Скромна чарівність поступок. Може Париж-1 бути краще Мінська-2
Наближаються паризькі переговори в нормандському форматі генерують безліч самих різних заяв і версій, озвучуваних сторонами, безпосередньо зацікавленими як в абсолютному, так і у миттєвий виграш від сформованої ситуації. Між тим підготовка до стрибка на нормандському трампліні 9 грудня має ряд попередніх обставин, як сформувалися досить давно, так і порівняно нових, стратегічних і тактичних.
Емісар з Вашингтона
Насамперед очевидно, що вибір в якості переговорної майданчики Франції — це наслідок поступки активності подзадоренного Володимиром Путіним Емманюель Макрона і прагненню до швидких дипломатичним успіхам Володимира Зеленського, а також порівняльної пасивності Ангели Меркель. Це однозначний виграш для Єлисейського палацу. Як мінімум тому, що є приводом для хорошої преси: "Нормандія", мовляв, повертається до Франції. З, зауважимо, Берліна. Навіть якщо істотного прогресу (що б під ним розуміли) не буде, Макрон зі своїм гострим дефіцитом хороших новин вже в плюсі.
Інша справа, що, незважаючи на вже добру дюжину якихось таємничих сценаріїв то вирішення проблеми Донбасу, то реінтеграції його окупованих районів, біля столу переговорів незримо присутні й інші зацікавлені сили та фактори, які виглядають потужніший і важливіші для диспозиції на глобальній шахівниці, Європи та України, ніж самі учасники переговорів.
Це США, це європейський газовий ринок, це транснаціональне "глибоке держава", це союзники України не з числа помраченных альтернативними правими ідеями. Нарешті, це внутрішня українська "яструбина" партія. Цей табір присутній в уряді, в парламенті (в тому числі і в лавах поступово втрачає багнети правлячої партії) і за межами законодавчого органу. В першу грудневу тиждень всі ці актори відзначилися знаковими заявами та коментарями, намагаючись таким чином встановити червоні лінії. І оформляючи прийдешні переговори так, щоб умовний Париж-1 був краще або як мінімум не гірше Мінська-2. Проблема, на жаль, полягає в тому, що перо для розчерку на підсумковому комюніке знаходиться в інших руках.
Отже, по-перше, слід звернути увагу на обмін люб'язностями між президентом Зеленським, який в інтерв'ю німецькому (що показово) журналу Spiegel спробував захистити президента Трампа від звинувачення у вимаганні. Не було, мовляв, угоди. Допомога — це одне, а договірняк — зовсім інше, це метод, який Зеленський використовує в розмовах з Путіним (який, таким чином, виставлений дикуном), в питанні обміну полоненими наприклад. Ясна річ, що Трампу в США це не допоможе, бо вирок вже, можна сказати, винесено. Ось тільки вирок нижньої палати не відсторонить 45-го президента (як мінімум поки) від обов'язків, тому питання фінансування і військової допомоги ще як мінімум рік вирішує саме він. Зеленський заслужив цим маневром похвалу від Трампа, але не тільки. Ті, хто постійно спостерігає за американо-українськими відносинами, звернули увагу на два промелькнувших в першу зимову тиждень моменту.
Перший: США офіційно знижують свою частку фінансування бюджету НАТО. У той же час з цих заощаджених грошей передбачається збільшити фінансування Вашингтоном власне українських оборонних та інших потреб. Тут, у цій своєрідно оновленій угоді, читається трикутна комбінація: виправдання для Трампа, тактичний виграш для Зеленського, демонстрація для Москви і (що важливо перед переговорами) її клієнтів в Парижі і Берліні.
Другий: в Київ терміново відправлений ревізор — і не хто-небудь, а друга людина в Держдепартаменті (статус — вище не придумаєш, в умовах кадрового обезголовлювання цього міністерства). Виконуючий обов'язки помічника держсекретаря США з питань Європи і Євразії Філіп Рікер відправився в європейське турне, яке почалося з візиту в Київ. Про темою зустрічей публічно не повідомляється, проте відомо, що в наступні дні заступник держсекретаря відвідає Словаччину і Італії для участі в міжнародних заходах, де обговорить у тому числі українське питання, повідомив Держдеп. У відомстві додали, що 6 грудня Рікер відправиться в Італію для участі в "Середземноморському діалозі", а також у заходах, спрямованих на посилення економічного співробітництва та сприяння торгівлі та інвестиціям.
Всі ці теми глибоко взаємопов'язані, насамперед у нинішніх емоційно і логістично екстремальних умовах, в яких ведуться американо-український і американо-європейський діалоги. Хоча б тому, що саме начальник Рікера Майк Помпео сьогодні сконцентрував у своїх руках управління всією зовнішньою політикою США і не поспішає парашютироваться у кандидати в сенатори від рідного військово-промислового округу, незважаючи на важку облогу Білого дому демократами.
