США та Україна. Чого чекати Києву від Вашингтона у 2025 році

"Ділова столиця" продовжує публікацію матеріалів проєкту "Прогноз-2025. Що чекає на Україну?", підготовлено спільно з аналітичною мережею Research Solutions. Про те, як може розвиватись ситуація у РФ і як це відобразиться на Україні, читайте у матеріалі "Росія -2025. До чого готується Кремль".

Президентські вибори у США у листопаді 2024 року створили нову політичну реальність у Вашингтоні. Вже у січні влада перейде до республіканської адміністрації Дональда Трампа, відомого своїм вузьким сприйняттям національних інтересів, скепсисом щодо зовнішньої допомоги, ставкою на двосторонній формат взаємодії замість побудови багатосторонніх інститутів та партнерств. Його політико-ідеологічні переконання та публічна риторика під час передвиборчої кампанії наробила чимало шуму в Україні, здебільшого через скептичне ставлення до перспектив військової перемоги України над Росією на полі бою та ідеї збільшення допомоги Києву. Тепер, коли перемога Дональда Трампа офіційно підтверджена, а ключові прізвища його майбутньої команди публічно названі, Україні доведеться будувати свою політику з огляду на цю важливу зміну у Вашингтоні.

Щоб зважити можливості та ризики для України у наступному році, необхідно поглянути на США з погляду їхніх стратегічних інтересів на нашому напрямку, а також поглядів майбутньої адміністрації Трампа, з якою доведеться працювати офіційному Києву.

Глобальна задача США

Після того, як глобальний баланс сил у світі почав поступово змінюватися з середини 2000-х років, ставлячи під удар чинну систему міжнародних відносин, Сполучені Штати опинилися перед необхідністю переформатувати свою роль у світі, щоб адаптуватися під нові потреби та наслідки науково-технологічного прогресу, а також краще реагувати на різноманітні виклики. Світова фінансова криза 2008 року та подальше піднесення Китаю створили для США цілу низку ризиків, до яких вони виявилися не зовсім готовими. Поява регіональних держав з над-регіональними амбіціями та повернення Росії до політики активного протистояння із країнами ЄС/НАТО стали додатковим тягарем на плечах "світового поліцейського", яким США вважали себе після завершення "холодної війни".

Відтак, до початку 2010-х остаточно оформилася нова глобальна задача США після "холодної війни": трансформація та перебудова свого глобального впливу під нові потреби та виклики. Така задача могла бути вирішена завдяки кільком важливим крокам:

1. Внутрішня соціально-економічна перебудова США, зокрема через ре-індустріалізацію та перехід на новий технологічний уклад.
2. Оптимізація витрат на свою глобальну присутність, в тому числі за рахунок скорочення напрямків, які перестали вважатися пріоритетними або важливими для Вашингтона, та за рахунок концентрації ресурсів на окремих питаннях, без їхнього надмірного розпорошення. Приклад: зменшити активну залученість на Близькому Сході та переорієнтуватися на Азію.
3. Перехід від концепції гегемонії до світового лідерства. Простіше кажучи, відмова від ролі "світового поліцейського" та одноосібного домінування до ідеї збереження лідерства в ключових сферах економіки, фінансів та промисловості.

Саме спробою вирішити цю задачу можна пояснити зовнішню політику США після 2008 року, починаючи з адміністрації Барака Обами. Спроба знайти спільну мову з Росією мала на меті стабілізувати ситуацію у Європі та зменшити залученість США на континенті, сподіваючись на партнерство з Москвою у сфері стратегічної безпеки. Промова президента Обами у Каїрському університеті у червні 2009 року під назвою "Новий початок" мала перегорнути сторінку взаємовідносин США і регіону після неоднозначної політики Джорджа Буша-молодшого та поступово зменшити активну силову залученість Штатів у близькосхідні справи, натомість орієнтуючись на підтримку мирних переговорів за участю регіональних держав. Обама першим почав розвертати зовнішню політику США убік Азійсько-Тихоокеанського регіону, представивши у 2011 році свою концепцію "Розворот до Азії", яка підкреслювала пріоритетність суперництва з Китаєм і бажання США посилити регіональні партнерства у Східній та Південно-Східній Азії.

