Граблі Росії. Путін боїться третє похорону імперії до сторіччя Жовтня
Безвідносно до шансів на успіх, прямо скажемо, примарним, напередодні Дня національної єдності Володимир Путін анонсував черговий соціальний експеримент — формування російської нації — аж ніяк не від хорошого життя. Нинішнє російське керівництво шукає вирішення проблеми, яка поховала як держава Романових, так і змінив його СРСР. І щоб не сталося третє похорону, Кремль повинен знайти спосіб завершити в скільки-небудь осяжній перспективі розтягнувся на два століття перехід від донационального держави до постнациональному. Причому минаючи проміжну стадію.
У нього просто немає інших способів уникнути долі імперій і деактивувати механізм самознищення, закладений в самій їх природі: з втратою можливості експансії в відсутність іншої надзавдання розпад неминучий, а старі кордони, приблизно відповідають лініям етнічного розмежування, знову стають державними. Як випливає з одкровень нового куратора внутрішньої політики Сергія Кирієнка, напередодні президентських виборів Кремль знову нервує з приводу такого сценарію. І це змушує його рефлексувати на тему попередніх розвалів, 1917-18 і 1991 років.
В обох цих випадках перед Росією відкривалася можливість будівництва національної держави. Проте ні в перший, ні вдруге така перспектива не змогла скласти конкуренцію імперської парадигми.
Але якщо в першому випадку паузи в її реалізації не викликала навіть зміна еліт ("відпустивши" Україну, Фінляндію, Польщу, Білорусь, Кавказ, Туркестан, більшовики практично відразу ж перейнялися їх поверненням), то в другому Москві все ж знадобилися роки на внутрішню стабілізацію. Та й витрати колоніалізму до кінця ХХ ст. сильно зросли порівняно з його початком. У дужках зазначу: за пацифікацією російського Кавказу стояли все ж не стільки імперський, скільки гіпертрофований державницький інстинкт самозбереження, загострений комерційними і внутрішньополітичними інтересами.
Як би те ні було, це час стало єдиним періодом, коли Росія могла реалізуватися як нейшн стейт, враховуючи, що вперше титульна нація опинилася в безспірному більшості: її частка перевищила 80% населення. У той же час прямолінійну реалізацію його класичного варіанту позбавляв доцільності цілий комплекс проблем: від подальших відцентрових тенденцій до втрати етнічними росіянами беззастережно домінуючих позицій у мегаполісах через концентрації трудової міграції (і в набагато меншому ступені — потоків біженців).
Двоїста позиція російського керівництва — одночасна гра на націоналістичних сентименти і їх придушення призвела до того, до чого повинна була: зростання ксенофобії і трудносдерживаемому міжетнічній напрузі.
Концепція "русского мира", а також її агресивна реалізація, включаючи "маленькі переможні війни проти Грузії і України і залякування країн Балтії, стали лише паліативним ліками, причому з дуже обмеженим терміном придатності та застосування, а також масою довгострокових побічних ефектів.
Але не можна заперечувати, що застосування цього препарату" все ж дало позитивний для Кремля результат. Як мінімум на якийсь час знизився ризик етнічного сепаратизму. Враховуючи, що частка найбільшого національної меншини не досягає і чотирьох відсотків, то побічним, але безумовно корисним для російської державності ефектом нинішньої зовнішньої політики стало відчуття світоглядної причетності малих — як мінімум в порівнянні з титульним — етносів "великої російської ідеї". Іншими словами, нинішній імперський проект став і їх проектом теж. Національний склад контрактників, які служать в окупаційних військах в Криму, і всілякі "бурятошахтеры" на Донбасі, навіть при необхідних застережень на кшталт рівня безробіття у них на батьківщині — це добре ілюструють.
В той же час це не вирішує проблеми ні міжетнічного напруження в самій Росії, ні керованості націоналізму, передусім російського. Силу якого цілком дозволили оцінити масові заворушення на Манежній площі 2010 р.
