення війни в Україні до кінця 2023 року та запропонував власний мирний план, що зводиться до безстрокового заморожування конфлікту. Він пропонував прийняти Україну в НАТО частково, щоб стаття 5 про колективну безпеку була поширена лише на територію, підконтрольну ЗСУ на момент прийому України.

Чи буде ця ідея похована разом із Кісінджером, чи почне жити своїм життям, покаже час. До кінця року лишився місяць.