Удар в спину. Поки Росія нападає на Україну, Китай готується пиляти Росію

Не засуджуючи Росію явно і не приєднуючись до західних санкцій прямо, Китай прагне стати основним економічним партнером Москви. Штовхаючи Путіна на "китайський шлях", як у санкційний притулок, Пекін також душить його економічно. Одночасно Китай уникає сварок із Заходом через Росію. У цьому маневруванні він має на Росію великі плани.

"Молодший брат" підріс, його обійми зміцніли

З останніх новин: агентство Bloomberg повідомило, що основні державні банки Китаю стали обмежувати кредитування закупівлі російської сировини на період уточнення ризиків, пов'язаних із санкціями. Водночас, і з тих самих причин, китайські компанії призупинили закупівлю російської нафти.

Це не означає, що Китай може припинити закуповувати російську сировину. Навпаки, він готовий нарощувати закупівлю. Він, як завжди, прихований в деталях, у цінах і в розрахункових валютах.

Хоча Китай і зацікавлений у російській сировині, він ні в чому не залежить від російського імпорту критично. Зате для Росії в нинішній ситуації будь-яка втрата в експорті, що обмілів, вкрай болюча.

Користуючись цим, Китай збиває ціну на всі російські поставки. Так, газ він закуповує по $140 за 1000 кубометрів. Це в 5-8 разів менше, ніж платять покупці на західному напрямку, тому заміна європейського експорту на китайський для росіян нерівноцінна.

Але й ціна у $140 може бути виплачена в різних валютах — наприклад, у юанях, у перерахунку за курсом. І Китай, побоюючись санкцій, вважає за краще платити в юанях, нагинаючи до цього Москву. Розрахунки в юанях — по суті, внутрішні розрахунки Китаю та Росії. Їм не страшно відключення від SWIFT, і їх можна приховати: не показувати у зовнішньоторговельній статистиці та не дратувати США. Але, оскільки поставки відстежать і в цьому випадку, то, перш ніж поставити в Росію, нехай і за юані, щось, що безпосередньо підпадає під американські санкції — зроблене за американськими технологіями, переданими Китаю або що містить американські комплектуючі, в Пекіні ще подумають: а чи треба їм це? І, найімовірніше, вирішать, що не треба. Тому що від експорту до США, від фінансових транзакцій із США та від технологій, що отримуються з США, Пекін критично залежить. А без Росії він, якщо що, цілком обійдеться. Товарообіг Китаю із США — близько $750 млрд, причому це ринок високих технологій. З РФ — $100-140 млрд, і РФ на цьому ринку — постачальник сировини в обмін на китайський ширвжиток.

Крім того, трубопровідна інфраструктура з Росії у бік Китаю розвинена порівняно слабко. Наразі Газпром підписав договір на проектування нового газопроводу до Китаю, який дозволить постачати ще 50 млрд куб. м газу на рік. Це приблизно стільки ж, скільки до початку війни закуповував ЄС, який зараз згортає закупівлі у Газпрому. Але цей газопровід ще треба побудувати, а виручка буде нижчою за європейську. І, швидше за все, більша частина оплати буде в юанях, тобто за фактом, виручені за газ гроші вдасться витратити тільки в Китаї. На тлі санкцій це робить Росію навіть не молодшим партнером, а залежною від Китаю країною.

Тим часом, "старший брат" збожеволів

Зрозуміло, що жодної спілки тут і близько немає. Васальна залежність Москви від Пекіна могла б скластися, але їй заважає економічна неефективність режиму, де чиновники дико та безкарно крадуть, та його міжнародна токсичність.

Китаю не потрібен конфлікт із Заходом, а Заходу, що США, що ЄС, що Австралії та Канаді, не потрібен конфлікт із Китаєм. І, головне, між ними немає протиріч, досить глибоких для нерозв'язного конфлікту.

Економічні та політичні протиріччя між Заходом та Китаєм серйозні, але піддаються компромісному врегулюванню. Вирішальним чинником тут є те, що Китай органічно входить у світову економічну систему, а Росія до неї органічно не входить. Вона відстала, напівграмотна та вимираюча країна. Такі країни можуть існувати на задвірках цивілізації лише за умови відсутності у них глобальних амбіцій. Просто кажучи, мирного бомжа, який оселився в підвалі, готового за невелику плату робити посильну йому роботу, і збирає на районі вторинну сировину, підгодовуватимуть і навіть жалітимуть. Якщо він, втративши зв'язок з реальністю, почне діставати мешканців будинку розмовами про власну велич і зазивати їх до себе в підвал, щоб ті могли торкнутися його великої культури, ставлення до нього стане гіршим. А якщо він стане кидатися на перехожих з ножем, бачачи в них загрозу, то його тим чи іншим способом вилучать з підвалу і місцевого соціуму. Так от, Росія у світі тепер – такий самий бомж.

