Складнощі перекладу. Чому Києву настав час припинити звинувачувати Байдена в зраді

Вже наступного дня після онлайн-переговорів президентів США та Росії, 8 грудня, спікер Кремля Дмитро Пєсков заговорив про нову зустріч Джо Байдена та Володимира Путіна.

Точної дати немає, але є величезний інтерес з боку Кремля, якому вдалося двічі на рік досягти підвищення таким чином геополітичного статусу Путіна.

Що ж ми маємо після двох раундів переговорів – у Женеві 16 червня та онлайн 7 грудня?

Насамперед, слід зазначити, що контакти двох президентів стали можливими як завдяки відвертому шантажу Кремля, так і в принципі прагненню нової адміністрації США знайти нові шляхи вирішення українсько-російського конфлікту.

До переговорів по відеозв'язку Вашингтон цілком дуже добре підготувався. У плані демонстрації підтримки Києва та інших союзників на тлі нарощування Росією військ біля українських кордонів, рукотворної міграційної кризи на східному фланзі НАТО та енергокризи в Європі.

За досить невеликий час колективний Захід був консолідований і виражав стійке неприйняття дій Кремля.

І в той же час, нехай Вашингтон був налаштований дуже рішуче, все ж таки після відеоконференції він пішов на невеликі поступки. Насамперед дипломатичні. А саме: не було запроваджено обіцяні "пекельні санкції" у вигляді відключення Росії від системи SWIFT, обмежень на обслуговування російського держборгу або санкціонування всіх учасників проєкту "Північний потік-2".

Таким чином, адміністрація Байдена намагається утримати Росію від нового вторгнення в Україну та подальшого сповзання в зону впливу Китаю, головного суперника Сполучених Штатів.

Але також Байден у відповідь на вимогу Путіна гарантувати невступ України в НАТО, нещодавно ним озвучене, накреслив перед російським лідером і свої "червоні лінії", перетин яких Росією відгукнеться їй запровадженням горезвісного пакету "пекельних санкцій" і відправкою Штатами військ на східні рубежі Альянсу.

Плюс Сполучені Штати показово проігнорували невдоволення Москви передачею Україні озброєнь та боєприпасів.

Знову ж таки, наступного дня після переговорів Байдена та Путіна представник Пентагону Джон Кірбі анонсував відправку чергової партії допомоги з пакета на $60 млн, куди входять стрілецька зброя та боєприпаси. Через два дні стало відомо, що в Україну прибули 30 ПТРК Javelin та 180 ракет до них, і до кінця року очікується ще партія систем — у тому числі ППО/ПРО та радіотехнічної розвідки.

Це дуже чіткий сигнал як Кремлю, так і Києву. В Україні, на жаль, деякі його або не зрозуміли, або проігнорували.

Нова позиційна війна

Отже, Володимир Путін, як і хотів, отримав прямий діалог із Байденом та готовність Вашингтона до обмежених поступок. Але ці поступки швидше семантичні, адже дамоклів меч жорстких санкцій не повернувся в піхви.

І ефективних методів, що вигідні Кремлю, тобто, тих, що не вимагають капітуляції, у Путіна, окрім як продовжувати спроби продати дестабілізацію та ескалацію, немає.

Тому одразу після переговорів, поки американська зброя їхала в Україну, режим Путіна знову взявся підвищувати ставки, знову апелюючи до "славного" минулого.

Так, заступник міністра закордонних справ Росії Сергій Рябков спробував налякати Сполучені Штати новою Карибською кризою. І, слід зазначити, що цей наратив не новий – Москва вивуджує його з кишені щоразу, коли їй не вдається змусити опонентів грати за своїми правилами. Так було у 2019 та 2020 рр., наприклад.

Особисто Путін також додав барв цій аналогії звичною для нього ностальгією за Радянським Союзом або "історичною Росією", з якою він ототожнює СРСР.

Путін в одному пропагандистському фільмі днями заявив, що розпад "історичної Росії під назвою Радянський Союз" — це трагедія чи не для всіх мешканців країни.

І взагалі, мовляв, він бачив карти "тих років", що підтверджують намір Європи розділити "Росію" на кілька окремих держав. Таким чином, він знову підводить росіян і громадян інших країн, які лояльні до Москви, до думки про те, що розпад "великого і славного" СРСР — це справа рук колективного Заходу, як і всі наступні революції в пострадянських країнах, які Кремль вважає зрежисованими переворотами, а не спробами порвати із колишньою метрополією.

Це класичне заперечення дійсності разом із історичним реваншизмом. Це основа основ агресивної політики Кремля, зокрема щодо України. В українському питанні Москва після переговорів продовжила ставити на шантаж, тому що, повторимося, не має інших можливостей для торгу.

Москві сьогодні потрібен політичний і дипломатичний бліцкриг, щоб переломити ситуацію на користь, тобто щоб посилити свої переговорні позиції та "вибити" більш відчутні поступки зі США та ключових переговорників щодо України – Німеччини та Франції. Без цих поступок Москва й надалі блокуватиме роботу у нормандському форматі.

