Боягуз, Балбес і Бувалий. У що грають Шольц, Макрон та Драгі

Якщо говорити штампами одного радянського кіно (на жаль, куди відомішого в нас, ніж його американський оригінал, що вважається загубленим) Олаф Шольц, Еммануель Макрон і Маріо Драгі — це Боягуз, Балбес і Бувавий. Подібність — не зовнішню, а харАктерну — стрічки новин останніх днів роблять все рельєфнішою.

Особливо сюжет із їхніми зборами до Києва. Спочатку італійська La Stampa, а потім і німецький Bild повідомили, що трійця має намір прибути до Києва напередодні рішення Єврокомісії за заявкою України на набуття статусу кандидата в члени ЄС. Як чтиво вихідного дня й відповідь на черговий напад імперського божевілля, це виглядало навіть симпатично.

Звісно, не так симпатично, як злочинне у квадраті, з позицій нинішнього російського режиму, широкомасштабне святкування Дня Росії (Декларація про державний суверенітет якої, що стала цвяхом у кришку труни СРСР, наголошувала на необхідності поділу влади та повноважень суб'єктів федерації). І не так епічно, як перезапуск віджатої мережі McDonald's під логотипом португальської компанії-виробника кормів для великої рогатої худоби.

Але вихідні минули — й прес-служби двох із трьох відмовилися підтверджувати їхній намір відвідати Київ. Враховуючи, що пам'ятне повідомлення з'явилося у двох не пов'язаних ЗМІ у різних країнах, варто припустити, що річ не в поганій поінформованості тамтешніх журналістів. А в чому?

Очевидно, у реакції українського керівництва на події останніх днів. Зокрема, чергову збройову локшину, яку розвішував Шольц, і нову порцію закликів Макрона "зберегти обличчя Путіну", під час яких він вкотре втратив власне.

Щодо Драгі, то він продовжує рватися в лідери континентальної Європи, проте опозиція у власному уряді та підсумки місцевих виборів дуже заважають цим амбіціям. Тож, слова Драгі про те, що Італія готова беззастережно підтримати заявку України на вступ, цілком можуть виявитися його особистою позицією.

Вибори дуже насолили і Макрону. Перемогу його руху "Вперед, республіко!" у першому турі парламентського марафону можна назвати примарною: 25,75% проти 25,66% у лівих Жан-Люка Меланшона. Третім фінішувало вкрай праве "Національне об'єднання" Марін Ле Пен, не добравши трохи до 20%. Другий тур відбудеться через тиждень, і хоча правляча партія, ймовірно, утримається при владі, її мандат буде безумовно слабший за нинішній. Меланшон — євроскептик та ідейний соціаліст, до того ж дружний із Сергеєм Удальцовим, координатором російського "Лівого фронту" та лідером "Авангарду Червоної Молоді". Наче цього мало, Меланшон — прихильник виходу Франції з НАТО. І це погано. Адже за переконаннями, а не завдяки кремлівським чекам. До речі, Ле Пен, яка хоч і брала російські гроші на фінансування своєї партії, все ж таки надає перевагу відносинам з Альянсом за де Голлем — з політичною інтеграцією в блок, але без військової. Втім, та ще може зміцнити свої позиції за рахунок ультраправого електорату Еріка Земмура, що зробить становище Макрона ще важчим: підтримка його партії може забезпечити суто "технічну" більшість, яка позбавить її маневру у законодавчих ініціативах.

У Шольца справи не кращі. У травні його рідна СДПН програла вибори у Північному Рейні-Вестфалії. Мало того, що це електорально ключова земля (19 млн. чоловік з 80 млн. живуть тут), вона ще традиційно вважалася вотчиною СДПН. І партнери по коаліції докладають чимало зусиль, аби сам Шольц не засиджувався у канцлерському кріслі.

