Українське питання визначить перспективи Євросоюзу
Провал голосування про відкликання ратифікації Угоди про асоціацію з Україною в парламенті Нідерландів став несподіваним подарунком Києву — незадовго до цієї події тональність уряду Марка Рютте носила компромісний характер по відношенню до призвідників злощасного референдуму. Адже злощасним він виявився, зокрема, через банальну електоральної арифметики: якщо б на безглузде голосування взагалі не з'явилися прихильники євроінтеграції України, він не зміг би виконати вимогу щодо явки.
Разом з тим звинувачувати себе повинні саме євроскептики — питання про відкликання ратифікації був поставлений на голосування опозиціонерами (депутатами від Соціалістичної партії і націоналістичної Партії свободи), і вони програли 71 мандатом до 75. Раніше прем'єр-міністр попередив парламентаріїв, що негайний відгук всього лише призведе до виключення Амстердама з подальших переговорів. Цей фальстарт у чому розв'язує руки уряду і Брюсселю, оскільки, незважаючи на невеликий розрив, локалізують проблему на політичному рівні однієї країни.
Чинний кабінет навіть не особливо приховує, що підходить до проблеми бюрократичним шляхом, проводячи консультації, в ході яких, ймовірно, виникне якась декларація, не має реального правового чи політичного значення, яка буде прийнята до відома Європейською радою. На це натякнув і глава Єврокомісії Жан-Клод Юнкер, заявивши, що тепер уряду Нідерландів доведеться шукати альтернативний шлях вирішення цього питання.
Провал голосування в національному парламенті дозволяє говорити і про те, що думка 20% громадян, висловлена на консультативному референдумі, ніяк не корелює з політичним вибором більшості, втіленим парламентом, і не може кваліфікуватися як достатня причина перегляду яких-небудь угод на рівні Союзу. Тим не менш цікаво й таке: раніше Марк Рютте говорив про двох місяцях, в процесі яких уряд вийде чи не вийде) з тими чи іншими пропозиціями на рівень Європейської ради, який ратифікує договір у всій його повноті раз і назавжди. Однак тепер ратифікована угода залишено як є, відповідно, по суті, не з чим і виходити.
Важливо, що в даному випадку це питання вирішується у відриві від питання остаточної ратифікації базового угоди: за словами офіційного представника Комісії, процес розгляду змін займе приблизно місяць.
Але цей термін, ймовірно, стосується порядку денного Європарламенту, а от з Еврорадою виникає цікавий казус. Справа в тому, що засідання відбудеться його вже після британського референдуму — власне, ряд очевидних зволікань пов'язаний саме з цим заходом. Виходить, що, хоча і в різних площинах — в рамках Євроради зустрічаються міністри країн-членів за групами напрямків — питання, пов'язані з ратифікацією і безвізовим режимом, будуть все одно розглядатися синхронно.
В даному випадку позитивними моментами є як проявився недолік внутрішньої легітимності в Нідерландах для атак на загальноєвропейське рішення, так і відсутність будь-яких додаткових умов, що висуваються до Україні у сфері безвізового режиму (за словами Петра Порошенка, Україна і без того виконала 140 різноманітних умов).
Правда, з другим питанням можуть знову з'явитися нюанси. Деякі європейські кола без особливих на те підстав намагаються пов'язати український і грузинський безвізові питання з турецьким, для того щоб Туреччина не змогла відмовитися від своїх зобов'язань по стабілізації міграційної ситуації.
З цією грою, очевидно, пов'язаний ультиматум, адресований Брюсселю турецьким прем'єром Ахметом Давутоглу напередодні візиту в Страсбург 20 квітня: Анкара відмовиться від міграційного угоди з Євросоюзом, якщо турецьким громадянам не нададуть безвізовий режим протягом двох місяців. Брюссель, втім, не перейнявся: в середу єврокомісар з питань міграції Дімітрос Аврамопулос заявив, що якщо Анкара хоче, щоб це сталося до кінця червня, то вона повинна виконати відповідні умови до кінця квітня, а ЄК представить звіт про прогрес на цьому напрямі вже 4 травня.
Іншими словами, до моменту проведення засідання Євроради на столі виявляться український, грузинський, турецький і (при будь-якому результаті референдуму) британський питання, не кажучи вже про те, що голландські метання повинні до цього часу якимось чином формалізуватися.
З урахуванням вищесказаного, літо 2016 р. перетворюється на найбільшу битву єврооптимістів з євроскептиками з часів суперечностей навколо проекту європейської конституції та Лісабонського договору, що став його сурогатом. Таким чином, український (і частково турецька) питання набуває центральне значення для подальшої історії Європейського Союзу, оскільки угоди різного рівня, що охоплюють величезні території на схід і південь, як і прогнозувалося, окреслюють межі політичної та економічної Європи.
Тому навряд чи варто дивуватися тій інтенсивності протидії, яке виявляється цього прогресу з боку недоброзичливців європейського проекту і, ширше, — противників Заходу. Не секрет, що будь-які невдачі або тяганина у відносинах між ЄС, з одного боку, та Україною, Туреччиною і Грузією — з іншого, сприймаються в Москві як перемоги Володимира Путіна. І хоча в основному це не так — просто така інституційна природа самого Союзу, почасти не можна не віддати належне реанімації радянської агентури впливу, в 2000-е наповненою фінансової кров'ю високих нафтових цін. Колективний Захід тільки приходить до розуміння механізмів реагування Москви на ті або інші сигнали — і можна не помітити, що за останні два роки багато політичні радники у Вашингтоні або помилялися, лякаючи Білий дім "непропорційною реакцією", які розробляли свої рекомендації з розрахунком на психотип президента Обами, або відпрацьовували гонорари.
Свіжий приклад — реанімація Ради НАТО—Росія (хотілося б вірити, швидкоплинна), офіційним мотивом якої є спроба пояснити Москві наслідки провокацій проти військових літаків і кораблів Альянсу. При цьому очевидно, що Кремль прагне до того, щоб зробити ці інциденти максимально небезпечними і вивести протистояння на інший рівень (Путін сам зробив поле для зовнішньополітичного маневру настільки вузьким).
Безсумнівно, що сьогодні Росія інтригує на территорях як Великобританії, так і Греції (вимушеної слідувати загальноєвропейським курсом, але аж ніяк не позбулася антипатії до Туреччини) з метою уповільнити процес європейської експансії шляхом брехливої пропаганди і політичного підкупу. Запасний інструмент Москви — організація спалахів насильства на окупованих територіях України, Азербайджану, Грузії, а також на сирійському театрі військових дій. Останні два роки показали, що кандидати на роль квислингов знайдуться завжди, а на стороні єврооптимістів — крім віри в світле майбутнє — все-таки знаходиться Білий дім, чию роль в західноєвропейських справах все ж не варто переоцінювати.
В якійсь мірі відрадно, враховуючи драму американської президентської гонки, що в Білому домі до кінця цього року залишиться Барак Обама, щиро сподівається на фундаментальний прогрес в області трансатлантичного торгового угоди: адже для його досягнення ЄС повинен залишатися цілим. Пов'язування питань про цілісність Євросоюзу та його експансії на південь і схід в один кластер являє собою головну інтригу 2016 р., багато в чому заслонившую тепер ситуацію в Сирії і війну з ИГИЛ. Характерно, що про третій зі списку загроз, озвучених не так вже давно американським президентом, лихоманки Ебола, всі вже забули.