Але цей бомж сидить на великих сировинних ресурсах. І напад агресії у бомжа – одночасно і привід, і об'єктивна причина для того, щоб взяти цю територію під контроль, зайнявшись його психіатричним лікуванням та соціалізацією. Ось тільки діяти силою нікому не хочеться, бомж озброєний ядерною бомбою. Хоча це не точно, він цілком може прибріхувати, а бомба в нього дуже стара і іржава.

Чи не покликати нам Пекін?

Чи потрібно Заходу стримувати Китай? Це складне питання, на нього немає однозначної відповіді. Китай – країна перехідного типу, яка зробила крок у корпоративний посткапіталізм прямо з соціал-феодалізму, колись скопійованого в СРСР, але такого, що отримав китайську специфіку. Це робить китайський посткап дуже специфічним, порівняно з посткапом Заходу.

При цьому і в Китаї, і на Заході посткап знаходиться на стадії становлення, конкуруючи з капіталізмом і соціальним феодалізмом, через що виникає їх дуже складна перехідна суміш. Ці процеси йдуть зараз у всьому світі, але в кожній країні по-різному. У Росії немає ані посткапу, ані капіталізму. На Заході бодаються капіталізм і корпоративний посткап. У Китаї соціал-феодалізм еволюціонує в посткап з китайською специфікою, а на міжнародному рівні вони входять у гострий конфлікт із західним капіталізмом і шукають точки дотику із західним посткапом, одночасно конкуруючи з ним.

У якийсь момент ця сума конфліктів породила в США ідею про необхідність "стримування" Китаю, але такий шлях не вирішено наперед, а, навпаки, найменш ймовірний. Економічно розвинені суспільства взагалі схильні воювати безпосередньо, а економічні, юридичні, пропагандистські війни зрештою виводять їх у компроміс.

Але пошуки компромісу тривали дуже важко. І в цей момент у гру вступив новий фактор: кремлівський карлик, що з'їхав з глузду, розв'язав війну в Україні і став загрожувати світові глобальною ядерною війною.

Китай від початку не схвалював військових приготувань Москви, що й давав їй зрозуміти. І навіть безвідносно до цього Путіна приймали у Пекіні на Олімпіаді дуже прохолодно, як нелюбимого васала. Сі Цзіньпін не вийшов йому назустріч і не удостоїв рукостисканням. Для Китаю, де символізм та умовності відіграють величезну роль, це були більш ніж ясні сигнали несхвалення, звернені до московського візитера.

У відповідь Путін максимально прогнувся перед Китаєм. Він зобов'язався підтримувати його на міжнародному рівні, забезпечити транзит товарів з Китаю та в Китай, і злити Пекіну старі радянські технології. В останньому випадку Китай, що бурхливо розвинувся з відсталого стану, й зберіг у зв'язку з цим кілька неприємних лакун у своїй технологічній базі, намагається їх закрити, не розробляючи з нуля те, що вже давно відпрацьовано і відомо. До речі, спроба купити українську "Мотор Січ" належала до того ж комплексу заходів.

В обмін на це Путін отримав декларативну підтримку, яка ні до чого Китай не зобов'язала. Пекін нарікав НАТО на розширення і визнав себе, а заразом і Росію "демократіями особливого типу". Але китайські коментатори ніколи не ставили Китай поруч із РФ, кажучи, що ці "особливі демократії" у чомусь збігаються. Як правило, питання ввічливо обходилося, але в тих випадках, коли оминути його не виходило, китайці давали російській державі та суспільству нищівні оцінки. Просто кажучи, Сі Цзіньпін Путіна щиро зневажає. Але чемно терпить, поки той ще потрібний. Хоча руки вже не подає.

Коли ж Путін розпочав війну в Україні, Пекін, почекавши кілька днів і давши Європі та США спробувати ситуацію, показав на центральному державному телеканалі звернення Зеленського та бомбардування міст України російськими військами. Самодіяльність щодо сюжетів, які транслюються в галузі міжнародної політики на держтелебаченні КНР неможлива як опція. Це було послання, до того ж, найвищого рівня, хоч і неофіційне.

Кому воно було спрямоване? Частково Путіну: Пекін висловлював невдоволення його діями. Але більшою мірою воно було адресоване США та ЄС: "У вас проблеми, божевільний бомж із ядерною бомбою трощить сусідів, прямо біля ваших кордонів? У нас є рішення. Але чим ви заплатите нам, якщо ми вашу проблему вирішимо?".

