Третій Буш. Захоплення Трампа Росією неминуче пройде

Спостереження за полуофициальными заявами, якими час від часу радує міжнародне співтовариство готується прийняти кермо правління адміністрація Дональда Трампа, безсумнівно, вселяють тривогу - головним чином в Європі і в Китаї. Зокрема, мова йде про пріоритети в списку головних загроз національній безпеці США, з якого, начебто, може зникнути Росія.

Однак буквальність, мабуть, - не найкращий інструмент інтерпретації сигналів, які надходять з Вашингтона. Наприклад, доречно нагадати про те, що кабінет Джорджа Буша-молодшого в 2001-4 роках точно також не сприймав політику РФ як справжній виклик своїй могутності. Більш того, Вашингтон і Москва виступили союзниками у справі повалення режиму Талібану в Афганістані.

Дванадцять років тому відносини між Білим Домом і Кремлем почали псуватися після рішення американців повалити старого радянського (і, значною мірою - російського) клієнта Саддама Хусейна в Іраку. Безсумнівно, casus belli проти Хусейна в 2003 році залишав бажати кращого, але неоконсервативна команда у Вашингтоні явно сприймала тодішній іракський режим як незавершеного справи (unfinished business).

Тут існує певна паралель з сюжетом відносин між ЄС та Україною, яка вказує на циклічність процесів у міжнародній системі. Адже в таких же висловах ("Україна завжди була незавершеним справою") в першій половині 2010-х років західноєвропейські політики - той же Гюнтер Ферхойген) - стали говорити і про Україну в контексті її європейської інтеграції.

До речі, тут слід підкреслити - скандально продавливаемый Нідерландами спеціальний документ нічого не змінює в самій Угоді про політичну асоціацію та глибоку і розширену зону вільної торгівлі (DCFTA) і служить лише інструментом самозаспокоєння політичних популістів у цій країні, бояться розслідувати масове вбивство власних громадян російським терористичним режимом.

Це важливо в тому сенсі, що Гаага, як відомо, зажадала у цьому своєму окремому документі вказати на відсутність військового співробітництва, що виглядає дуже непрофесійно (або Марк Рютте свідомо замилює очі своїм внутрішнім союзників і супротивників).

По-перше, це досить-таки формальний пункт договору (і звідти він нікуди не зникне), який, по-друге, стосується радше обміну розвідувальною інформацією, а цей обмін відбувається уже два роки, будучи регламентований зовсім іншими домовленостями).

Нарешті, по-третє, Євросоюз не є військовим союзом, а відповідно, якусь подобу реального військового співробітництва на межорганизационном рівні відбувається лише між ЄС і НАТО. Відповідно, ЄС і не може служити джерелом оборонних гарантій будь-якого роду (не кажучи вже про самих по собі Нідерландах).

Таким чином, незважаючи на всі хитрощі голландського уряду (про справжні причини яких можна тільки здогадуватися - не вдаючись до навішування ярликів) і зусилля російських агентів впливу в європейських столицях - українське "дело" все ж буде в значній мірі "завершено" на початку 2017 року.

А ось тепер корисно згадати, що українське питання для Білого Дому Джорджа Буша-молодшого з'явився на порядку денному практично синхронно з усвідомленням появи "іракського" антиамериканського альянсу Москви, Парижа і Берліна у 2003-4 роках. З'явився як прояв загрози, яку представляє собою Росія - і позиціонування США в українській внутрішній політиці (незважаючи на цілком робочі контакти з тим же Віктором Януковичем - він був цікавий Діку Чейні, і будь він здатний забезпечити "чисту" перемогу, історія України потекла б по іншому руслу) стало очевидним...

Сьогодні Трамп, як видається, розраховує на "можливості" Росії на Близькому Сході - існуванням яких, як, до речі, і його попередникові Бараку Обамі, забиває йому голову Генрі Кіссінджер, цей натуральний американський аналог покійного Євгена Примакова.

І тут є два моменти: перший - реальні межі цих можливостей в грудні були наочно продемонстровані в сирійській Пальмірі і на фотовиставці "Росія очима турок" в Анкарі.