Посол Рікер, поряд з Брюсом Джексоном та іншими атлантичними яструбами забезпечив інтеграцію ряду країн Балкан до НАТО, — непростий і дуже впливовий персонаж (сьогодні він займає за фактом ту ж позицію, на якій за останні шість років йому передували Вікторія Нуланд і Курт Волкер). Він би не починав підсумкову європейську поїздку року з Києва, якщо б не віз в Україну чіткі інструкції для паризьких переговорів, які на тлі дружніх жестів Трампа (зроблених, зрозуміло, в особистих інтересах американського лідера) демонструють, що над нормандським форматом стоїть величезна тінь Білого дому.
Сектор газу
Можна сказати, Вашингтон у цій ситуації відіграє роль тіні Велетня Міхеля в класичній німецькій (!) казки Вільгельма Гауфа "Холодне серце". В якій вугляр Петер Мунк продав свою душу за перетворення в популярного в Європах метросексуала-мільйонера. До цього сюжету безпосередньо примикають ще три.
Отже, по-друге, Дональд Трамп терпіти не може як Емманюель Макрона, так і Ангелу Меркель, хоч і по-різному. Меркель втілює собою Євросоюз, в очах Трампа не поступається вредоносностью Китаю, а кліматичний фанатик Макрон хоча і є корисним, скажімо так, "поплічником втемну" у справі розхитування НАТО і ЄС, але при цьому намагається лізти поперед батька в пекло, чим викликає постійне роздратування і без того вічно всім незадоволеного американського президента. Трамп ревнує Макрона до Путіна, Німеччину — до російським газовим компаніям, але все це один загальний синдром, в рамках якого важливою фігурою на шахівниці продовжує залишатися Україна, за якою тягнуться відразу кілька рук.
Істотним питанням для США є спроба Путіна шантажистски пов'язати в один пакет донбаське врегулювання з комплексом тим з транзиту російського газу в Європу. Якщо Володимир Зеленський прогнеться в Парижі за цією порядку денному, від американців йому точно не минути лиха. Головним чином саме цим, в закулісній логікою, мотивований ажіотаж навколо української державної газової корпорації, вбудованої в систему глобального управління.
Якщо прибрати зокрема суб'єктивного характеру, економічна сторона чотиристоронніх переговорів у Парижі (ЄС як такої в даному випадку можна винести за дужки) з учасником за замовчуванням — Америкою, виглядає наступним чином. Весь цей рік ціни на газ у Європі стрімко падають, і поки немає ніяких об'єктивних показників до того, що вони хоча б зупиняться у своєму зниження. Основний фактор, що збиває ціну, — збільшення поставок скрапленого газу з США і Катару. Ключовим показником зростання обсягів СПГ є подешевшання на найбільшому терміналі Європи Title Transfer Facility (TTF) в Нідерландах. Воно склало 57% тільки за цей рік, тепер 1000 кубометрів обходяться в $110-120.
"Газпром" поки продає газ дорожче, але це пов'язано з особливостями довгострокових контрактів, які не прив'язуються до поточним цінами на СПГ з негайною поставкою. Раніше СПГ продавався істотно дорожче трубопровідного газу, що Москва подавала як перевага російських поставок. Нині американський газ майже в півтора рази дешевше російського. При цьому і російський газ теж стрімко дешевшає. У другому кварталі його середня ціна на європейському ринку становила $205, у третьому кварталі — $170. Падіння ціни за квартал склало 18%, а в поточному році — 32%. Стратегія диверсифікації європейців працює. Вони домагаються перенасичення ринку газом, що неминуче веде до падіння ціни на нього.
Це створює жорстке протиріччя у трикутнику Європа–Росія–США. Європа прямо зацікавлена у всіх без винятку постачальників, включаючи Росію. З Росією у неї суперечність лише за маршрутами постачання — диверсифікація робить їх стійкішими, а тому Європа жорстко стоїть на позиції: і український маршрут, і всі інші. США не менш жорстко намагаються мінімізувати російські поставки навіть по "Північному потоку-2". Саме на даний момент союзна Америці Україна дає Штатам шанс на те, що головний вентиль буде знаходитися в руках Києва.
Звідси і історична слабкість нинішньої російської позиції — "Газпром", викинувши гігантські ресурси на будівництво нових трубопроводів (не варто забувати і про повністю збитковий проект "Сила Сибіру"), не має жодних резервів для впевненого протидії. Обхідні маршрути транзиту в Європу поки ілюзорні — ні "Турецький потік", ні "Північний потік-2" у 2020 р. вже не зможуть стати факторами загрози.
