Реагуючи на теракт в Брюсселі, Варшава прийняла рішення посилити свою і без того жорстку позицію щодо прийому біженців. Як заявив польський прем'єр Беата Шидло, країна анулює навіть ту квоту - 7 тисяч осіб - яку обіцяла прийняти раніше, порушивши тим самим угоду з Євросоюзом.
Партнери напевно вважатимуть цей крок лицемірним. Відмовляючись прийняти незначне число з 120 тис. біженців, яких планується розмістити в ЄС, Польща є чи не найбільшим джерелом економічних мігрантів в Союзі. В одній тільки Великобританії налічується близько 800 тис. поляків - це перша за чисельністю національність в королівстві серед небританцев.
Але, поки поляки користуються гостинністю інших країн, їх уряд аж ніяк не прагне демонструвати власну. І нагадування публіцистів-іноземців про те, що перед Другою світовою меншини становили до третини населення країни тут навряд чи допоможуть. Справа в тому, що це питання - чи не єдиний, у якому "Право і Справедливість" знаходить розуміння більшості виборців. А значить, відмова від квот - найпростіший спосіб злегка поліпшити імідж уряду, що особливо важливо в нинішніх обставинах незатухающего скандалу навколо колишніх або неколишніх сексотів СБ ПНР, включаючи Леха Валенсу.
Хвиля викриттів, спровокована, за іронією долі всього лише бажанням вдови генерала розвідки Чеслава Кищака заробити трохи грошей, вказує на те, що повномасштабне повернення до влади консерваторів з "Права і справедливості" продовжує поглиблювати розкол в польському суспільстві. Цікаво, що перемога "Права і справедливості" спочатку розглядалася атлантистски налаштованими коментаторами у Східній Європі як шлях до більш жорсткої позиції Варшави в питанні протистояння Росії - все більше виглядає як реванш, спрямований проти широко розуміються (наприклад, просто як ліві ліберали) "посткомуністів" і продовження з залишеного Лехом Качинським місця впровадження "IV Речі Посполитої".
Можливо, це і розчулює нечисленних - судячи з протестів проти перехоплення державою контролю над суспільним мовленням - прихильників традиційних цінностей в інтерпретації пізньосередньовічний королів Польщі - але все частіше створює проблеми у внутрішній і зовнішній політиці сучасного члена Європейського Союзу (хоча, можливо, не НАТО). Слід зазначити, що в східному питанні, незважаючи на уточнення президента Дуди, що на першому місці для Польщі все ж її власні інтереси - втім, ця шпилька спрямована переважно у бік Брюсселя - консервативна Варшава виглядає цілком однозначно. Якщо, пам'ятається, екс-прем'єр від "Громадянської платформи" Ева Копач в свій час прозоро натякала, що чекати від неї більшого залучення в українські справи не варто, то перший же візит Анджея Дуди в Київ показав, що Польща розглядає лежить (принаймні, поки) за межами НАТО альянс з Україною в якості свого життєвого інтересу, а російську загрозу сприймає реалістично, фактично готуючись до збройного протистояння ймовірного вторгнення Москви.
Однак не можна забувати, що попередник Дуди на президентському посту Броніслав Коморовський виніс на собі важкий вантаж як поступового заплутаних Віктора Януковича неводом європейських зобов'язань, так і подальшої мобілізації підтримки на користь Революції Гідності та опору російської збройної агресії проти України. Тому деяким українським політикам не варто було так швидко перебудовуватися, направляючи публічні знаки уваги від "Громадянської платформи" до "Права і справедливості" - нехай навіть польські коаліції цілком солідарні в своїй українській політиці.
Правда, ймовірно з метою продемонструвати широку душу Польщі, відновила свою міць - хоч і завдяки все тим же посткоммунистам і евролибералам - Дуда привіз у Київ мільярдний кредит, і це була серйозна заявка. У той же час на український (і не тільки) інтелектуальний націонал-демократичний шар багато років роблять вплив такі польські фігури як Адам Міхнік та інші видатні представники лібералізму "другої" та "третьої" Речі Посполитої. Тому тут необхідно проводити дуже виважену лінію. Не секрет також, що польські консерватори завжди шукають випадок посваритися з Берліном, вражаючи їхнє німців та історією Другої світової, і домінуванням у Європейському Союзі, і фліртом з Росією, а тепер ось - міграційним кризою.
Західним європейцям, мабуть доведеться звикати до того, що у Варшави (причому ця лінія навряд чи зміниться і після закінчення поточного політичного циклу) може бути своя позиція з того чи іншого питання. Адже ті особливі умови, які виторгував для Британії Девід Кемерон не можуть не викликати інтересу і в східній частині Союзу - що ж стосується малореальною, але не неможливою перспективи виходу Великобританії з ЄС, то польські позиції в такому випадку посиляться кратно.
Тому на тлі інституційної кризи в Союзі, риплячому під тиском стагнації, причинами якої є боргова піраміда, небажання визнати несумісність "справжньої духовності" з конституціоналізмом і дитяче бажання зупинити власну ж експансію на схід - поле для маневру у Польщі надзвичайно широке. І нинішня влада у Варшаві це добре розуміє. Залишається питання - не закрутить голову таке положення речей? Контроль над інститутом глави держави, кабінетом і парламентом, а тепер ще й судовою владою і суспільним мовленням - створює великий спокуса просто розправитися з політичними опонентами під оплески виборців. Адже ще рік-два тому визначення Польщі як "нелиберальной демократії" уявлялося неможливим.
Сценарії втрати більшості лівими лібералами включали альянси з новими центристськими, праволиберальными або навіть лівими партіями - але ніяк не повну зміну внутрішньої політики під заклики католицького "Радіо Марія". Не дивно, що ліберальна частина польських виборців встала на грань ненасильницької війни з власним урядом, який, здається, скомкало свій медовий місяць. Маніпуляції з конституційним режимом - це щось, що Європа звикла сприймати в асоціації з угорським прем'єром Віктором Орбаном, а ніяк не Польщею, класичної історії успіху вестернізації і модернізації.
Але, можливо, Польща лише першим з великих західних держав вступає в епоху справжнього нового, консервативного фундаменталізму, викликаного до життя легковажною корупцією і релятивізмом лівих еліт? Адже якщо уявити собі, що в цьому листопаді на президентських виборах у США переможе сенатор Тед Круз, то американсько-польське стратегічне партнерство часів Буша-молодшого може відродитися на оновленій основі - скажімо, глобальної боротьби зі злом морального розкладання. Принаймні, Крузу точно буде про що поговорити з Ярославом Качинським, який, як вважають багато коментаторів, з позицій партійного лідера (що теж ново для Польщі) та приймає найбільш доленосні рішення.
