Досить про Україну. Коли RT покаже фільм "Москва-2042"

На вихідні, до 1 листопада, а потім, ще раз, до 7-го, російський держканал RT показав черговий антиукраїнський фільм. Фільм, треба сказати, був уже дуже другої свіжості: запустити його на YouTube для США, для яких він, власне, і знімався, росіяни намагалися аж з 24 серпня. Але, на жаль, фільм форменим чином не пішов. Так не пішов, як не пішла колись герою Войновича вегетаріанська свинина "Прогрес" із пресованої брукви у московській їдальні у 2042 році. І тоді, щоб добро не пропадало, російськомовну версію фільму вирішили згодувати російській аудиторії – у вихідні, та під глід, вона цілком могла прокотити. Росіяни люди не горді і не особливо розбірливі, вони розп'ятих хлопчиків просто ковтають. Тим більше, якщо в анонсі обіцяють "розвінчання найбільш усталених міфів, які постійно використовувалися політичною елітою України для маніпулювання свідомістю виборців, зокрема, про необґрунтовані плани членства в НАТО та ЄС, а також необхідність продажу землі та в інших питаннях". У Росії, що вступила нині в пору зрілого стабільноскріплення, середній телеглядач дуже цікавиться тим, а що там у хохлів. Інших новин, крім кримінальних зведень, приголомшливих успіхів і чергової промови Путіна, для нього давно вже немає.

Цей показ помітив "Детектор медіа" та написав про нього. Не напиши б він, ніхто фільму в Україні просто не помітив — і даремно. Фільм під назвою "Україна — вічне сьогодення", який в описі ютуб-каналу RT, а також в однакових рекламних статтях, опублікованих у третьорядних американських ЗМІ, обіцяв "розповідь про три десятиліття незалежності України, історію яких розповіли американському режисеру колишні українські чиновники", здатний і порадувати, і змусити замислитись.

Почнемо, мабуть, із радощів: фільм нудний, і дивитися його можна лише за потребою, наприклад, вивчаючи російську пропаганду. Знято його було з очевидною і єдиною метою: виправдати, хоча б формально, виділені та витрачені на нього гроші. Ніщо інше його творців не цікавило. Легко простежується і походження цього шедевра, прямо від фільму "Стенька Разін і княжна", знятого в місті Арбатові філією обласної кіноорганізації. Усю філію, як ми пам'ятаємо, запроторили на шість років, а фільм, який представляв вузькосудовий інтерес, передали до музею речових доказів.

"Американський режисер" – зрозуміло, що Олівер Стоун. Але ні, не вгадали. Американського режисера звуть Ігор Лопатьонок, він голова та засновник студії Global 3 Pictures, яка спеціалізується на антиукраїнських фільмах. Цей – уже четвертий, до нього були "Бійня на Майдані", "Україна у вогні" та "Нерозказана історія України".

Тішить, що кожен наступний фільм Лопатьонка помітно гірший і нудніший за попередній. Його втомлена муза, схожа на Машу Захарову, що здулася, в момент перебоїв з поставками в МЗС РФ білого порошку, виразно видихається.

А що ж Олівер Стоун? Як же без нього? Чи здоровий він, чи не помер від шкідливого вірусу? На жаль, це поки що невідомо. Втім, тінь Стоуна все одно стоїть за спиною Лопатьонка: вона, в сенсі тінь, продюсувала три попередні фільми Global 3 Pictures, а Лопатьонок, у свою чергу, був продюсером фільму "Інтерв'ю з Путіним" у чотирьох частинах, де тінь Стоуна була одночасно інтерв'юером та режисером.

А де сам Стоун? Його давно немає з нами: знявши колись талановитий "Взвод", він пішов легкою дорогою чергового викривача американської воєнщини, імперіалізму, бюрократії — і так далі, — словом, потрібне вписати. Почав їсти з рук усіляких диктаторів, але залишився при цьому жити в США, розсаднику Світового зла, чомусь не переїжджаючи в жодну з оспіваних ним прекрасних країн, включаючи Росію. Ця двоїстість помалу його і згубила, і він став власною тінню, нині покійним талантом і нудною інформаційною повією на виклик. Тож навіть якщо зі Стоуном щось і сталося, це нічого не змінить у принципі, ні для кого, окрім його близьких. Як режисер і чесний художник Стоун давно вже навіть не труп, а давня скам'янілість із позаминулої геологічної епохи.

Що ж до фільму, то… Ну, по-перше, все в ньому досить стандартно: Україна не хотіла йти з СРСР, але злі націоналісти, підтримані американським імперіалізмом і які не представляли значної частини населення, її з СРСР насильством і обманом вивели. При цьому економічно Україна була пов'язана з Росією дуже тісно, загальними технологічними ланцюжками. І взагалі, більшість населення голосувала на референдумі за збереження СРСР.

Щоправда, на підтримку Акту проголошення незалежності України голосувало 90,32% опитаних, а за те, щоб Україна була у складі такого собі "Союзу Радянських Суверенних Держав", СРСД, що не відбувся, але при цьому була там на основі Декларації про державний суверенітет України, висловилися 70,2%. Але про це фільм, ясна річ, мовчить. Більше того, його творці йдуть на пряму брехню, стверджуючи, що "проголошення незалежності України сталося проти волі народу".