Тим часом українське МЗС, як розповів в інтерв'ю "Дзеркалу тижня" посол України в Німеччині Андрій Мельник, працює над проведенням зустрічі Володимира Зеленського з французьким колегою Еммануелем Макроном та канцлером ФРН Олафом Шольцем на полях саміту ЄС у Брюсселі найближчим часом. МЗС подає це як зустріч у нормандському форматі без Путіна.

З погляду піару та політичної доцільності таке трактування повною мірою виправдане. Таким чином МЗС намагається пожвавити дискусію навколо зміни нормандського формату у бік його більшої ефективності. Насамперед йдеться про включення до нього інших акторов, а саме США чи Великої Британії.

Париж та Берлін, а тим більше Москва не погодяться на трансформацію цього переговорного майданчика. Однак лобіювання цієї ідеї на тлі відверто агресивної поведінки Росії може принести плоди – змусити Францію та Німеччину бути жорсткішими у спілкуванні з Кремлем.

Та й Сполучені Штати, нехай не дають поки що своєї згоди, але й не відмовляються, говорячи про зацікавленість у більш активній участі у переговорному процесі загалом.

Старі добрі граблі

Вся ця масштабна гра, принаймні більша частина її елементів, в Україні однозначно трактується або як чергова "зрада", або як підготовка до неї, оскільки Байден відклав введення жорстких санкцій і, за даними NBC News, також нібито призупинив виділення Києву додаткової військової допомоги на суму $200 млн.

При цьому факт того, що наступного дня після переговорів президента США з Путіним Пентагон оголосив про відправку зброї в Україну, багато хто просто проігнорував.

Однак у цій ситуації вся суть в інтерпретації дій адміністрації президента США, який є більш гнучким у зовнішній політиці, ніж той самий Дональд Трамп. Де можливо, Байден припускає поступки, де немає – тобто у разі порушення домовленостей або неможливості домовитися зовсім – завдає удару.

І якщо інформація NBC є вірною, то рішення Байдена відкласти надання додаткової допомоги – це в принципі підкріплений аргументами у вигляді трьох десятків "джавелінів" ультиматум Росії: "Не загострюйте ситуацію — і ми не озброюватимемо Україну".

Отже, і сторонам – США та РФ є що обговорювати, а це вже передумови для нової зустрічі. Втім, як і те, що російський президент бажає вести переговори лише з Байденом через, слід визнати, нерішучість і слабкість європейських переговорників.

Зараз ключове питання у тому, чи може Київ розраховувати на Сполучені Штати чи ні. І питання це суто прагматичне.

З одного боку, в адміністрації Байдена є фракція так званих умиротворителів, до якої, наприклад, належать радник з питань нацбезпеки Джейк Салліван та його позаштатний радник Самюел Чарап, який працював у Держдепі при Бараку Обамі.

Чарап нещодавно в колонці для Politico виступив за зміну підходу до Росії, рекомендувавши використовувати не лише батіг, а й пряник у формі реальної перспективи скасування санкцій, якщо Москва візьметься за розум. Крім того, він радить натиснути на Київ, щоб він пішов на поступки у рамках Мінських домовленостей.

З іншого боку, якщо Білий дім прийме запропонований Чарапом сценарій і піде назустріч Кремлю, то, по-перше, ще більше погіршить відносини з Конгресом; по-друге, поставить під сумнів здатність США відстоювати не тільки союзницькі, а й власні інтереси.

Вашингтону просто невигідно йти назад і згортати підтримку України, оскільки в цьому випадку він втратить і важливого партнера на кордоні з Росією, і довіру союзників щодо НАТО у Східній Європі. Що, в свою чергу, вкрай негативно позначиться на Альянсі і на планах адміністрації "зшити" трансатлантичне партнерство для ефективного протистояння з головним суперником — Китаєм.

Ще одна проблема полягає в тому, як саме у Києві намагаються зберегти та наростити підтримку американської сторони.

Адже в Україні на будь-які рішення почекати з жорсткою реакцією щодо РФ, незважаючи на те, що на іншій чаші терезів можна бачити розробку нових санкційних пакетів, планів відправити війська, надання допомоги, переважно схильні реагувати з фаталізмом.

У таких випадках регулярно спрацьовують концепт "Ви нам повинні" та "Не кидайте нас". І цей лейтмотив "Не кидайте нас" підживлює постійно зрадофілію.

Тільки ось концепція ця себе давно вичерпала і говорить лише про слабкість, нерішучість та невпевненість у собі. Тому настав час звернутися до наративу "Ми готові до подальшої боротьби, але без адекватної допомоги вона обійдеться дорожче — і нам, і вам". Не зайвим буде також сформувати позитивний порядок денний та довгострокову стратегію, оскільки традиційно в Україні все упирається лише на підтримку ззовні.