Підрив основ. Що означає для Москви об'єднання берегової оборони Фінляндії та Естонії

Міністр оборони Естонії Ханно Певкур в інтерв'ю газеті Iltalehti поділився планами об'єднання в спільну систему фінських та естонських протикорабельних ракетних батарей, націлених на Фінську затоку. Домовленості про їх інтеграцію було досягнуто на зустрічі Певкура з його фінським колегою, Антті Кайкконеном. Те, що Фінляндія перебуває лише у процесі вступу до НАТО, не заважає їй уже зараз реорганізовувати свою берегову оборону.

Нема чого вам тут плавати

Єдина берегова оборона під спільним командуванням буде ефективнішою за дві окремі, фінську та естонську. Естонці мають на озброєнні ізраїльські ракети Blue Spear з дальністю 290 км. Фіни — МТО 85М, з дальністю трохи більше 100 км. Це дозволить береговій обороні двох країн контролювати всю Фінську затоку.

Звісно, у мирний час російські військові кораблі зможуть пропливати затокою до Балтики, і назад у Кронштадт, навіть під прицілом естонських та фінських ракет. Але питання про те, скільки залишилося мирного часу, відкрите – а у разі його закінчення російські плавання Фінською затокою будуть негайно припинені.

Певкур заявив, що після приєднання до НАТО Фінляндії та Швеції Балтійське море стало внутрішнім морем НАТО, і нехай щастить, у тому сенсі, що флот РФ у ньому тепер зайвий. А журналіст, який брав інтерв'ю у Певкура, нагадав, що фіни та естонці вже планували спільну берегову оборону у 1930-х роках, але не мали тоді потрібних союзників. А тепер такі союзники у них є, це США та Великобританія, дві військові наддержави, які взяли зобов'язання поширити на Фінляндію та Швецію, на весь термін їхнього вступу до Альянсу, дію статті 5 його Статуту, згідно з якою напад на будь-якого члена Альянсу рівнозначний нападу на весь. Альянс.

Нічого нового Певкур не сказав — лише пройшовся болючими російськими мозолями. Все сказане ним було цілком очевидним: об'єднання берегових оборон Фінляндії та Естонії логічне й неминуче, а Фінська затока і сьогодні контролюється НАТО трохи більш ніж повністю. Крім берегової оборони, Певкур згадав і план розгортання в Естонії повної сухопутної дивізії НАТО; запровадження нового плану оборони Балтії з Фінляндією як єдиного цілого; підкреслив, що Росії не можна довіряти і потрібно зміцнювати армію, у зв'язку з чим Естонія закупить нову зброю на 800 мільйонів євро: протитанкові та протикорабельні ракети, а також знайомі росіянам "Хаймарси". Обговорюються закупівля нового ракетного комплексу середньої дальності та нових зенітних ракет, ну а Фінляндія вже ухвалила рішення про закупівлю американських винищувачів F-35, і Певкур похвалив фінський вибір. Загальний висновок інтерв'ю: Естонія – безпечна країна, саме тому, що НАТО сильніше за Росію в усіх сенсах. А якщо Москва ризикне напасти, то отримає по зубах ще більше, ніж отримує зараз в Україні.

Але навіть не сказавши нічого нового, Певкур виклав в одному блоці речі, вкрай неприємні для Кремля, чим і викликав у Росії нервовий гавкіт.

"Нас ніхто не переможе"

Гавкіт теж вийшов звичним. Російські експерти повідомили, що кораблі РФ супроводжуватимуть інші кораблі прикриття, із сучасними системами ППО та ПРО, тому естонсько-фінська берегова оборона для них не перешкода. Натомість Росія посилить військову присутність на північно-західному напрямку і розмістить там довгий список озброєнь, які нібито мають: ракетні комплекси "Бал" і "Бастіон" з ракетами "Онікс", а також "Іскандери". Щоправда, "друга армія світу" від безвиході вже використовує в Україні зенітні С-300 по наземних цілях, але про це експерти промовчали. Натомість голова бюро військово-політичного аналізу RT Олександр Михайлов пишно заявив, що " Нікому не вистачить розуму перешкоджати ракетно-ядерній державі, що володіє таким флотом, як російський", і екіпаж підводного крейсера "Москва", а також буряти, які брали Київ за три дні., мовчки кивнули з того світу. На чому, власне, обговорення закінчилося. А даремно. Бо до найцікавішого воно не дійшло.

Тим часом, мірою того, як ЗСУ перемелюють російську армію, тиск на Росію, дедалі слабшу і беззубішу, наростає звідусіль. У самій же Росії прихована мобілізація докотилася до великих міст: так, мешканцям "культурної столиці" почали масово розсилати повістки до військкоматів. Але перспектива померти, борючись із "українськими нацистами", навряд чи надихне навіть найвідмороженіших невських патріотів. Додатковим чинником, що знижує їхній моральний дух, стане неможливість затаритися "у фінці", до чого розчленінградці за останні 15 років звикли. Порожній шлунок у поєднанні з необхідністю пересуватися зигзагами та прохідними дворами, уникаючи зустрічей із співробітниками військкоматів та поліцією, створять вельми похмурий емоційний фон.