Його наступник Дональд Трамп продовжив цю саму логіку, хоча й у своїй манері та стилі. Адміністрація Трампа намагалася вирішити ту саму глобальну задачу, але іншим способом, виходячи з власних переконань та ситуацій, які вони отримали у спадок від Обами. Замість багатосторонньої дипломатії, Дональд Трамп робив ставку на двосторонні стосунки, у яких США завжди зберігали перевагу. Замість інерційного, повільного протистояння з конкурентами, Трамп намагався запускати швидкі, яскраві переговори, сподіваючись на дипломатичний прорив та політичні угоди, які гарантують лише життєво-важливі інтереси Сполучених Штатів. Замість активного залучення у різноманітні збройні конфлікти, у тому числі заради "гуманітарних інтервенцій", команда Трампа віддавала перевагу точковим ударам та уникненню серйозних зіткнень там, де на їхню думку не було "справжніх інтересів США". Переорієнтація США на Азію та Китай стала ще більш агресивною та динамічною.

Адміністрація Байдена продовжила цю логіку, але спробувала повернутися до стилю та методів Обами, приділяючи немало уваги розбудові багатосторонніх регіональних партнерств, які в ідеалі мали б збалансувати ситуацію у регіонах і гарантувати інтереси Вашингтона. Війна в Україні змусила повернутися до активної політики в Європі та посилити НАТО. Щоправда, в решті регіонів такого "великого повернення" не сталося. А курс на стратегічне стримування КНР продовжився, попри навіть відмову Байдена від агресивної торгової війни з Пекіном, яку вів його попередник.

Повернення Дональда Трампа до влади у січні 2025 року, найімовірніше, відновить ті практики та підходи, які домінували у Білому Домі у 2017-2021 роках: звуження сприйняття національних інтересів, відсунення на другий план "ціннісного компоненту" у зовнішній політиці, ставка на двосторонні відносини з ключовими союзниками, протекціонізм у зовнішній торгівлі та спроба швидкої стабілізації ситуації там, де немає "життєво-важливих інтересів" США. Попри це, не слід забувати, що всі ці дії все одно підпорядковуються вищеописаній глобальній задачі, яка не змінилася, і щодо якої у Вашиногтоні немає суттєвих протиріч.

Стратегічні інтереси США в Україні

Війна РФ та України завжди коливалася між 2 та 3 цілями США у рамках реалізації їхньої глобальної задачі. З одного боку, Україна ніколи не становила для США стратегічного інтересу з погляду розвитку їхньої економіки та промисловості або євроатлантичної безпеки, принаймні до початку активного протистояння з РФ. На тлі інших пріоритетів Україна здавалася далекою, корумпованою пострадянською державою, чий функціонал у світі був малозрозумілим на широкий американський загал. Іншими словами, український напрямок сміливо підпадав під категорію "на скорочення витрат" згідно зі сприйняттям скептиків і прихильників президента Трампа.

З іншого боку, підтримка України була важливою для США з погляду стратегічного стримування Росії та для збереження іміджу США як лідерів у системі світової безпеки та гарантів "порядку, заснованого на правилах". Військова поразка України мала б неприємні наслідки для американського лідерства, моральної переваги та євроатлантичної системи безпеки, яка все ще залежить від спроможності США захищати союзників та сприйняття цієї спроможності цими самими союзниками.

Власне, саме у цих рамках всі ці 2,5 роки точилися дебати щодо України. Глобальна задача США, яку намагаються реалізувати американські політичні еліти, передбачає, що у ході своєї трансформації Сполученим Штатам варто уникати ставити себе в залежність від некерованих обставин, якими можуть бути збройні конфлікти, тим більше з ядерною державою. Звідси сформувалося певне "самостримування" США у межах протистояння Росії в Україні, в тому числі засноване на страху перед ядерною війною або некерованою ескалацією, яка створить для США додаткові ризики, небажані у нинішніх умовах.

В ході цих дискусій у США сформувався певний підхід, на базі якого вони з 2022 року приймали рішення, які стосувалися російсько-української війни. Цей підхід можна охарактеризувати наступними принципами:

1. Локалізація війни. Недопущення виходу війни за межі України, і втягування у неї інших держав, наприклад Молдови, Польщі або Румунії.
2. Керована ескалація. Необхідність тримати максимальний контроль над ескалацією з Росією, в тому числі при перетинанні "червоних ліній", щоб не спровокувати ядерну війну, пряму конфронтацію РФ з НАТО, і при цьому не спалювати усіх мостів для можливих переговорів.
3. Стримування. Формування системи стримування Росії, мета якої – не дати Україні програти, обмежувати експансію РФ і зменшувати їхні операційні можливості. Але така система не має на меті знищення РФ як держави та її подальший розпад.

Ці принципи відповідали інтересам США, але при цьому не створювали загрози втягування США у небажану війну, у якій вони б стали заручниками некерованих обставин, а отже відволікалися б від виконання своїх основних завдань трансформації держави.