Іншими словами, Пекіну потрібен Захід, який готовий побачити в ньому союзника у вирішенні російської (а зовсім не української) проблеми. Це повторило б логіку ситуації, коли Захід, який не любив Сталіна, все ж таки вдався до допомоги СРСР для приборкання амбіцій Гітлера.

За оцінками китайських експертів, спроба вирішити російську проблему самотужки створить США та ЄС масу труднощів. Так, Ма Сюе, молодший науковий співробітник Китайської академії сучасних міжнародних відносин  (中国现代国际关系研究院, XGGY), у статті, опублікованій першого березня в соціальних мережах, висловив і обґрунтував з цифрами в руках думку про те, що відключення російських банків від системи SWIFT завдасть їм шкоди, порівнянної зі шкодою, яку буде завдано самій Європі. США постраждають менше, але у них виникнуть проблеми. Постраждалим союзникам доведеться допомагати не лише економічно, а й гуманітарно, оскільки в Європу хлине хвиля українських біженців, рахунок яким може піти на мільйони. Росія від санкцій, звичайно, постраждає, замкнеться у собі, відгородиться від Заходу, але не впаде. А важелі Заходу за впливом на Москву, за винятком прямого збройного втручання, будуть вичерпані.

XGGY – зовсім не аматорська група пікейних жилетів. Це серйозна організація, що консультує Сі Цзіньпіна, і тісно пов'язана з Міністерством державної безпеки Китаю. Співробітників, які базікають у соцмережах просто так, там не тримають. А це означає, стаття Ма – ще один неформальний сигнал, звернений до ЄС та США: "Навіщо вам бруднити руки об цього відморозка? Тільки забруднитесь, або, гірше, нарветесь на ядерні розбірки. Краще надайте це нам, і ми всі залагодимо, без зайвого шуму, а про умови нашого втручання ми домовимося. Ми ж з вами розумні люди, хіба ні?

І справді, чому б Заходу не піти на таку угоду?

Звичайно, для перегляду сформованих поглядів та пріоритетів Заходу потрібен час. Але здавання Росії, чи, швидше за все, частини Росії, Китаю, під зобов'язання провести її роззброєння, виглядає найкращим та логічним виходом із ситуації. Китай отримає у своє повне розпорядження сировинні ресурси в частині, що дісталася йому, правда в комплекті з 15-20 мільйонами населення, дуже посередньої, у всіх сенсах, якості. Але у Китаю накопичено багатий досвід повернення такого населення до корисної для суспільства (китайської) праці. Про росіян, які не зуміли вписатися в китайські реалії, ніхто в новому світі, в якому ми живемо після початку війни, розв'язаної Путіним, не пошкодує. Під шумок, Китай спише і уйгурську проблему, на яку Захід заплющить очі якщо не назавжди, то надовго, як заплющив очі на переслідування фалуньгун.

При цьому Пекін не потребує навіть явних домовленостей. Йому потрібна готовність Заходу прийняти розкрій Росії, що вже почався, за китайськими лекалами, нехай і з торгом, що почався, коли цей розкрій вже буде розпочато.

Законний привід для втручання Китаю також є. У 2013 році, 5 грудня, за два місяці до того, як Януковича було відправлено у відставку, він і Сі Цзіньпін підписали угоду, що включала пункт про те, що у разі ядерної атаки або її загрози Китай запропонує Києву військову підтримку. Надалі інформація про це зникла з китайських сайтів, але саму угоду ніхто не скасовував.

На той час вона була однією з серії аналогічних угод, підписаних з лідерами країн, чиє становище стало хитким, таких як Сирія та Лівія. Ініціатива втручання завжди залишалася за Китаєм, тобто, рівень ядерної загрози визначав Пекін. У Сирії та Лівії це не спрацювало, там не склалася потрібна ситуація. А в Україні вона може ще скластися, і тоді угоду покладуть на стіл, зробивши Україні пропозицію на виконання зобов'язань, раніше взятих Пекіном. Формальної миротворчості Китаю разом із його фактичним впливом на Москву цілком вистачить, щоб усе відразу закінчилося.

Але є два нюанси: Україна, щільно прив'язана до Заходу, має прийняти запропоновану допомогу, Захід, як мінімум, її схвалити, а Росія — досягти такого нестійкого стану, щоб провал української авантюри дестабілізував путінський режим, дозволивши Китаю без перешкод зайнятися соціальною та економічною хірургією на прохання самого ж Путіна. Момент для цього ще не настав, але все йде до нього, і Пекін чекає. Посольство КНР з Києва не евакуюється та рекомендує громадянам Китаю не вступати у політичні суперечки з українцями. Сам Пекін теж не має наміру ні з ким сперечатися. Він хоче залишити за собою останнє слово, виступивши в ролі миротворця, який завершив кризу, та третейського судді, рішення якого визнають усі сторони.