Другий момент - після допущеної Заходом різанини в Сирії Алеппо намагаються ділити Іран, Росія і Туреччина (правда, плакати з Ердоганом у окупованому росіянами і шиїтської-алавітскіми головорізами місті доки не вивішують). Що ж отримують США, яким Трамп обіцяє повернути велич? На даний момент - нічого, крім презирства. Швидше за все, те ж саме може статися і в Іраку. А адже Трамп - ймовірно, підлаштовуючись під республіканський тренд і поступаючись ізраїльському лобі - ще й налаштований проти Ірану.

Навряд чи Америці (а полягає мета Трампа та його оточення саме в цьому?) дадуть тихо вислизнути з Близького Сходу. Більше того, про перегляд своєї американської політики заявляє і Саудівська Аравія. Як бачимо, цей клубок вже почав туго заплутуватися - а між тим, ніякої зв'язковий зовнішньополітичної стратегії у нової адміністрації поки немає.

Помітно, що Трамп і частина його прихильників з числа найменш досвідчених болісно реагують на все, що пов'язане з Росією виключно з духу протиріччя. А також - в силу драми виборчої кампанії, в якій кандидата від республіканців постійно заганяли в путінський кут.

Так адже і республіканський попередник Дональда Трампа на президентському посту, Джордж Буш-молодший, картав Білла Клінтона за те, що той давав Росії гроші, які там вкрали, і проголошував, що вже він-то перейде до прагматичних відносин з Москвою, і навіть доброзичливо вдивлявся в очі Путіна, і так далі. Більш того, з РФ було зручно займатися бізнесом - американці воювали за контроль над близькосхідною нафтою, ціни на нафту йшли вгору, еліти обох країн збагачувалися. Але, як відомо "недовго музика грала".

Тому чергове (і дуже швидке) розчарування наївних американців на Близькому Сході поверне у список пріоритетів і українське питання - інша справа, що відбуватиметься між цими двома моментами.

Якщо вважати, що загострення на Светлодарской дузі - це спроба місцевих "гібридних еліт" нагадати про себе, то ось нападки Дональда Трампа на Китай ("збіглися" з "полоном" американського підводного апарата ВМС цієї країни) можуть призвести до несподіваних і тяжких наслідків для Заходу і глобальної зміни балансів.

Використання Росії для стримування Китаю - стара ідея (і одна з улюблених в середовищі того ж Кіссінджера з її "політичним реалізмом"). А адже Москва намагатиметься потрафити антикитайським поглядам Трампа, постати в ролі "рішали" (на Близькому Сході, в силу існування Туреччини, Ірану та Саудівської Аравії це у Путіна не дуже виходить). Але, в такому разі, до чого призведе охолодження симпатій Вашингтона до НАТО, його спроби подружитися з Росією і провокувати Китай уколами (для початку) зі сторони Тайваню, Японії і Південної Кореї?

Природно, до початку зближення між Китаєм, ЄС (або того, що від нього залишиться), Великобританією і, можливо, Саудівською Аравією. Такий потенційний альянс виникне не від великої любові - а все за тією ж логікою Realpolitik, банального виживання. Щоб не стати чиєюсь "завершеною справою", як Сирія - для Ірану, Росія - для Китаю, Камбоджа - для В'єтнаму (та інші схожі приклади). Крім того, природа відверто не терпить порожнечі. Між тим, "біосфера" міжнародних відносин в останні тижні президентства Обами виглядає як природа в епоху великого крейдяного вимирання видів.

Фронтовий статус України від цих перепадів балансу нікуди не зникне, а розвиток системних відносин з країнами Затоки і поступово реалізується співпраця з Китаєм (який, здається, подібно "лангольерам" Стівена Кінга вже висмоктав з Росії все, що вона була здатна дати йому) сьогодні виглядає далекоглядною політикою. Нехай американський король угод доведе, що у нього є що запропонувати антиросійської Східній Європі. А поки що це краще виходить у імператорів і емірів угод з Китаю і з арабського Сходу.