Тому наступний рік може стати переломним для європейського ринку. І США, і Катар мають намір наростити поставки в Європу в два і в півтора рази відповідно.
Звідси єдиний шанс Путіна зберегти енергетичні позиції РФ (вірніше, його паразитарної кліки, рассаженной на нафтогазові монополії) в Європі — це недосвідченість, поступливість і прагнення до швидких успіхів нинішнього українського президента. Тиснути на газ в обмін на нічого не значущу гуманітарку і псевдоперемирия з квазиреинтеграцией на сході росіяни будуть по-справжньому.
Компромісні ілюзії
З вищесказаного почасти слід по-третє: думки щодо того, чи йти на поступки Росії, якщо йти, то на які та чи потрібно це взагалі, та й що можна в принципі довірити нинішньому Києву з його вібруючими чинності популізму позиціями, на всіх рівнях Заходу розділилися. Так, Канада і несподівано (правда, при цьому обидві країни жорстко зацікавлені у своїй частці європейського ринку газу) Нідерланди заявили, що Росія може не мріяти про повернення в "Велику вісімку", поки "не змінить свою поведінку". Втім, у Оттави і Гааги є й інші причини протистояти Росії, не пов'язані з економікою. Але вони теж міцно пов'язані з українською ситуацією.
Далі, немає особливих резонів педалювати скасування або пом'якшення санкцій у Німеччині, у даний момент занурена у свої проблеми (в правлячій коаліції намітилися партійні протиріччя). При цьому Росія і її питання взагалі не на порядку денному, але прокол її спецслужб при вбивстві на німецькій території громадянина Грузії Зелімхана Хангошвили безумовно буде використаний.
Так що зацікавлених сторін у продовженні політики санкцій на нинішньому рівні сьогодні стало не менше, ніж традиційно зацікавлених у зворотному. І не тільки в Німеччині. Примітно, що з України Філіп Рікер поїде саме у тоне в боргах Італію, де питання торгівлі з РФ все ще продовжує стояти гостро. Так і новими контрсанкциями — тепер проти програмного забезпечення, а незабаром і проти ліків — Кремль сам посилює свою внутрішню ситуацію, зсковзуючи з статусу євразійського Зімбабве в подобу Північної Кореї. Інша справа, що Парижу і Берліну сьогодні нічого інвестувати в потенційну угоду з Києвом: розширення ЄС скандально заблоковано Макроном, Німеччина, власне, навіть грошей дати не хоче, а з НАТО ми (де-факто з-за цих же країн, з певною часткою впливу Нідерландів та Угорщини) який рік знаходимося в завислому стані.
Ці нюанси в глобальному настрої відносно паризьких переговорів відчувають і українські політики. Так, на саміті НАТО в Лондоні міністр закордонних справ україни Вадим Пристайко назвав Росію терористом. У свою чергу, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков різко відповів на одіозні висловлювання спікера обраної на фіктивних виборах Думи В'ячеслава Володіна. Далі, недавній заступник міністра закордонних справ Лана Зеркаль різко порівняла мільярди у формі газу і потреби відновлення зруйнованих російськими окупантами окупованих районів Донбасу. Нарешті, м'яку підніжку поставила президенту Верховна Рада, нехай і поплутавши різні тексти заяв, по суті, зобов'язавши його домагатися ПДЧ НАТО, а не чого-небудь іншого.
Все це набігає хвилею демонструє відсутність на всіх рівнях української політики і суспільства прагнення йти на такі компроміси з РФ, які педалюють боснійська варіант реінтеграції ОРДЛО або горезвісну фінляндизацію за Кіссінджеру. Фінляндизацію, в рамках якої Україна і так уже шість років існує як гнучкий фронтир Заходу, тільки в умовах 20-30-х років минулого століття, а не комфортного балансу холодної війни.
Тому, по-четверте, сценарій переговорів сьогодні складається таким чином, що будь-їх результат (крім раптової неймовірною капітуляції Путіна) не додасть очок Володимиру Зеленському. Причому ні у внутрішній політиці, де половина суспільства чекає від нього швидкого успіху, а друга буде палити напалмом навіть за дрібні поступки, ні в зовнішній, у якій він сам зв'язав у гордіїв вузол занадто могутні інтереси. Виходить, що найкращим результатом як для України, так і для США з Німеччиною, а також для самого Зеленського будуть дрібні взаємні поступки, збереження перспективи переговорів і яскравий фотоальбом. Все це можна подати ЗМІ і виборцям в якості гучного успіху, який незабаром опиниться в тіні блакитних вогників новорічних шоу.