Натомість добре – добре в плані відпрацювання московського замовлення – розкрито тему "другого проголошення незалежності України". Першою спробою, за версією творців фільму, була УНР, яка впала через "повну байдужість Заходу до української незалежності", а друга трапилася у Львові, у червні 1941-го, коли "один із керівників прогітлерівської організації…" — ну і так далі. Але й тут присутні постаті замовчування: про те, що українська незалежність була негайно пригорнута німцями, як колись Совєтами, і що вибір 1941 року в Україні був трагічно невеликий: співпрацювати з Гітлером чи зі Сталіним. Обидва варіанти, і це давно настав час визнати на рівні офіційної української історіографії, були однаково поганими, а ОУН-УПА була організацією, яка принаймні намагалася хоч якось лавірувати між двома однаково злочинними режимами. Доки ця досить очевидна думка не стане частиною українського офіційного погляду на історію і не буде офіційно, з граничною ясністю, транслюватися на всіх рівнях, наші вороги знову і знову трубитимуть про український нацизм. І їх слухатимуть, бо ось, дійсно гітлерівці, ось лідери ОУН, які співпрацювали з ними за радянською версією подій, а ось сучасний пантеон героїв України. І що з цим робити? Як це примирити на користь України з неприйняттям нацизму і з висновками Нюрнберзького процесу?

Трансляція такого бачення історії можлива і, більше, необхідна. Але це не може статися само собою. У цьому напрямі потрібно працювати, завзято і довго, роками, оскільки питання складне і навмисно заплутане, а проблема зашкарубла, як стара пов'язка, під якою ховається рана, що гноїться. І поки ми не працюємо над цим, російська пропаганда знову і знову битиме Україну в цю точку, намацавши її вразливість.

Не стала винятком і російська агітка, що розбирається, яка, за всієї її бездарності, успішно експлуатує "нацистську" тему. Творці фільму щосили трублять про "ігри з правими націоналістами", легко перескакуючи на "виправдання нацизму". Тут же вкидається в обіг термін "соціал-націоналізм" і слідує довгий кусок, що викриває співпрацю з нацистами, — з умовчанням про те, що реальною альтернативою в обстановці, що існувала тоді, була тільки співпраця з Совєтами.

Окремі проблиски правди у фільмі нічого не змінюють за загальною суттю. Так, те, що українська незалежність проросла на руїнах СРСР і без його розпаду навряд чи була б реалізована, – правда. Те, що США не бажали розпаду СРСР, – також правда. Те, що населення України неоднорідне і орієнтується частиною на Захід, а частиною на Росію, – теж правда. Але тут уже і замовчується частина правди, яка полягає в тому, що остаточний розворот у бік від Москви все ж таки поступово відбувається. Не без допомоги самої Москви, до речі. Але те, що при цьому наші еліти та наше суспільство, як, втім, і в усьому колишньому СРСР, архаїчні та корумповані, – теж правда, і це суттєво уповільнює та ускладнює цей розворот.

Але всі ці крихти правди, що говорять про об'єктивні труднощі нашого зростання, про наше поступове, повільне, розтягнуте на роки вростання в незалежність, яку неможливо ввести ніяким декретом з нуля годин оголошеної дати, ретельно розбавлені у фільмі прямою брехнею і маніпулятивною подачею. Мета ж у авторів фільму одна: із тенденційно підібраних та недобросовісно інтерпретованих фактів вони збирають замовлену їм конструкцію з неминучим висновком: "Незалежна Україна не має перспектив. Вона – штучний проєкт, нав'язаний ззовні, із США. Проєкт вичерпав себе, він нежиттєздатний, він заважає зближенню Москви і Вашингтона, створюючи непотрібний і штучний привід для конфлікту, і настав час відмовитися від нього".

Ми ж надто довго мовчимо, ніяк не реагуючи на такі вкидання. Ми, наприклад, чомусь досі соромимося послідовно зіставляти два явища, дві злочинні держави, СРСР і нацистську Німеччину, між якими опинилася затиснута Україна. Ми уникаємо порівнювати їхні дії та масштаби цих дій, предметно та чесно. Наприклад, відкрито говорити про те, що, за всієї трагічності Бабиного Яру, кількість його жертв була як мінімум на три порядки меншою, ніж кількість жертв одного лише Голодомору 30-х років. І це ще без голоду 20-х та післявоєнного голоду. Без репресій між ними та разом із ними. Без "чорних батальйонів" Жукова. Ці два явища, злочини нацизму і злочини Москви, чомусь існують у різних, які ніяк не перетинаються, незалежних один від одного і не порівнюваних один з одним світах.

Так от, поки цей розрив не буде подолано, вкидання, подібні до чергового пасквілю Лопатьонка, відбуватимуться знову і знову. Чесна розмова про те, за що ми не любимо Росію та росіян зараз, за що не любили їх у СРСР і відразу після розпаду СРСР, і, нарешті, чому німецька окупація, яка змінила радянський "рай", стала для багатьох українців — при цьому аж ніяк не нацистів — звільненням від набагато гіршої тиранії і сприймалася ними, за контрастом, як ковток свіжого повітря, давно назріла. Це буде важка і неприємна розмова, але почати нам її неминуче доведеться.

До речі, той факт, що зараз в Україні президент, а в недавньому минулому прем'єр – етнічні євреї, і що за багатьох претензій до їхньої роботи їхня національність не стала предметом обговорення – ось, взагалі не цікаве більшості українців це питання, — гарна нагода почати розмову і про російський міф про "український нацизм". Гріх не скористатися цим приводом зараз, у сприятливий момент – адже все може змінитися на наступних виборах. Звичайно, якщо новим президентом України стане, приміром, кримський татарин, чому б і ні? — у нас з'явиться привід поговорити про український Крим. Але розпочинати розмову про те, чим завжди була для України Росія: до СРСР, під час та після нього; чим вона стала для нас сьогодні і чому її фінал у вигляді "Москви-2042", описаної Войновичем, неминучий, треба зараз. Адже фільм із таким сюжетом RT точно не покаже. Водночас наше мовчання у відповідь на російську брехню недозволено і непристойно затяглося — а розділяти з москвичами "Прогрес" із пресованої брукви нам безперечно ні до чого.