Тож становище всіх трьох можуть виправити хіба що зовнішньополітичні успіхи. Звідси рішуча, але практично нездійсненна пропозиція Драгі перейти від принципу одностайності до кваліфікованої більшості у справах ЄС.

Звідси потік заяв Шольца про постачання вундерваффе для України. Дедалі рішучіших і дедалі сміховинніших з однієї причини: Бундесвер є жалюгідним видовищем. Він практично небоєздатний і насилу нашкрібає техніку для щорічних навчань НАТО. Зокрема, з 244 танків "Leopard II" справних 115, з 51 вертольота "Тигр" справних 9, з 79 NH90 справних 18, з 10 фрегатів у строю 4, з 6 субмарин — 1. При цьому німецький військовий бюджет майже не поступається французькому. І вже краще водити за носа Україну, ніж відповідати на питання, куди ці гроші йдуть.

І, зрештою, загальноєвропейський квест із забезпечення України боєприпасами — завдання об'єктивно нетривіальне. Просто тому, що конвенційні озброєння для стримування радянських орд під час Холодної війни розглядалися як тимчасовий захід. Основну роботу мала зробити ядерна зброя. І це безперечно лоскоче нерви — причому не лише Шольцю. Нещодавня дуже розмита та обережна заява Генсека НАТО Йєнса Столтенберга про те, що Україні, можливо, доведеться піти на якісь (очевидно, територіальні) поступки — саме про це.

Звідси і постійні голосіння Макрона про постраждале лице Путіна. Втім, тут євротріо є повністю солідарним. Франція, Німеччина та Італія з різних причин — від імперських сентиментів до підкупу еліт та елементарного страху — дуже чутливі до інтересів Кремля. Too big to fall — це один із основних аргументів у їхній логіці. Звідси й постійні спроби схилити Україну до капітуляції за негарантовані перспективи щасливого майбутнього. Згадати хоч макронів прожект щодо вступу України до якоїсь "політичної європейської сім'ї" як альтернативи інтеграції до ЄС. Втім, об'єктивно доводиться визнати, що багато європейців, зокрема представників правлячих кіл, які повністю підтримують Україну, вважають, що своїм "ні" якнайшвидшій євроінтеграції роблять нам послугу, допомагаючи нашим реформам. Того, що у разі програшу у війні реформувати буде нічого, вони не уявляють. Після Другої світової Західна Європа надто пацифікувалася, надто звикла до культури діалогу та компромісу, щоб це зрозуміти. Тож теза "віддайте території — врятуйте життя" для них виглядає цілком логічною: усвідомлення екзистенційного характеру цієї війни так і не настало. Частково це заслуга російської пропагандистської машини, частково — щирої впевненості, що в цивілізованому ХХI столітті в Європі такого бути не може.

Але це, на жаль, не все. Росія перекриває агресію проти України все новими та новими кризами — військовими, політичними, економічними, продовольчими. Вона пропонує Заходу вибрати менше зло — і локомотиви континентальної Європи не бачать нічого поганого в тому, щоб зіграти в колективного Петена. І їх зовсім не турбує той факт, що попри декларації це гра з нульовою сумою. Гра, за результат якої платить не злочинець, а той, кому більше не пощастило.

Річ у тім, що Україна прагне такого ЄС, якого вже не існує. Він завершився із війною 080808. Європа більше не займається прозелітизмом. Вона експортує товари та послуги – але не цінності. Окрім спорадичних винятків усе ще пасіонарного східного фасу, вона вірить у силу економіки, а не переконань. І більше не вірить у універсальність формули європейської моделі успіху. Від експансії вона перейшла до збереження. І Україна для неї – незручне нагадування про це. Тому хоч би яким був висновок Європейської Комісії щодо надання Україні статусу кандидата, політичне рішення на саміті лідерів ЄС 23-24 червня буде для Києва контрактом, укладеним з Мефістофелем. Зрештою, це частина і європейської культури, і європейської політичної традиції.