Вічний Сі. Що для Китаю та світу означає ухвалена Компартією резолюція

У четвер, 11 листопада, 300 ... ні, не спартанців, але рішення цих трьох сотень також величезне значення на співвітчизників та інші країни, та й слід в історії залишать. Так ось, 300 членів Центрального комітету комуністичної партії Китаю підтримали резолюцію про головні досягнення партії за минулі 100 років та основні напрямки розвитку країни в наступні роки.

Базисом для резолюції є трактат голови КНР Сі Цзіньпіна — "Ідеї Сі Цзіньпіна про соціалізм з китайською специфікою в нову епоху", які вже закріплені в конституції Китаю. Це його переосмислення шляху Китаю у майбутньому, його нова ідеологія, ключові елементи якої позначені у самій назві.

Відповідно і головним героєм вчорашнього голосування є власне Сі.

ЦК звеличує його роль як лідера і рушія прогресу Китаю в "нову епоху" — цифрову, технократичну, гібридну — з вкрапленнями китайського симбіозу ринкової економіки та соціалізму.

Резолюція також є цілком логічним та очікуваним кроком після того, як на з'їзді партії у 2018 р. було знято обмеження на третій термін — Сі тоді "обнулився", як і Путін за два роки до нього. Тобто компартія – це китайське наше все, а Сі – наше всі компартії та всієї країни. Основа засад, лідер серед лідерів.

Король та його принци

Усі перешкоди для безстрокового правління Сі знято. І для цього китайський лідер провів титанічну роботу.

Він планомірно та жорстко підкоряв своїй волі як Політбюро, так і партію загалом. Це супроводжувалося масовими чистками в партії і серед бізнесменів, яких влада країни зробила практично ручними. Великий бізнес не може функціонувати окремо від керівництва Китаю. Він обов'язково оплачує всі проекти КПК, різні програми, стратегії.

Ті, кого такий стан справ не влаштовує, а також ті, хто, з погляду Сі, який узяв під контроль внутрішньопартійну спецслужбу (Центральну комісію з перевірки дисципліни), є ненадійним або несе потенційну загрозу його режиму, одразу стали корупціонерами. Тобто вони ними були і без відповідного рішення керівництва КНР, але оскільки потрапили в опалу, опинилися на лаві підсудних — це 278 тис. чиновників.

Як і в будь-якій складній політичній структурі, якою є КПК, що налічує 95 млн. членів, там є різні групи впливу. У компартії це так звані клани "шанхайців", "комсомольців" та "принців".

Серед чисток були представники перших двох кланів і навіть представники сім'ї Ден Сяопіна. Таким чином, Сі, син генерала часів Мао Цзедуна, максимально зміцнив позиції своїх соратників — "принців", якими називають дітей найвпливовіших у минулому китайських номенклатурників.

До речі, це досить поширена практика для недемократичних режимів. Кілька років тому аналогічну схему реалізував кронпринц Саудівської Аравії Мохаммед бін Салман: під приводом боротьби з корупцією прибрав з авансцени конкурентів і "не своїх" вже реальних принців, які традиційно обіймають в СА головні пости. Тим самим наслідний принц зміцнив свою владу.

Так і в Китаї — там сформувався комфортний для Сі політичний мікроклімат: конкуренти бояться зайвий раз вийти на світ, а "принци" стали опорою режиму Сі. Сам же глава Китаю перебуває на верхівці харчового ланцюжка. І завдяки резолюції та рішенню ЦК КПК від 2018 р. — на багато років.

Нова епоха

Отримання контролю за партією, головною силою державі, і навіть над армією, неспроможні бути єдиною запорукою для довгострокового правління Сі.

Тому він використовує й інші традиційні для автократів методи: масову цензуру, блокування доступу до іноземних медіаресурсів, зокрема до соцмереж, із заміною їх своїми аналогами, де, знову ж таки, діє цензура; переслідування національних меншин (тих самих уйгурів), масштабну пропаганду, яка у тому числі працює на формування та підтримку культу особистості Сі.

А він у Китаї на сьогодні дуже міцний. Тому, до речі, Сі та його оточення так агресивно реагують на будь-які посягання на авторитет лідера. Наприклад, на мем-порівняння Сі з Вінні-Пухом. У розумінні Сі та його оточення, він ніяк не може бути добрим, часом наївним, простакуватим плюшевим ведмедем Алана Мілна або Disney; та й нахабним і тупуватим радянським аналогом теж.

