Зеленський та ЄС. Як вигідно продатися Євросоюзу
Зовнішньополітичний напрямок - не просто одне із списку слабких місць у команди Зеленського. Це питання національної безпеки, дати слабину в якому - може дуже дорого коштувати країні. У циклі з трьох публікацій "ДС" пропонує замислитися, якою має бути зовнішня політика нової адміністрації з ключових векторів - США, Росія і ЄС.
Перший тиждень перебування Володимира Зеленського в ролі президента України залишила складне враження. Дивні призначення, виступи і пропозиції, що виходили від президента, розпуск Ради на спірних юридичних підставах і багато інших неприємних дзвінків позначили настання нової епохи, що загрожує нам потрясіннями і невизначеністю. Зміцнилися і підозри про те, що у президента немає ні команди, ні плану дій, ні ясного уявлення про своєї нової ролі.
Зберегти суб'єктність
Але невмируща надія на поступове вироблення командою Зеленського виваженого політичного курсу надає сенс спробі проаналізувати наші відносини з ЄС та перспективи їх розвитку. Тим більше що перший закордонний візит до нової ролі президента Зеленський здійснить до Брюсселя, і це стало вже традицією. Петро Порошенко починав зі Страсбурга, де виступив на засіданні ПАРЄ, Віктор Янукович теж спочатку полетів у Брюссель, чим сильно розчарував Кремль. І тільки Віктор Ющенко здійснив свій перший візит саме до Москви, прагнучи, мабуть, приспати увагу Володимира Путіна.
Отже, європейський напрям можна вважати вже традиційно пріоритетним для України. Тим більше що в 2014-2016 роках Україна стала країною - ассоциатом ЄС, в 2016-2018 роках ЄС в цілому став головним торговельним партнером нашої країни, а з початку поточного року Польща - член ЄС, вже й сама обійшла Росію за обсягами торгівлі з Україною. Нарешті, в березні минулого року НАТО, чий центр теж знаходиться в Брюсселі, повернув Києву статус країни, що прагне до членства (aspirant).
Хоча в ході своєї виборчої кампанії Зеленський досить двозначно висловлювався з приводу європейської та євроатлантичної інтеграції України, причиною такої риторики могла бути друга половина виборців, що прагнуть до відродження відносин з Росією, а також, можливо, спроба рімейку зовнішньої політики "регіоналів", в рамках якої "Брюссель - це не Вашингтон". Але така лінія сьогодні занадто ретроградна: судячи за результатами виборів до Європарламенту, хто б не став на чолі ЄС, його відносини з РФ стануть навіть гірше, ніж зараз.
Тим не менше на тлі внутрішньої кризи ЄС проблеми Києва європейцям набридли, так що навіть збереження політичної суб'єктності України стане непростим завданням. Тут доречно нагадати, що 20 травня, в день інавгурації Зеленського, відбулися тристоронні телефонні переговори Меркель, Путіна і Макрона, в ході яких сторони обговорили майбутнє Мінських угод, причому ні самого Зеленського, ні представників його команди в деталі не присвятили.
І хоча всі протокольні фрази про необхідність врегулювання, а також критика квітневого указу Путіна про видачу ОРДЛО російських паспортів в ході переговорів прозвучали, загальний тон європейської позиції, судячи з того, що потрапило в ЗМІ, свідчив про великому бажанні закрити питання, оголосивши конфлікт вичерпаним, і зайнятися вирішенням своїх проблем.
Головною перешкодою для ЄС на цьому шляху стало збереження обличчя. Це означає, що після відходу Меркель і зміни керівництва ЄС, Путін може зробити крок назустріч Макрону, давши йому можливість здобути лаври миротворця та імідж політичного важкоатлета. Для Макрона, з майбутнім виходом Меркель, яка претендує на роль політичного центру ЄС (і клану з канцлером з-за фігури наступного глави Єврокомісії), це стане великою спокусою, а значить, і він, у свою чергу, може піти на поступки Москві.
Іншими словами, Україні навіть більшою мірою, ніж раніше, важливо брати участь у будь-яких переговорах з Росією, де хоч як-то спливають пов'язані з нею питання. Тільки так можна запобігти перетворенню нашої країни в предмет політичних торгів, думка якого нікого не цікавить. Але якщо Петру Порошенку це, хоча і з труднощами, в основному вдавалося, то у Зеленського видимих напрацювань тут немає. Хоча, принаймні, про прожекти формату "Будапешт+" після завершення президентської кампанії начебто благополучно забули. Так що "Мінськ" як і раніше не має альтернатив, тим більше, що інтерес до нормандскому формату втратили, схоже, не тільки в Москві, але і в Берліні з Парижем.
Між тим полі європейського маневру для України в ЄС суттєво звузилося з незалежних від нас обставин. Кризові явища всередині Союзу наполегливо вимагають нової моделі європейського компромісу, оскільки ідея багатошвидкісний Європи, висунута Макроном, увійшла в протиріччя з результатами виборів у Європарламент. ЄС ще глибше зануриться в свої внутрішні проблеми, а виходить, результативно говорити з Брюсселем стане ще більш проблематично.
