Хаос в Держдепі. Як американці Україну без "смотрящого" залишили
Уэсс Мітчелл, як стало відомо цього тижня, 4 січня пішов з посади помічника держсекретаря США - керівника Управління з європейських та євразійських справах. "ДС" вже розглянула його відставку у контексті внутрішньої та зовнішньої політики Сполучених Штатів, в тому числі стосовно взаємин Вашингтона як з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО), так і Євросоюзом. У розвиток теми зупинимося на тому, як догляд Мітчелла може позначитися безпосередньо на Україні. І чи позначиться?
Чи варто взагалі українському істеблішменту панікувати? Адже як же це, йде вірний прихильник трансатлантичного діалогу, настільки багато зробив для протидії Європи російської агресії! Втратила Україна головного "наглядача", явно не побажав стати жертвою внутрішньої політики адміністрації Дональда Трампа? Немає. В тому розумінні, яке вкладається в Україні слово "смотрящий", як політико-дипломатично-економічний феномен з блатним відтінком, нічого такого не сталося. Мабуть, не варто говорити про те, що саме в такому значенні у Держдепартаменті присутні якісь "смотрящі" по тій або іншій країні. Їх і в кращі часи не було. Немає нікого в Держдепі, денно і нощно опікується, скажімо, всі без винятку питання Зімбабве або Великобританії. Це пахло б відвертим втручанням у внутрішні справи.
Так, догляд Мітчелла є тривожною подією для Європи, але як складова загальних тенденцій, що викликають стурбованість у Брюсселі. І так, Трамп може (і швидше за все, так і зробить) визначити на цю посаду свою людину. Правда, це не призведе до драматичних наслідків: не буде виходу США з НАТО, діалог з ЄС не припиниться. Просто зміниться кілька риторика в бік привнесення трамповских тез, а також частота контактів з партнерами з Євросоюзу.
Проте тимчасове обезголовлення вищезгаданого Управління жодною мірою не означає, що "всьо пропало" - Україну залишили один на один з Росією. У Держдепі... та й не забуваємо про лобістів українських інтересів на різних рівнях, особливо український кокус в Конгресі. Загалом, у Держдепі залишаються відповідальні за американську політику щодо України. Наприклад, Курт Волкер-то нікуди не подівся. До речі, деякі могли б назвати спецпредставника цим самим "смотрящим". Але немає. Бо Волкер зайнятий конкретними напрямками, а саме працює над вирішенням українсько-російського конфлікту.
Далі. Не можна забувати, що в США, як і у всіх країн, є свої посли. В Україні Марі Йованович. І пані посол дуже активна - вона залучена в українські процеси в контексті подальшого зміцнення відносин між Києвом і Вашингтоном.
,
До речі, добре, що згадали, бо як не так давно - влітку 2018 р. завершилася каденція першого заступника Джорджа Кента, що допомагав Україні із реформою правоохоронних і створенням антикорупційних органів. І пішов Кент як раз в Управління, яке очолював Мітчелл, де зараз курирує політику США стосовно шести країн: України, Молдови, Білорусі, Грузії, Вірменії, Азербайджану.
Безумовно, догляд Мітчелла - гучна подія, але не сенсація. До того ж плинність кадрів в адміністрації Трампа широко відома, і вона в якійсь мірі навіть рекордна. Однак шокуючого тут немає. Як немає причин для кардинальної реструктуризації Майком Помпео Держдепартаменту, який втратив такого атлантиста, як Мітчелл, на догоду Трампу. Незважаючи на те що Помпео - людина Трампа (на посаді держсекретаря будь-буде людиною президента) - рівень їх взаємовідносин і автономії Держдепу при будь-якому президенті залишається все одно достатнім для вирішення питань, пов'язаних з інтересами США, а не сидить в даний момент в Овальному кабінеті.
А тепер поговоримо знову про "смотрящих" і українському егоцентризмі, ще більше обнажившемся після інтервенції РФ. Проблема в тому, що ми звикли жити в міхурі, відчувати себе пупом землі. І посилюють це хворобливий стан, як не дивно, друзі, знайомі, приятелі або ті, хто ними не проти стати, обсипаючи українців дифірамбами. І ми з'їдаємо це все, продовжуючи вірити у власну архіважливість для всього, без винятків, світу. Слизька доріжка, між іншим. Одного сусіда вона вже завела у Третій Рим.
Міжнародні партнери України можуть, звичайно, скільки завгодно погладжувати українське его, роблячи наші ілюзії більш речовими, але насправді слід усвідомити, що картина виглядає значно простіше. Вона прагматичніше. Необхідно розуміти, що є стратегічний напрямок, а є та сама "незвичайна цінність". Це абсолютно різні речі. Суто ситуативно український напрямок є одним з ключових у зовнішній політиці США. Але з іншого боку, не слід вважати, що така модель взаємодії буде існувати завжди, що це константа зовнішньої політики Вашингтона чи Брюсселя, якщо завгодно). Хоча ситуативна "нам по дорозі" може стати базисом для довгострокового взаємовигідного співробітництва як членів одного демократичної спільноти. Головне вичленувати з власної зовнішньої політики сліпу віру і надмірний оптимізм.