Саме тому Кремль здув пил з проекту створення радянської людини, взявши його за основу російського людини. Принаймні у Стратегії державної національної політики Російської Федерації, яку Путін запропонував взяти за основу відповідного закону, сліди радянської концепції ще проглядаються. Однак етнічна складова "політичного россиянства" у неї відходить на задній план, поступаючись прагнення впровадити варіацію на тему моделі "плавильного котла". У цьому зв'язку звертає на себе увагу як підкреслена синонімічність національного і державного управління у документі, так і введення в обіг понять на кшталт "загальноросійської громадянської ідентичності".
Між тим перспективи цього експерименту значною мірою залежать від здатності російської влади запропонувати його об'єктів позбавлений внутрішнього конфліктного потенціалу погляд на історію (тим більше що радянська влада це завдання з тріском провалила).
Тут варто відзначити, що модель історії, яку Москва створювала протягом путінського правління, в цілому відповідає цьому завданню. Причому синтез спадщини імперії Романових і СРСР виявився тим простіше, що в історичній перспективі другий виявився не стільки заперечення, скільки модифікацією першої. Зміни у чому виявилися косметичними. На зміну одноосібному династичного правління прийшло правління таке ж одноосібне, хоч і умовно виборна. На зміну родовому дворянству — номенклатурне. Ставлення до прав людини та свободи особистості, так само як і свавілля влади, виявилися історичними константами.
Індустріалізація, розпочата за царя іноземцями, продовжилася ними ж при першому генсеку. Менеджерський талант якого значною мірою був наслідком необмеженого доступу до необмежених ресурсів — точь-в-точь як у нинішнього російського президента, аж до санкцій. Романовська мрія про чорноморських протоках, Балканах і Сході повною мірою була відображена і в радянській, а тепер — і російської зовнішньої політики. Про зовнішньої атрибутики можна і не згадувати: двоголові орли прекрасно співіснують і з зірками, і з михалковским гімном.
Чи не найбільш проблемним моментом цієї синкретичної ідилії є перехід Російської імперії в радянську. Про значення, придаваемом цієї проблеми, можна судити хоча б з того, що кілька днів тому, за рік до ювілею подій 1917-го, йому було присвячене засідання цілого наукової ради Ради безпеки РФ. Тут і справді є над чим поламати голову. Почати з того, що центральна подія року — Велика російська революція (ця титулатура відноситься до лютого, але останнім часом з легкістю дотягується до жовтня) — вкрай незручно для нинішнього керівництва РФ відразу з кількох причин.
По-перше, обставини, що до неї призвели: світова війна, гостра продовольча і політична криза — без праці проектуються на сучасні реалії. По-друге, як такої її буржуазний і демократичний характер викликає небажані конотації з ліберальними протестами з відносно недавнього минулого на кшталт Болотній площі. Нарешті, по-третє, сильна ідіосинкразія Кремля до революцій значно ускладнить об'єктивну оцінку тогочасних подій. Ще складніше буде з Жовтневим переворотом. З одного боку, в наявності збройне захоплення влади. З іншого — СРСР, розпад якого Путін назвав " найбільшою геополітичною катастрофою ХХ ст., — з'явився внаслідок цієї узурпації. У той же час чимала частина кремлівського інструментарію сьогодні — аж до суперечливою, м'яко кажучи, національної політики та елементів гібридної війни — була ще більшовицьким ноу-хау. І вже хоча б тому мавзолей спорожніє ще не скоро.
Разом з тим і свято державного націоналізму, і чергова річниця Жовтневого перевороту дозволяють актуалізувати тему історичного боргу нинішніх сусідів перед РФ. Як ще в березні заявляв голова Інституту загальної історії РАН Олександр Чубар'ян, у тих же країн Балтії "без російської революції, без участі Росії в Першій світовій війні, без Брестського миру ніякої незалежності не було!". Ну що ж, подякуємо Росію за все її розпади — і минулі і майбутні.