Контрходом могло б стати зосередження зусиль на роботі в двосторонньому форматі - з національними урядами, що теж певною мірою вдавалося Порошенко і планів чого знову-таки не видно у Зеленського навіть у загальних рисах. Між тим, крім країн Балтії і Великобританії, що застрягла на шпагаті Брекзита, сьогодні в Європі нам не на кого спертися. На інавгурацію Зеленського не приїхав навіть президент Польщі Анджей Дуда, для якого відкриття лікарні виявилося більш пріоритетним, ніж державний візит. При Порошенко, зазначимо, такого не було, незважаючи на люті історико-політичні баталії. Справедливості заради, однак, варто визнати, що як раз внесення історичної пам'яті в сучасний контекст і призвело до цього похолодання. Так що Зеленському варто було б подумати над перезавантаженням - цілком можливо, що саме цього, враховуючи передвиборну риторику, від нього у Варшаві і чекають.
Клінч з Угорщиною нерозв'язна в принципі, навіть з урахуванням того, що Трамп постарався пом'якшити позицію Орбана "українського питання" в ході недавньої зустрічі у Вашингтоні. Еліти Чехії, Італії, Австрії відверто проросійські (в сенсі бізнесу, нічого особистого) і залишаться такими, які б скандали стрясали тамтешній політикум. Франція і ФРН хочуть утримати за собою роль колективного центру ЄС, і на тлі цієї задачі Україна має для них швидше інструментальну функцію. Всі інші глибоко занурені в себе.
Проте навіть у таких несприятливих умовах втриматися на плаву все-таки можливо. Необхідно розробляти та пропонувати в національних столицях варіанти ситуативних союзів "за інтересами", стаючи частиною малих альянсів - і тим зміцнюючи свою політичну суб'єктність у великих очах. І, звичайно, необхідний чіткий список зовнішньополітичних пріоритетів України.
Зацікавити розкрити парасольку
Безумовно, найважливішим пріоритетом для нас є сьогодні вступ до НАТО - єдиний спосіб надійно застрахуватися від нової агресії з боку Росії. На тлі неминучого розмиття черговий пакет санкцій територіальних претензій здається неминучим: проблеми водопостачання окупованого Криму штовхають Москви або до спроби захоплення всього Північно-Кримського каналу, або до вирішення питання шляхом погрози такого удару. На це вказують багато експертів.
Але сьогодні немає сенсу брати нас під натівський парасолька. Навіть наша гіпотетична готовність в обмін на вступ до НАТО погодиться на відведення невизнанні окупації Криму і Донбасу в площину відкладених проблем (за зразком невизнання Заходом окупації країн Балтії, не заважала торгівлі з СРСР), що дозволило б ЄС відмінити санкції проти Росії, зберігши при цьому обличчя, в плані безпеки нічого нам не дасть. Нашої поступливістю просто скористаються, скористалися нею під час підписання Будапештського меморандуму, а процес вступу в НАТО розтягнутий на такий термін, що в його кінці вступати може бути вже й нікому.
Зацікавити ж ЄС в реальному збереженні української незалежності можна тільки одним способом: шляхом максимальної економічної інтеграції України в Євросоюз і залучення в країну європейських інвестицій. На відміну від нас з вами, свою власність на нашій території Європа буде захищати, в тому числі і шляхом інтеграції України в НАТО.
Іншими словами, альтернативою російської окупації сьогодні може бути тільки лібералізація України: закон про продаж землі, в тому числі іноземцям, пакет гарантій для інвесторів, нарешті, реальна, а не на словах, боротьба з корупцією. Міждержавні договори, що надають інвесторам з окремих країн Євросоюзу додаткові пільги в обмін на лобіювання цими країнами в тій чи іншій формі інтересів України в ЄС і НАТО, можуть стати полем для двосторонніх і багатосторонніх домовленостей.
Звичайно, цей процес буде болісним і принесе нам чимало незручностей, як і будь-які реформи, але він точно краще прямий російської окупації або проксі-окупації через посередництво групи олігархів, як це відбувалося при Януковичі. До слова, дії Ігоря Коломойського наводять на думку про те, що він якраз і хотів вибудувати для себе схему "Янукович-2".
Однак Зеленський, оголосивши себе і свою команду "лібертаріанцями", до теперішнього часу не зробив нічого не тільки либертарианского, але навіть просто ліберального. Його дії скоріше нагадують нестримний популізм ранніх більшовиків, ще до розстрілу демонстрації в захист Установчих зборів і почала Червоного терору, причому, судячи з бравому замасі на розпуск Ради, а також з дій поліції в Рівному, більшовицьке реформаторство вже нависло над нами. Це, в свою чергу, гарантує нам на фініші поглинання Росією.
Альтернатива поки не проглядається: в оточенні Зеленського не видно групи фахівців, здатних розробити і втілити в життя програму лібералізації України. Можливо, у складі його команди такі самородки і є, але ми про них поки нічого не знаємо.
Читайте також: ЗЕЛЕНСЬКИЙ І РОСІЯ. ЯК РОЗЧАРУВАТИ КРЕМЛЬ В ОБХІД "МІНСЬКА"