Зовнішня політика Дональда Трампа у 2025 році

Прихід у січні 2025 року Дональда Трампа у Білий Дім навряд чи щось змінить у вищенаведених стратегічних розрахунках США по Україні. Відмінність команди Трампа від адміністрації Байдена полягає у тому, що вони підходять до ситуації в Україні більш утилітарно, з позицій політичного реалізму. Це не означає повної відмови від стримування Росії. Натомість, ставка робиться на прагматизм, який дозволить стабілізувати цей напрямок без суттєвих втрат для Вашингтону, але з можливістю переорієнтуватися на більш нагальні завдання: стримування Китаю, перерозподіл глобальної присутності США, переформатування ролі США у різноманітних альянсах, внутрішня перебудова Штатів тощо. У цьому контексті всі три вищенаведені принципи "локалізація", "керована ескалація" та "стримування" будуть проявлятися ще більше.

Адміністрація Трампа вже сьогодні демонструє скепсис щодо збільшення військової та фінансової допомоги Україні, а подекуди навіть анонсує скорочення підтримки. Навряд чи це означатиме повну зупинку допомоги, адже США не захочуть ризикувати поразкою Києва. Найімовірніше, будь-які скорочення будуть компенсуватися збільшенням допомоги з боку європейських союзників, на яких Трамп давно хоче перекласти частину цієї відповідальності.

 Часті заяви представників команди Трампа про припинення вогню та переговори з Росією так само зумовлені бажанням зосередитися на більш пріоритетних з їхнього погляду питаннях зовнішньої політики. Найкраще цю позицію описав у своїй статті Кіт Келлог, якого Трамп, власне, й призначив головним переговірником по Україні:

 "Війна скорочує американські запаси передових озброєнь, таких як ракети HIMARS, які можуть знадобитися в інших конфліктах, особливо в разі вторгнення Китаю на Тайвань. Багато членів Конгресу вважають, що адміністрація Байдена повинна приділяти більше уваги припиненню величезного потоку нелегальних іммігрантів, які перетинають південний кордон США, фентаніловій кризі, що охопила американські громади, і погіршенню стану наших збройних сил, замість того, щоб витрачати десятки мільярдів доларів на озброєння для війни в Україні.

Тривала війна в Україні також ризикує поглибити альянс між Росією, Китаєм, Іраном та Північною Кореєю, який зміцнився внаслідок конфлікту. Іран і Північна Корея продовжують постачати Росії зброю, необхідну їй для ведення цієї війни, в той час як Китай залишається фінансовим партнером Росії, поглиблюючи "партнерство без обмежень" між двома країнами".

Те, про що пише Келлог (та його колега Фредерік Флітц), добре відображає зміну настроїв в американських політичних колах за останні 2,5 роки. Втім, настрої змінилися не щодо стратегічного завдання США на світовій арені, а скоріше відносно підходу, який слід застосовувати на цьому напрямку. Якщо у 2022 році США вважали, що підтримка України допомагає послабити та ізолювати Росію, а в кращому випадку навіть може змусити її до поступок щодо територіальних питань (особливо після відступу російських військ з-під Києва, з Херсона та Харкова), то у 2024 році ця війна почала сприйматися як "тягар" для США, фактор непередбачуваної ескалації, який сприяв зміцненню партнерства РФ з іншими країнами, яких США вважали конкурентами.

Звісно, прогнози щодо американської політики в Україні у 2025 році ми можемо робити лише на базі тих заяв, які лунають зараз, тобто до інавгурації нового президента та затвердження його команди Сенатом. Тим не менше, якщо відштовхуватися від заяв Дональда Трампа, членів його майбутньої команди та поглядів Кіта Келлога, який буде безпосередньо займатися Україною, можна припустити, що американська політика може виглядати наступним чином:

1. Скорочення військово-фінансової допомоги за рахунок європейських союзників та/або як мінімум не збільшення цієї допомоги.
2. Активізація "човникової дипломатії" з метою запуску переговорного процесу та щонайменше досягнення угоди про припинення вогню, у якій будуть закладені певні політичні принципи, які стосуються майбутнього України в НАТО та антиросійських санкцій, і на базі яких можуть бути продовжені та розширені переговори.
3. Надання Україні обмежених "гарантій безпеки", альтернативних членству в НАТО, наприклад гарантій довгострокових поставок озброєння, фінансової допомоги та збереження ключових санкційних пакетів проти РФ.
4. Уникнення формального визнання окупованих територій частиною Росії.
5. Спроба перезапуску переговорів з РФ щодо стратегічної безпеки в Європі, зокрема у сфері скорочення наступальних озброєнь.