Сі — дракон, тигр і світоч. З претензією на ключову роль історії новітнього Китаю, де він, очевидно, вирішив зайняти місце у одному ряду з Мао і Деном, а то й перевершити їх.

На це і вказує ухвалена резолюція — третя така за значенням в історії КПК після документів, ухвалених при Мао та Дені. У тексті Сі згадується 17 разів, тоді як Мао у своїй — лише 7 разів, а творець нинішнього економічно потужного Китаю Ден Сяопін — лише п'ять разів, та й те теорія Дена була викладена в резолюції вже після смерті "патріарха реформ".

Досвід колег з цеху враховано

Сі Цзіньпін завершує процес концентрації влади на роки наперед. І, звичайно, він врахував досвід інших комуністичних диктаторів. Того ж Сталіна, наприклад, з яким багато хто на Заході його порівнює.

Хоча це хибне порівняння. Як писав колишній посол США в РФ Майкл Макфол у статті для Foreign Affairs, порівняння Сі зі Сталіним недоречне. Так, він влаштував у країні чистки та репресії; посилив пропаганду, створив культ своєї особи. Так, він бере під контроль останній острівець демократії в Китаї — Гонконг. Так, він загрожує захопити Тайвань, існування якого суперечить принципу "Єдиного Китаю".

Але політика Сі гнучкіша, ніж у Сталіна. Пекін не відносить до ключового пріоритету експорт комуністичної революції по всьому світу, а спирається на м'яку силу та чималі фінансові ресурси, які ефективно вкладаються в Африку та країни — учасники проекту "Один пояс, один шлях".

Китай не вважає соромним розширювати свій вплив у некомуністичних країнах. У принципі, компартії глибоко байдуже, хто там перебуває при владі та яка у керівництва ідеологія. Головне, щоб в обмін на китайські інвестиції та кредити ці держави робили те, що потрібне Китаю.

І так, Сі, пам'ятаючи про долю Сталіна та інших радянських диктаторів, по-перше, максимально піклуватиметься про власне здоров'я; по-друге, максимально послабить інші фракції, точніше, вже послабив.

Відтак резолюція ЦК КПК, яка подарувала Китаю третього (після Мао та Дена) суперлідера, зберігає та інтенсифікує поточний зовнішньополітичний курс КНР. А зовнішня політика Китаю все жорсткіша, наполегливіша, агресивніша. Пекін у гонитві за статусом гегемона демонструє готовність до зіткнення зі Сполученими Штатами з метою позбавити їх цього статусу.

Тому Пекін вкладає стільки ресурсів у модернізацію армії та де-факто підкуп влади інших країн, а також підриває єдність азіатських спілок, виокремлюючи з них антикитайську політику.

Не можна сказати, що для тих самих США поведінка Китаю була сюрпризом. Усі ми пам'ятаємо про те, як із Пекіном воював попередній президент Дональд Трамп, який обґрунтовано називав КНР головним суперником США.

Однак Трамп намагався осадити Китай поодинці, поставивши на чільне місце національний егоцентризм, тим самим послабивши м'яку силу вже Штатів.

Щоб США дійсно вдалося "збити пиху" з Китаю, перешкодити його амбіціям, була потрібна більш виважена і складна зовнішня політика — політика протидії на кількох рівнях. І, звісно, потрібні союзники.

Тому адміністрація Байдена від початку каденції докладає стільки зусиль у тому, щоб закопати сокиру війни з ЄС, яку розпочав Трамп; щоб у свою чергу і Організація Північноатлантичного договору стала сильнішою та ставила своїм пріоритетом стримування Китаю в рамках американської концепції "демократії проти автократій". НАТО, зауважимо, вже прийняла цей принцип і пропозицію Вашингтона вважати Китай головним суперником трансатлантичної спільноти.

І тому Вашингтон укладає двох- і багатосторонні угоди зі своїми головними союзниками і партнерами: Нову Атлантичну хартію з Лондоном; створив з Британією та Австралією військово-політичний альянс AUKUS — з британцями та австралійцями; помітно активізував діалог та співпрацю всередині QUAD (союз Австралії, Індії, США та Японії); та нарощує військову підтримку Тайваню.