Долати його Москва буде єдиним доступним їй способом: нарощуючи мілітарну істерію. Але, з іншого боку кордону, у Фінляндії та країнах Балтії, ця істерія, разом із очевидною слабкістю Росії, сприятиме пробудженню історичної пам'яті. Згадати ж фінам та естонцям є що, й чимало. Наприклад, естонці обов'язково згадають передісторію анексії 1940 року, що почалася у вересні 1939, коли СРСР змусив три країни Балтії укласти договори про розміщення на території радянських військових баз. Згадають вони і про те, чому Фінляндія зуміла вистояти, хоч і ціною величезних втрат, а балтійські республіки на півстоліття втратили незалежність. Головних причин було дві. Перша: Фінляндія меншою мірою зазнала російської колонізації у складі РІ, а здобувши незалежність, повелася жорсткіше щодо російського населення. Причому більшість "невинно постраждалих" росіян постраждали саме за справу. Точніше, за справи, які були б скоєні у майбутньому, оскільки, якби їм дали спокій, вони стали б ґрунтом для московської п'ятої колони, що й сталося в трьох балтійських країнах. А по-друге, у 1930-х роках Фінляндія була демократичною, але на твердій національній основі. Цей сплав демократії та національного патріотизму і дозволив фінам вистояти проти імперського інтернацизму СРСР. А авторитарні правителі Естонії, Латвії та Литви побоялися народного піднесення, яке могло обернутися не лише проти радянських агресорів, а й проти них самих. Боячись за свою владу, вони пішли на угоду з московськими інтернацистами, за що жорстоко поплатилися.

Очевидний і історичний урок, що випливає з цього: перед нової хвилі російської загрози країнам Балтії слід брати приклад із Фінляндії, і зміцнювати демократію, але саме національну. Тобто, гнати місцевих росіян стусанами і поганими віниками до Росії, як потенційних зрадників або щонайменше притиснути їх так, щоб вони не сміли пискнути. І, тільки очистивши суспільство від ненадійних елементів, зміцнювати у ньому, оздоровленому, демократичні інститути.

До 24 лютого такий підхід викликав би закиди з боку тієї частини Європи, яка не має досвіду тісної взаємодії з росіянами. Але часи відтоді сильно змінилися й продовжують змінюватись. Після вступу до НАТО Фінляндії та Швеції в Європі міцнішає розуміння того, що поводитися з росіянами по-доброму не можна, собі дорожче вийде. Поки що йдеться лише про претендентів на шенгенські візи, які не мають паспортів ЄС. Але це поки що.

Ситуація розвиватиметься за наростаючою, й до тримачів шенгенського громадянства теж дійде черга. Це неминуче, оскільки в тій же Естонії завдяки інтенсивній радянській колонізації російськомовних виявилося цілих 40% населення. Щоправда, з огляду на опитування, Росію з цих 40% підтримує лише 4,8%, а 16% — за Україну. Але цифри несталі, у березні їх було порівну, по 8,8%. І ще: якщо з 40% — 4,8% за Росію і 16% за Україну, то за кого решта 19,2%? Це дуже велика цифра, достатня для спроби путчу, здатного вибити Естонію, хай навіть на якийсь час, з оборонного ланцюга НАТО. І цей час буде обрано Москвою — і буде для НАТО неприйнятним.

Інакше кажучи, якщо Кремль поставив росіян перед дилемою " бути агресором чи не бути росіянином ", то остаточне рішення російського питання країн Балтії – питання виживання. Варіанти мирного співіснування, компромісів та відтяжок вичерпані. Росіян у країнах Балтії не повинно бути зовсім. Так само як і у Фінляндії. Так само як і в Україні, і в усіх колишніх радянських республіках, які не бажають повернення назад до СРСР, — це вже до речі.

Мова, звичайно, не йде про крайнощі, але питання, проте, постане жорстко: або від'їзд до Росії, або абсолютна лояльність, яка передбачає тверду антиросійську позицію. А така позиція можлива тільки на основі повної інтеграції до корінної більшості, що усвідомлює злочинну роль Росії та росіян у їхній історії, або, як мінімум, ціною відмови від російської самоідентифікації. Тобто вже не росіяни, але й не естонці, якщо мова про Естонію, а якась третя громада. Поневолена росіянами, що забула через це свою мову, і розмовляє російською мовою (звісно, й естонську знає, без цього ніяк). Але не росіяни, а інші. Інгерманландці, наприклад.

Реальне походження цієї третьої громади не матиме великого значення. У Радянській Росії було не знайти нащадка дворян, а в пост-СРСР після 1991 року всі раптом почали виводити себе прямо від Рюриковичів, крім тих, хто знайшов єврейських предків. І, власне, на здоров'я — докопуватися до правди в таких випадках і не потрібно. Йдеться не про вивірені факти, а про громадянський вибір: геть від Росії. Причому, не лише від сучасної РФ, а й від Росії взагалі, на всій її історичній тривалості. А як цей вибір буде оформлено – справа вже десята. Інгерманландці, удмурти, як покійний Разін, або будь-який інший народ, який зазнав русифікації. Або навіть союз поневолених росіянами, а нині звільнених у межах вільної Естонії (Литви, Латвії, Молдови, України) народів, які стали громадянами цих країн. Справа полегшується тим, що за бажання будь-який формально росіянин знайде в себе цілком реальних неросійських предків, оскільки "росіяни" – етнічна химера.

Чи зможе Росія не реагувати на такі процеси у суміжних країнах? Ні, не зможе, оскільки мовчання на тлі скарг і плачу сухого осаду, що побажав залишитися російськими/ імперськими/ радянськими людьми за всяку ціну, підірве її зсередини. Нічим, окрім погроз військовою силою, Москва у таких ситуаціях оперувати не вміє. Отже, рано чи пізно вона зіткнеться з тим, що її Балтійський флот, у відповідь на погрози, запечатають у Невській губі.

Нічого рішучого ракетно-ядерна держава, яка має такий флот, як російський, у відповідь не зробить, як не зробив нічого дуже рішучого Китай, зіткнувшись з візитами американських конгресменів на Тайвань, які набули вже постійного характеру. У складі "колективного Путіна" немає самогубців, і Москва вкотре втреться, видавши поразку за успішну оборону у фортеці, обкладеній з усіх боків.

Бігом із росіян

Всі ці кроки: об'єднання берегової оборони Фінляндії та Естонії, тиск на російськомовне населення суміжних із Росією країн як на потенційну п'яту колону, реакція на нього в Росії, зростання напруженості та, нарешті, вибух – елементи одного, історично неминучого процесу. Архаїчна Московія, незмінна від часу Івана III, вже нездатна вписатися в сучасний світ, і світ почав позбавлятися її. Інше питання, що різні частини світу намагаються при цьому не прогаяти своєї вигоди. Але це не змінює загальної тенденції, і Росія у фіналі зіпсує відносини з усіма сусідами, включаючи Туреччину та Китай, які зараз зміцнюють залежність Москви від них — аби потім диктувати їй свої умови. Це й справді дуже вигідно економічно: опинитися серед останніх країн, з якими посвариться Кремль. Щоправда, дозволити собі таке можуть лише держави, у яких російська п'ята колона позбавлена реального впливу.

Але фінал у будь-якому випадку визначений та неминучий. Московія-Росія вичерпала варіанти наздоганяючого розвитку, а іншого вона ніколи не знала. Ординська провінція, що стала незалежною завдяки розпаду метрополії, і зліплена з уламка найзаднішої частини Орди у вигляді держави, що принципово не піддається реформуванню, Московія наздоганяла спочатку європейський феодалізм, потім — європейський капіталізм, але завжди без особливого успіху. Запозичуючи у країнах його досягнення, вона не могла ані розвивати їх, ані навіть якісно відтворювати, обмежуючись понтами і зовнішніми імітаціями. Так, через збіг багатьох обставин Росія сильно розжерлася, захоплюючи суміжні території, на які, з різних причин, не могли претендувати розвиненіші країни. Але й ці придбання не йшли їй на користь. Відставання Росії — технічне, соціальне та світоглядне, постійно посилюючись, дійшло зараз до межі, за якою саме її існування стало вже неможливим. Звичайно, багато шматків архаїчного російського чудовиська дістануться, за його розділу, іншим архаїчним режимам. Але все-таки менш архаїчним, ніж московський, і тому здатним проіснувати ще якийсь час.

Але майбутній розпад Росії не буде миттєвим. Почавшись з околиць, і рухаючись до центру, він ставитиме росіян, які опинилися в його зоні, перед вибором, схожим на той, який до них доведеться зробити росіянам у суміжних з Росією країнах. Щоправда, охочих бігти вглиб " Русского міра" чи тримати його кордони, буде дедалі менше. Московія на той час перетвориться на обложену фортецю вже насправді, а не в методичках пропагандистів, і цей стан ставатиме дедалі неприємнішим для її мешканців. Стежок для обходу ізоляції буде все менше, умови їх використання ставатимуть дедалі жорсткішими, а попит на гарматне м'ясо для війн по периметру зростатиме. І тоді до суміжних країн побіжать вже не окремі обивателі, а цілі території, жителі яких, прагнучи вижити, раптово відкриють для себе свою неросійську ідентичність.

Росія при цьому стискатиметься, як крокренева шкіра. Прагнучи компенсувати втрати, її пропаганда стане гарячково записувати в "росіян" найвідсталіші, найбідніші, найнеосвіченіші, й, безумовно, далеко не європейські народи, з тих, що з її населяють, і переписувати історію, оголошуючи РФ спадкоємицею вже не "Русі", Новгородської чи Київської, а Орди. Але це лише прискорить російську деградацію — що, власне, і відбувається вже сьогодні. Дерусифікація РФ неминуча, і в першу чергу нею буде втрачено виходи до морів, починаючи, ймовірно, з Балтійського. На якийсь час винятком стане хіба що узбережжя Північного Льодовитого океану, хоч і там економічні зони РФ сильно вріжуть.

Словом, все найцікавіше лише починається. Спільна берегова оборона Естонії та Фінляндії — лише один з перших кроків на цьому шляху.